Це з’явилось у ньому непомітно, спочатку підступила легенька тінь, потім вона густішала — через Іринку, Надіру, Степана і ще невідь через що — й нарешті стала його супутницею, стала його другим «я», яке висотувало з Муталіба сили, спустошувало, випивала його по краплі, і не було тому ні кінця, ні краю.

Ще важче стало, коли два тижні тому він випровадив Степана додому, той таки наполіг на своєму, так просив, що Муталіб не встояв і на своє виправдання подумав, що врешті-решт він не має права утримувати Степана в клініці, нічого не обіцяючи певного, не даючи ніяких гарантій, бо що тут пообіцяєш, коли шанси його мізерні. Нікчемний шанс він міг Степанові обіцяти, але що той шанс у порівнянні з близькою можливістю побачити своїх дітей, село, річку, праліс, побачити бодай востаннє.

І Муталіб здався, виписав Степана і сам провів його до воріт клініки, де чекало вже таксі, поруч стояла Катерина, вона відчинила задні дверцята, але Степан не поспішав сідати, хотів щось сказати Муталібові, та так і не сказав, ніби згубив думку, потім дістав із кишені оранжеву рибку й простягнув Муталібові.

— Візьми на пам’ять, брате. Після Різдва я приїду, тоді своїм малим ще нароблю, а ця хай буде в тебе.

— Спасибі.

Він дивився на Степана, а бачив чомусь себе збоку, наче та лиха тінь, що ссала його по краплі, уже прибрала собі Муталібові очі й дивилася на нього його ж очима, і той погляд сковував його рухи, думки, слова — говорив зовсім не те, що треба було сказати.

— Ти ж, Катерино, дзвони коли що… І не баріться там. Не забувайте, що я наказував — води ні грама, ліки приймати, як написав, регулярно…

Він знов почав давати пісні настанови, од яких самому ставало недобре, здавалося, Степан із Катериною його вже не слухають, лише темна тінь, криво посміхаючись, дослухається кожного слова — не те, не те, не те, але треба було заповнити чимось цю нелегку хвилину прощання, і він говорив далі, намагаючись дивитись їм в очі, проте нічого не виходило, не бачив нічиїх очей, тільки себе, загнаного і скутого своїм же поглядом збоку. А коли затнувся під тим поглядом, Степан ступив до нього, обняв, і Муталіб раптом подумав, що більше не побачить його ніколи, і, щоб ця думка не передалася Степанові, — не стиснув, не затримав його в обіймах, лише легенько поплескав по плечах, погладив по гостро випнутих лопатках і відхилився, швидко подав руку Катерині.

— Дякуємо вам… за все, — сказала Катерина, затримавши його долоню в своїй, і на її пошерхлих, наче припечених губах затремтіли якісь невимовлені слова.

Муталібові на мить здалося, що вона бачить оту його невідступну чорну тінь.

Коли машина рушила, він помахав їм услід, і було видно крізь заднє віконце, як вони обоє обернулися і дивляться на нього, і теж махають руками, крізь те скло вони здавалися зовсім веселими й безтурботними, не схоже це було на прощання назавжди, ні, мине якийсь місяць — і вони повернуться знову.

Муталіб махав рукою, аж поки машина не щезла за поворотом, хоча вже й не бачив Степана і Катерини, але махав, махав, а в другій руці тримав оранжеву рибку, сплетену з трубочок од крапельниці, і не міг стиснути кулак, ніби там, у його долоні, трепетало живе серце. Потім йому спало на думку, що треба ж було провести Степана хоча б на вокзал, адже це не випадковий знайомий, це ж брат його, чого ж він не провів свого брата до поїзда, покликаючись на якусь там п’ятихвилинку, — можна ж було відпроситися, Волощук відпустив би, однак якимось куточком свідомості Муталіб застеріг у собі лукаве задоволення від того, що він зайнятий, не може поїхати, бо нарада, бо… нелегко йому було б, ой, нелегким було б це проводжання, — і ця коротка хвилина прощання далася тяжко: він не вмів прикидатися.

Пронизливо дзвонив телефон — це Сахіб із Ташкента (лише він йому дзвонить по міжміській), зараз спитає, чому ж і досі не приїхав до нього, адже вони твердо домовилися, що на початку листопада Муталіб візьме відпустку й приїде з Надірою в Ташкент, погостюють кілька днів, а потім вони всі разом вирушать до Хорезму.

«Давно пора, хіба ж можна, блудний ти сину, так надовго відбиватися од рідної домівки».

