Пані Аврора скоса подивилася на мене.

— Ви диявол.

Двері розчинилися, наче відкотився надгробний камінь, — із раптовим стогоном, випускаючи сире, смердюче повітря. Я штовхнув двері всередину, й відкрився коридор, що тонув у темряві. Було задушливо; смерділо сирістю. Спіральні нитки запиленого павутиння звисали зі стелі білою бахромою. Розбиті кахлі на підлозі були вкриті чи то пилом, чи то попелом. Я помітив якісь сліди, що вели до квартири.

— Святий Боже! — пробурмотіла сторожиха. — Тут брудніше, ніж у курнику.

— Якщо хочете, далі я піду сам, — сказав я.

— Це ви так хочете, а не я. Ну ж бо, йдіть попереду, а я за вами.

Ми зачинили за собою двері й постояли трохи біля входу, чекаючи, доки очі звикнуть до темряви. Я чув нервове дихання жінки й відчував кислий запах її поту. Почувався розкрадачем могил, чия душа отруєна жадобою.

— Гей, що то за шум? — спитала сторожиха стривоженим голосом.

Щось тріпотіло у темряві, сколошкане нашою присутністю. Мені здалося, що я на мить побачив, як блимнула бліда тінь у кінці коридору.

— Голуби, — відповів я. — Вони, певно, залетіли крізь розбите вікно й влаштували тут гніздо.

— Ці потворні птахи налякали мене вкрай, — сказала жінка. — Але й напаскудили вони тут! Наче востаннє.

Ми наважилися зробити кілька кроків уперед і таким чином дісталися кінця коридору, де розташовувалася їдальня з балконом. Можна було бачити лише обшарпаний стіл зі скатертиною, що перетворилася на лахміття й була схожа радше на саван. Чотири стільці та пара замурзаних засклених шафок «охороняли» посуд: різноманітні келихи та чайний набір. У кутку проти нас стояло старе піаніно, яке належало матері Каракса. Клавіші почорніли від бруду, стики між ними ледь-ледь проглядалися крізь шар пилу. Фотель із довгим порваним покривалом потроху розсихався біля балкону. Поряд стояв кавовий столик, на якому лежали окуляри для читання та Біблія, затягнута у бліду шкіру й облямована золотом (раніше такі зазвичай дарували дітям у день конфірмації). У ній досі залишилася закладка — шматок пурпурної стрічки.

— Погляньте, ось фотель, у якому старого знайшли мертвим. Лікар сказав, що він так просидів два дні. Так сумно думати про це: наче собака, сам-самісінький... Не те щоб він не заслуговував на покарання, але ж так...

Я покрокував просто до фотеля, де Фортюні було знайдено мертвим. Поряд із Біблією стояла маленька скринька з чорно-білими фотокартками — то були старі студійні портрети. Я майже боявся їх торкатись і став навколішки, щоб уважно розгледіти їх. Почувався так, наче зневажаю пам’ять нещасного старого, але цікавість перемогла. На першому знімку була молода пара з хлопчиком, якому було не більш ніж чотири рочки. Та я впізнав його очі.

— Погляньте, ось вони, — підійшла ззаду пані Аврора. — Молодий пан Фортюні та його...

— У Хуліана не було більше ані братів, ані сестер?

Сторожиха знизала плечима й зітхнула.

— Я чула плітки, що в неї був викидень через те, що чоловік побив її, але не знаю точно. Люди обожнюють плітки, хіба ні? Але не я. Усе, що я знаю, — Хуліан одного разу розповідав сусідським дітям, що в нього є сестра, яку може бачити тільки він. Він говорив, що вона виходить із дзеркала, наче зроблена з тонкого повітря, що вона живе із самим Сатаною в палаці на дні озера. У моєї Ісабеліти цілий місяць по тому були кошмари. У цього хлопця іноді насправді була хвороблива уява.

Я кинув погляд на кухню. Віконце, що виходило на внутрішній двір, було розбите, й з того боку можна було почути знервовані, ворожі змахи голуб’ячих крил.

— Чи всі квартири побудовано за одним планом? — спитав я.

— Усі, що виходять на вулицю. Але ця розташована на горищі, тож вона трохи незвична. Тут кухня та пральня виходять на внутрішній двір. Уздовж коридору три спальні, а в кінці — ванна кімната. Повірте мені, належним чином оздоблена, ця квартира може мати пристойний вигляд. Вона схожа на квартиру моєї Ісабеліти. Утім, зараз вона більше схожа на могилу.

— Ви знаєте, котра з кімнат належала Хуліанові?

