Став навколішки біля письмового столу й провів пальцями по подряпинах, які вкривали дерево. Чи руки Хуліана Каракса робили ці подряпини машинально? Чи це — химерні ієрогліфи з таємним значенням?.. Під столом я помітив купу записників і склянку з ручками та олівцями. Узяв один із записників і переглянув. Рисунки та окремі слова. Математичні вправи. Незв’язні фрази, цитати з книжок. Незакінчені вірші. У решті записників — те саме. Деякі рисунки з незначними варіаціями повторювалися на кількох сторінках. Мене налякала фігура чоловіка, який, здавалося, був зроблений з полум’я. Інше чудернацьке зображення скидалося чи то на янгола, чи то на плазуна, що згорнувся в кільце навколо хреста... А ось фантастична незграбна споруда з баштами та арками; що це — собор?.. Утім, штрихи були впевнені та свідчили про деякі здібності до образотворчого мистецтва. Юний Каракс, виявляється, був іще й непоганим рисувальником.

Я вже збирався покласти останній записник на місце, навіть не дивлячись на нього, коли щось випало з-поміж його сторінок та впало мені під ноги. То була фотокартка, і на ній я впізнав ту саму дівчину, яка була на іншому знімку — на тому, що був зроблений біля цього будинку. Дівчина позувала у розкішному садочку, а над верхівками дерев ледь виднівся будинок, обриси якого я бачив на малюнках юного Каракса. Я відразу впізнав будинок. Це була вілла «Білий чернець» на проспекті Тібідабо. На звороті фотокартки був простий напис:

Я поклав фотокартку до кишені, закрив стіл та всміхнувся до пані Аврори.

— Усе подивилися? — спитала вона, явно бажаючи щонайшвидше покинути це місце.

— Майже, — відповів я. — Ви казали, що невдовзі після від’їзду Хуліана до Парижа надійшов якийсь лист, але пан Фортюні наказав вам викинути його...

Жінка хвилину вагалася, а потім кивнула головою.

— Я поклала його до шухляди шафи, що в передпокої, на той випадок, якщо колись приїде француженка. Він і досі має бути там.

Ми попрямували до шафи й відкрили першу шухляду. Брунатно-жовтий конверт лежав зверху колекції зупинених годинників, заіржавілих і ґудзиків та монет, які вийшли з обігу двадцять років тому.

Я взяв конверт та уважно розглянув його.

— Ви читали цього листа, пані Авроро?

— За кого ви мене маєте?

— Я не волів вас образити. Якщо ви вважали, що Хуліан помер, прочитати цього листа було б цілком природно.

Сторожиха знизала плечима, опустила очі й покрокувала до дверей. Я скористався моментом та сховав листа у внутрішню кишеню піджака.

— Послухайте, я не бажаю справити хибне враження, — озирнулася пані Аврора.

— Звичайно ж, ні. То що було в листі?

— Це було любовне послання. Як ці історії, що їх читають по радіо, тільки ще сумніше, розумієте? Здавалося, наче все це — правда. Повірте мені, я мало не плакала, коли читала цього листа.

— Ви дуже вразлива, пані Авроро.

— А ви — диявол.

Того ж вечора, попрощавшись із панею Авророю й пообіцявши тримати її в курсі справ стосовно Хуліана, я пішов побачитися з управителем будинку. Пан Моліна, либонь, бачив і кращі дні, але зараз йому належала лише напівзруйнована контора на брудному першому поверсі будинку на вулиці Флорідабланка. Утім, людиною Моліна здавався веселою та задоволеною із себе. До його рота наче приклеїлася напівспалена сигара — здавалося, вона росте простісінько з його вусів. Дихав він так, як більшість людей хропе, тому я першої миті подумав був, що він спить. Його сальне волосся розгладжувалося на лобі, над маленькими свинячими очима. Костюм його можна було б продати на блошиному ринку Енкантес щонайбільше за десять песет, натомість в око відразу впадала криклива краватка тропічних кольорів. Судячи зі стану контори, пан управитель уже нічим не управляв, хіба що клопами та павутинням забутої Барселони.

— У нас саме ремонт, — сказав він, вибачаючись.

Щоб розтопити лід, я згадав ім’я пані Аврори, наче посилався на стару приятельку власної родини.

— О, замолоду вона була справжньою красунею, — прокоментував Моліна. 3 віком вона споганіла й погладшала, але і я вже не той, яким був. Можете не вірити, але у вашому віці я був справжній Адоніс. Дівчата навколішках благали бодай однієї ночі зі мною, щоб мати можливість народити від мене дітей! На жаль, двадцяте століття не принесло із собою нічого доброго. Чим можу стати у пригоді, молодий чоловіче?