Зараз Сахіб йому знову дорікатиме, розпитуватиме, що та як, чого ж не їде, вже листопад, може, примчати, взяти за руку та й повезти, а Муталіб відмовчуватиметься, не знатиме, що казати, є такі речі, яких не поясниш навіть рідному братові, а по телефону й поготів. Та хіба він не збирався на батьківщину, невдовзі після Степанового від’їзду взяв відпустку (порожньо стало у клініці, порожньо на душі), але, коли подзвонив Клавдії Іванівні й сказав, що хоче взяти Надіру з собою до Хорезму, тій на хвилину відібрало мову, що дуже рідко траплялося з Клавдією Іванівною, а потім вона пояснила, що Надіра ще маленька для таких перельотів-переїздів, схаменися, мовляв, це зовсім дурна забаганка, пожалій дитину, тим більше, її тільки-но оформили в дитячий садок, хай звикає, це ж не собачка, яку взяв та й повіз куди схотів.

І знов Муталібові щось нашіптувало, що, може, це й на краще, десь глибоко в ньому крутилася думка, шукаючи причини, щоб відкласти цю поїздку, — він хотів, дуже хотів поїхати, тільки не тепер, коли в цьому місті щось мало відбутися в його долі, щось дуже важливе, воно уже відбувалося, поза ним, незалежно від його волі. Муталіб не міг тут, певно, нічого змінити чи відвернути, але й залишити зараз це місто не міг, покладаючи якусь кволу сподіванку бодай на свою присутність у ньому. І хіба це поясниш Сахібові, хіба розкажеш, як божеволієш від однієї думки, що Іринка тепер з іншим… шизієш при здоровому глузді й чіпкій пам’яті, яка ятриться цією гризотою навіть уві сні…

І ще його тут щось тримало — таке, в чому не зізнавався і сам собі, чого не сказав би Сахібові, навіть якби хотів, бо те не вкладалося в жодні слова. Ні, не міг він зараз поїхати, не міг…

Якось подзвонив, і слухавку взяла Іринка. «Це я, Муталіб», — сказав він, і між ними потяглася незвична пауза, вона не передала відразу слухавку матері, як робила завжди, а ніби чекала, що він щось скаже іще, проте Муталіб мовчав, і мовчала Іринка, і та пауза тяглася, мов нить, яка все ж таки з’єднувала їх, потім, злякавшись, що нить ця обірветься, він сказав їй, що хотів би взяти Надіру, якщо вже не до Хорезму, то хоча б на вихідні, він зараз у відпустці, хай мала побуде із ним. Іринка, на диво, охоче погодилася, щось навіть близьке і рідне озвалося в її голосі, докотилося десь із далини, ще з отих їхніх спільних днів, однак якась вперта думка підказувала, що вона зумисне мучить його тим голосом чи, може, й жаліє його тепер, коли в неї налагоджується нове життя, а він, Муталіб, так і не пристане ні до якого берега.

Захитався його човен, захитався…

— Завтра вранці подзвони, мама виведе тобі Надіру, — сказала Іринка, але слухавку ще якийсь час не клала, ще єднала їх та тремтлива нить мовчання, а коли обірвалася, Муталіб знову подумав, що вона хотіла почути від нього щось іще.

Що — каяття чи бодай якийсь натяк на зближення? І для чого — щоб відхилити, відмести його слова задля помсти? Якої помсти, за що?.. У чому ж його вина?.. Вина… вина…

А хіба ж він уже такий святий? Так, він завжди намагався жити по правді, але ж це не все, далеко ще не все для повноти і справдешності життя, бо є, він давно помітив, що є такі люди, і їх немало, котрі ніби живуть чесно, по правді, не чинять ніякого зла, але й симпатії викликають на ніготь, бо правда і чесність теж бувають егоїстичними, не позірними і не вдаваними, а саме егоїстичними, коли людина робить добро задля когось і водночас задля себе самої, зробить його і милується, тішиться: ось який я хороший, не те що інші. А він же, цей поклик робити добро, мусить бути не обумовлений, не підказаний, він мусить бути в самій природі людини, щоб, творячи добро, вона й не помічала цього, не зіставляла його ні з чим, не мислила нічого іншого, бо іншого ж і бути не може. Муталіб намагався бути саме таким, але це йому не вдавалося і хтозна, чи коли вдасться сповна, ні, він не святий, і на його душі є гріхи, а коли вони є, то рано чи пізно мусить прийти й покута.