— Перша — це спальня господаря. Друга менша. Здається, саме вона.

Я пішов коридором. Фарба на стінах злущувалася шматками. У кінці коридору виднілися прочинені двері; за ними була ванна кімната. Здавалося, на мене із дзеркала дивиться якесь обличчя. Моє?.. Чи Хуліанової сестри, яка мешкала за дзеркалом?.. Коли я підійшов ближче, обличчя зникло в темряві.

Я спробував відчинити ще одні двері.

— Вони замкнені, — сказав я.

Сторожиха здивовано подивилася на мене.

— Ці двері не мають замків, — пояснила вона.

— Мають.

— Тоді, певно, це старий врізав замок, бо в решті квартир...

Я подивився додолу й помітив, що сліди в пилюці вели саме за замкнені двері.

— Хтось був у цій кімнаті, — повідомив я. — Нещодавно.

— Не лякайте мене.

Я підійшов до інших дверей. На них не було замків, і від мого поштовху вони відчинилися із іржавим стогоном. Посередині стояло неприбране ліжко із запоною, на чотирьох стовпчиках. Пожовкле простирадло скидалося на саван. У головах ліжка висіло розп’яття. У кімнаті також були комод із маленьким дзеркалом, раковина, глечик та стілець, а біля стіни — шафа з напіввідчиненими дверцятами. Я підійшов до столика, що стояв в узголів’ї ліжка; під скляною стільницею лежали фотокартки дідусів та бабусь, похоронні картки, лотерейні квитки. На столі я побачив різьблену з дерева музичну скриньку та кишеньковий годинник, що навічно зупинився на двадцяти хвилинах на шосту. Я спробував був завести музичну скриньку, але мелодія застрягла після шостої ноти. Коли відчинив шухляду столика, знайшов порожній футляр від окулярів, манікюрні ножиці, солдатську фляжку та пам’ятну медаль із церкви Лурдської Богоматері. Більше нічого.

— Десь мають бути ключі від тієї кімнати, — припустив я.

— Певно, управитель узяв їх. Слухайте, я гадаю, краще нам піти звідси.

Раптом мій погляд знову впав на музичну скриньку. Піднявши її, я відкрив віко й там знайшов золотий ключик, який перешкоджав механізмові. Я витяг його — мелодія знов задзеленчала. Я впізнав «Болеро» Равеля[26].

— Оце, мабуть, і є ключ, — посміхнувся я до жінки.

— Послухайте, якщо кімнату замкнено, на це існує якась причина. З поваги до пам’яті...

— Ви можете піти до себе й зачекати на мене там, пані Авроро.

16

— Ви диявол. Ну, гаразд. Відчиняйте, якщо потрібно. Подув холодного повітря свистів у замковій щілині, облизуючи мені пальці, поки я порався з ключем. Замок, що його пан Фортюні прилаштував до дверей синової кімнати, був утричі більшим, ніж замок на вхідних дверях. Пані Аврора, сповнена поганих передчуттів, дивилася на мене так, наче я збирався відкрити скриньку Пандори.

— Ця кімната розташована в передній частині будинку? — спитав я.

Сторожиха похитала головою.

— Тут є маленьке віконце для вентиляції. Воно виходить на подвір’я.

Я штовхнув двері. Перед нами відкрився непроникний темний колодязь, скупе світло позаду ледь розсіювало цю темряву. Вікно, що виходило на подвір’я, було заклеєне пожовклими газетними сторінками. Я повідривав їх, і спис імлистого світла проник у темряву.

— Ісусе, Маріє та Йосифе, — пробурмотіла жінка.

Кімната була заповнена розп’яттями. Вони звисали зі стелі, гойдаючись на стрічках, висіли на стінах, прибиті цвяхами. Тут були їх десятки. Хрести було вирізано ножем на дерев’яних меблях, надряпано на підлозі, намальовано червоною фарбою на дзеркалі. Сліди вели до ліжка, точніше, до того, що від нього лишилося, — а лишився від нього кістяк із дротів та поточеного хробаками дерева. Біля вікна стояв закритий письмовий стіл, який увінчували три металеві розп’яття. Я обережно відкрив стіл. На стиках дерев’яних перебірок не було пилу, з чого я зробив висновок: стіл нещодавно відкривали. У ньому було шість шухляд. Замки на всіх було зламано. Я оглянув шухляди одну за одною. Порожні.

вернуться

26

Joseph-MauriceRavel — Равель, Моріс Жозеф (1875—1937), відомий французький композитор-імпресіоніст. (Прим. перекл.)