Перевдягнувшись, він помітив, що піджак застебнув не на ті ґудзики, й кинув оком на стіл, де лежала коробочка нозепаму. «Застосовується при неврозах, психопатіях, при наявності тривоги, страху, підвищеній дражливості», — писалось на тій коробочці із застереженням, що вживати ліки можна лише за призначенням лікаря.

Що ж, подумав він, я маю право призначити собі ці пігулки, при доброму здоров’ї вони не шкодять, я не психопат, як вважає моя незабутня, моя дорога Клавдія Іванівна, але ці ліки знімають тривогу…

Яку тривогу? Безпричинну? Таку, як у нього, не знімуть ніякі ліки. Та й навіщо? Як це казав його брат Сахіб?.. Як же він сказав тоді, дай Боже пам’яті, його мудрий устоз Сахіб?

Було це під час одного з його приїздів до Києва. Вночі Сахібу не спалося, він те й робив, що виходив то на балкон, то чапав на кухню, шумів там краном, шарудів, шукаючи вимикача, знов чалапав на балкон, як неприкаяний. Це вже почало дратувати навіть його, Муталіба, а що вже казати про Клавдію Іванівну, яка, прокинувшись, почне бурчати до ранку, що не має спокою ні вдень, ні вночі у своєму власному домі. І потерпаючи за це, Муталіб дражливо сказав братові:

— Може, дати тобі димедролу? Він заспокоює, заснеш відразу.

— Ти з глузду з’їхав, — відповів Сахіб. — Я цього безсоння півроку чекав. Про який ти спокій говориш? І кому він потрібен, твій спокій?

— Розумію, натхнення, — сказав Муталіб, і в його голосі прослизнула іронія.

— Та хіба справа в натхненні? — розсердився Сахіб. — Хіба можна людині ковтати колеса від неспокою? Немає таких ліків, розумієш, нема? А якби й були, якби раптом винайшли таку отруту, що вбиває в людині тривогу, хвилювання, душевні муки, і всі до одного випили цю отруту, то що було б тоді з людьми? Що б лишилось тоді — бидло? До всього байдуже бидло? Ні, Муталібе, я не проміняю це безсоння на найсолодші сни.

— Вибач, вибач, устоз, я ж не знав, що тобі не спиться через муки творчості, — сказав він примирливо, однак легенька іронія мимохіть таки бриніла у його голосі. — Давай, твори, раз таке діло.

Потім Муталіб задрімав і раптом знову прокинувся — не від шуму, а навпаки, від якоїсь важкої тиші, що її він відчув усім єством. Схопився, туди-сюди — Сахіба нема. Ні на кухні, ні на балконі, ніде нема його брата, видно, зібрався й пішов, клацнувши англійським замком у дверях. Невже образився і поїхав у Бориспіль, в аеропорт? Ні, речі його лишилися, навіть крислатий капелюх висить на вішалці, але Сахіб такий, що міг покинути й речі, махнути на все рукою і бувайте здорові. Образився… «Я образив його, хай би всох мені язик», — докоряв собі Муталіб, і сам уже не спав аж до ранку.

Але вранці Сахіб повернувся. Повернувся — і на його виснаженому безсонням, чорному, аж постарілому лиці світилася така блаженна усмішка, ніби він цілу ніч розмовляв з Магометом.

Може, саме тоді Сахіб і написав свій «Помах весла», думав тепер Муталіб, тримаючи в руці маленьку коробочку з ліками. Ні, не такого мені треба спокою і рівноваги, не там я шукаю їх, я давно вже не був удома, не був на Шорколі, треба обов’язково поїхати туди цього ж року, відпустки ще не мав, ось прооперую Степана, виходжу його, усе покину й поїду. Треба зустрітися з Атаназаром, поговорити, і, може, тоді мені буде легше, треба відвідати одноокого Єгяма, поклонитися йому в ноги, треба поблукати коло Зміїних скель, треба, треба… Він візьме Надіру, наприкінці жовтня там у них ще тепло, на баштані одноокого Єгяма ще лежать кавуни, хай мала тішиться сонцем, хай бігає із замурзаною дітворою, хай навчається від дітвори рідної мови, у них, малих, це швидко виходить; як же він давно про це не подумав — поїхати додому з Надірою, показати їй Шорколь, показати те поле, де вій хлопчаком назбирав за день сто сорок сім кілограмів бавовни, показати, як росте гранатове дерево, силу якого вона пила з молоком матері, показати Зміїні скелі, які невідь-звідки вродилися, адже в їхніх краях важко знайти й камінчика. Як же він раніше про це не подумав, може, соромився, соромився ось уже доки навідатися до рідного кишлаку через Атаназара, боявся, що той усім розказав і він не зможе дивитися людям в очі. Дурниці, треба було поїхати давно, Атаназар знає, як воно все було насправді. Чи, може, він подумав, що Муталіб про все знав і тільки прикидався невинним ягням? Тоді тим більше треба було поїхати, поговорити, Атаназар би йому повірив.