Я розповів йому більш-менш правдоподібну історію про ймовірну віддалену спорідненість із Фортюні. Після п’ятихвилинної розмови Моліна присунувся до шафи із шухлядами й дав мені адресу адвоката, який вів справи Софі Каракс, матері Хуліана.

— Подивимось... Хосе Марія Рекехо. Вулиця Лева XIII, будинок 59. Двічі на рік ми надсилаємо листи на скриньку до головного поштамту на Віа-Лаєтана.

— А ви знайомі з паном Рекехо?

— Час від часу я спілкуюся телефоном із його секретаркою. Загалом справи з ним ведуться через пошту. Цим також займається моя секретарка. Сьогодні вона в перукаря. Адвокати більше не мають часу, щоб вести справи віч-на-віч. Серед представників цієї професії не залишилося справжніх ідальго.

Однак не залишилося не тільки справжніх ідальго, а й справжніх адрес теж. Швидкий погляд на мапу міста, що лежала в управителя на столі, підтвердив мої підозри: адреси уявного адвоката, пана Рекехо, не існувало. Я сказав це панові Моліні, але той сприйняв мої слова як жарт.

— Чорт мене забирай! — засміявся він. — Що я казав? Шахраї.

Управитель знову розлігся в кріслі й видав іще один звук, схожий на хропіння.

— Дайте мені принаймні номер поштової скриньки.

— Згідно з обліковою карткою, це номер 2837, хоча я не завжди можу вчитати письмо моєї секретарки. У тому, що стосується цифр, жінки не хапають з неба зірок. От у чому вони насправді доки, так це...

— Можна подивитися на картку?

— Звичайно.Будь ласка.

Він передав мені картку, і я глянув на неї. Цифри були дуже розбірливі. Номер скриньки 2321. Страшно було й думати про облік, який веде ця контора.

— Ви багато спілкувалися з паном Фортюні за його життя? — спитав я.

— Час від часу. Надто стриманий чоловік. Я пам’ятаю, коли дізнався, що його француженка втекла геть, запросив його піти до повій із кількома моїми приятелями. Тут неподалік, біля танцювального залу «Палома», — чудовий заклад. Просто щоб підбадьорити його, еге? Усього лишень. І уявіть собі — він перестав розмовляти зі мною, навіть не вітався на вулиці, наче мене не було. Що скажете на це?

— Та ви що? Я шокований! А щось іще можете розповісти про родину Фортюні? Ви їх добре пам’ятаєте?

— Тоді були інші часи, — з ностальгією пробурмотів пан Моліна. — Та я навіть знав дідуся Фортюні — того, хто заснував цю крамницю. Про сина мало що знаю. А дружина? Вона була красунею. Що за жінка! І порядна. Попри всі плітки та чутки...

— А чи правда, що Хуліан — не рідний син Фортюні?

— Звідки ви це взяли?

— Я вже казав, що я родич. Згодом усе стає явним.

— Плітки такі були, але...

— Але?..

— Люди взагалі багато базікають. Люди пішли не від мавп. Вони пішли від папуг.

— То що казали люди?

Пан Моліна розвернувся у кріслі.

— Не бажаєте перехилити келишок рому? Кубинського. Усе добре, що нас убиває, — кубинське.

— Ні, дякую, але я підтримаю компанію. А поки ви можете розповісти мені...

Антоні Фортюні, якого всі називали капелюшником, познайомився із Софі Караксу 1899 році біля сходів Барселонського собору. Він повертався із собору, щойно давши обітницю святому Євстахіеві (з усіх святих Євстахій вважався найбільш старанним та найменш метушливим, коли йшлося про любовні справи). Антоні Фортюні було вже за тридцять; він, старий парубок, шукав дружину й волів знайти її щонайшвидше. Француженка Софі мешкала в пансіоні для молодих дівчат на вулиці Рієра-Альта й давала приватні уроки музики та гри на фортепіано нащадкам найбільш привілейованих родин Барселони. В неї не було ані родини, ані маєтку, на який би можна було розраховувати; усе, що в неї було, — це її молодість та музична освіта. Музики Софі навчилася від свого батька, піаніста з якогось німського театру, перш ніж він помер від туберкульозу в 1886 році. Антоні Фортюні, навпаки, був чоловіком якщо не заможним, то принаймні на шляху до заможності. Він нещодавно успадкував батьківську справу — крамницю капелюхів, яка мала певну репутацію на вулиці Св. Антоніо. Цього ремесла Антоні теж навчився від свого батька і мріяв, що одного дня навчить власного сина. Він дійшов висновку, що Софі Каракс тендітна, красива, молода, слухняна та зможе народити йому сина. Отже, святий Євстахій таки зробив послугу.