Колись він і з Іринкою довго збирався поїхати додому, та так і не зібрався, Іринка вперто опиналася, мовляв, чого я туди поїду, вони не хотіли мене, один Сахіб прилетів на весілля, до Сахіба в Ташкент, будь ласка, поїхали, а до тебе в кишлак не хочу, боюсь я туди їхати; і він не дуже наполягав, не хочеш, то як хочеш, і якось так виходило за марнотратними відпустками на морі, що вони не вибралися навіть до Сахіба в Ташкент, хоча тепер Муталіб певен, що якби він тоді по-чоловічому наполіг, то Іринка б його послухала, тоді б вона поїхала з ним і в Хорезм, поїхала б на край світу, був такий час, був. Він тепер думає, що, може б, і життя їхнє склалось інакше, якби вони тоді поїхали в Хорезм, його батьки побачили б Іринку і відтанули душею, прийняли б за свою, рідну, а головне, сама Іринка подивилася б на нього й на світ по-новому, там би він розказав їй про своє дитинство, показав би Шорколь, Зміїні скелі, познайомив би з однооким Єгямом, це б їх ще більше зблизило, зріднило б, і їхнє життя могло скластись зовсім інакше, адже у ньому, житті, часом усе залежить від такої дрібнички, про яку і гадки не маєш. Треба, треба було поїхати, може б, зараз так не карався. З Надірою він поїде цього ж року, ось прооперує Степана і зразу ж візьме відпустку.

Як там його Надіра?.. Як там… Іринка? Може, Оприщенко й не бреше, може, вона справді зібралася заміж?.. І так дивно, що вона досі сама, краще б уже знайшла когось, може, тоді було б спокійніше, завмирає усе всередині, коли підходить до того старого будинку… а раптом… а раптом?..

Востаннє бачив її, коли оформляли розлучення, тоді вона, на зло йому, прийшла, як на свято, струнка, вродлива, весела, натягла на себе щільну трикотажну сукенку, в якій, вона знала, особливо йому подобалася, та рожева сукенка хвилююче окреслювала таємниці тіла, облягала кожен вигин грудей, стегон, і від однієї думки, що хтось інший торкатиметься тих таємниць, йому робилося холодно, а вона тоді навіть не дивилася в його бік, світила очима, обведеними блакитними тінями, на всіх, тільки не на нього, і він благав її подумки: поглянь на мене, усміхнися, я тобі все прощу, ти ще невинне дитя, ну, поглянь же, і я вхоплю тебе в обійми й не віддам нікому, ми заживемо так щасливо, як ніхто ще не жив, тільки поглянь.

Вона не глянула.

Тієї ж ночі він простояв під тим старим похмурим будинком, поки у високих вікнах великої, о три покої, квартири не погасло світло, щоб побачити бодай її тінь. Проклятий будинок, він не відпускав його. Не хотів відпускати і довго тоді горів своїми високими вікнами, ніби там, за ними, святкували якусь радісну подію. Не відпускав він його, не відпускав…

Згодом, уже десь через рік, він їхав на таксі через нічне місто, думав, що все вляглося, зашерхло, пригоїлось, біля нього сиділа красива жінка, довірливо стискала його руку, щось говорила, тепло дихала йому в обличчя, його полонило те хвилююче дихання, бентежили гіркаві пахощі парфумів, а потім, уже на розі Несторівської, недалечко від того проклятого будинку, він раптом попросив водія зупинитися, стромив йому в руку п’ятірку, попросив, щоб довіз даму, куди вона скаже, а сам вийшов з машини — не відпускав його цей похмурий старий будинок, не відпускав… Зрештою, там жила його дочка, ніхто йому не забороняв з нею бачитися, і щотижня Клавдія Іванівна виводила Надіру до під’їзду того будинку, й, побачивши звіддалік Муталіба, дівчинка бігла в його обійми, а Клавдія Іванівна щезала в під’їзді. Іринка ж не виходила до нього ніколи, так було завжди, так буде й сьогодні.

Він покрутив у руках коробочку нозепаму, потім закинув її в нижню шухляду столу, підсунув до себе телефон і набрав номер. Потяглися довгі гудки, спершу Муталіб здивувався, що номер не зайнятий, з’єднався одразу, тоді здивувався з того, що довго ніхто не бере слухавку, адже Клавдія Іванівна біжить на дзвінок, як на пожежу, — невже нікого немає вдома? — і вже хотів покласти слухавку, як раптом озвався незнайомий чоловічий голос: «Алло!» І Муталіб зрозумів, що не туди потрапив. Він знову набрав номер, і цього разу відповіли негайно, але відповів той-таки незнайомий чоловічий голос, і все, що розповідав Оприщенко, знов промайнуло перед очима.