Вигляд Алдаї навіював думку про духовну та фізичну загибель. Хорхе помітно постарішав, тіло його було занедбане, з кволими м’язами. Фумеро терпіти не міг людей з кволими м’язами. Вони збуджували в ньому огиду.

— Хав’єре, я почуваюся жахливо, — зізнався Алдая. — Ти не міг би прихистити мене на кілька днів?

Фумеро погодився взяти Хорхе Алдаю пожити до себе. Сам він мешкав у темній квартирі, що у кварталі Раваль на вулиці Кадена, разом із численними комахами, яких він зберігав у слоїках, та півдесятком книжок. Фумеро ненавидів книжки так само палко, як обожнював комах, але то були незвичайні книжки: то були романи Хуліана Каракса, видані у видавництві Кабестані. Напроти мешкали дві повії — мати й дочка; коли клієнтів було мало, зокрема в кінці місяця, вони дозволяли себе щипати, й об них навіть можна було гасити сигари. Фумеро заплатив їм, щоб вони подбали про Алдаю, поки він на службі. Фумеро не мав жодного бажання бачити смерть Алдаї. Принаймні ще не зараз.

Франсіско Хав’єр Фумеро працював у карному розшуку. Там завжди знаходилася робота для людей, які вміли орієнтуватися в надзвичайних ситуаціях, уміли мовчки залагоджувати дражливі проблеми, залишаючи шановних громадян жити в блаженному невіданні. Лейтенант Дюран, чоловік, схильний до урочистих промов, під чиїм командуванням і працював Фумеро, говорив так:

— Бути поліціянтом — це не просто робота. Це місія. Іспанії потрібно більше куль і менше балачок.

На жаль, лейтенант Дюран невдовзі загинув у прикрому нещасному випадку під час поліційного рейду районом Ла-Барселонета: у сутичці з групою анархістів він випав з вікна шостого поверху та розбився на смерть. Усі зійшлися на думці, що Іспанія втратила видатну людину, національного героя з великими мріями про майбутнє, мислителя, який не боявся діяти. Фумеро з гордістю зайняв його місце, знаючи, що зробив добре, виштовхнувши Дюрана у вікно: той був уже застарий для цієї роботи. Літні люди були огидні Фумеро, так само як каліки, цигани та божевільні, й навіть не мало значення, які в них м’язи, — іноді й Господь помиляється. Обов’язок кожного чесного громадянина — виправляти малі Господні помилки й зберігати світ у пристойному вигляді.

У березні 1932 року, за кілька місяців після їхньої зустрічі в кав’ярні «Новедадес», Хорхе Алдаї стало краще, й він відкрив Фумеро свою душу. Зі сльозами на очах благав пробачення за шкільні образи. Розповів про себе все, нічого не приховуючи.

Фумеро мовчки слухав, кивав, вірив, розмірковував: чи вбити Алдаю зараз, чи ще трохи почекати? Цікаво, чи настільки Алдая кволий, щоб лезо ножа без опору ввійшло в його теплувату огидну плоть, ослаблу після років байдикування?.. Та кінець-кінцем Фумеро вирішив відкласти вівісекцію. Його інтригувала вся ця історія. Тим паче що в ній ішлося про Хуліана Каракса.

Від інформатора у видавництві Фумеро дізнався, що Каракс мешкає в Парижі, але Париж дуже велике місто, й ніхто зі службовців Кабестані не знав точної адреси. Ніхто, крім жінки на прізвище Монфорт, але вона тримала язика за зубами. Фумеро двічі чи тричі переслідував її, коли вона, нічого не помічаючи, поверталася додому. Він стояв у трамваї у трьох метрах від неї, та вона його не помічала: жінки ніколи не помічали його, а якщо й помічали, то відразу відверталися, вдаючи, що не бачать. Одного вечора, простеживши за жінкою аж до дверей на площі Св. Філіпе Нері, Фумеро повернувся додому й почав несамовито мастурбувати, уявляючи, як устромляє ножа в тіло цієї жінки — повільно, методично, щоразу глибше на сантиметр, не відводячи від неї очей. Можливо, тоді б вона зволила дати Хуліанову адресу, а до нього, інспектора Фумеро, поставилася б із повагою, на яку заслуговує поліціянт.

Якщо Фумеро вже вирішував убити когось, йому це зазвичай вдавалося. Хуліан Каракс був винятком — можливо, через те, що він мав стати першою жертвою Фумеро, а майстерність вимагає досвіду. Знову почувши ім’я Каракса, Фумеро всміхнувся — тією усмішкою, якої так боялися його сусідки-повії: він усміхався, не кліпаючи очима, облизуючи верхню губу. Він досі пам’ятав, як Каракс цілував Пенелопу Алдаю у великому особняку на проспекті Тібідабо. Його Пенелопу. Його кохання — справжнє, чисте, як те, що показують у кіно. Фумеро палко захоплювався фільмами, ходив до кінотеатру щонайменше двічі на тиждень. Саме фільми допомогли йому зрозуміти, що Пенелопа — любов усього його життя. Усі інші жінки — повії. Наприклад, повією була його мати.

Коли розповідь Алдаї добігла кінця, Фумеро вирішив, що не буде його вбивати, інспектор був навіть задоволений, що доля знову звела їх разом. У нього було видіння, як ті, що іноді показують у його улюблених фільмах: рано чи пізно всі опиняться в павутині інспектора Фумеро.

 Узимку 1934 року братам Молінерам нарешті вдалося виселити Мікеля з будинку на вулиці Пуертаферріса, який і досі стоїть порожній та залишається без нагляду. Єдине, чого бажали брати, — побачити Мікеля на вулиці, позбавленого і книжок, і свободи. Незалежність Мікеля — ось що їх лютило, ось за що вони ненавиділи його.

Мені Мікель нічого не розповів, не звернувся по допомогу. Про оборудку я дізналася лише тоді, коли завітала до його будинку й зустріла там цілком легальних головорізів, які описували майно, щоб розпродати нечисленні речі Мікеля; цих молодчиків найняли Мікелеві брати.

Сам Мікель уже кілька днів провів у пансіоні, що на вулиці Кануда. То була сира й гнітюча халупа, яка скидалася на притулок і тхнуло в ній, як у притулку. Крихітна кімната Мікеля нагадувала труну: вікон нема, є лише тюремна койка.

Майже силоміць я відвела Мікеля до себе додому. Він безупинно кашляв, вигляд мав виснажений. Він сказав, що це всього лишень затяжна застуда — хвороба, яка пасує хіба що старим служницям.

— От набридне мені хворіти, й усе минеться, — говорив Мікель.

Але два тижні по тому йому стало гірше.

Як зазвичай, він був одягнений в чорне, й мені знадобився деякий час, щоб зрозуміти, що ті плями на його рукавах — плями крові. Я викликала лікаря, й він, оглянувши Мікеля, запитав мене, чому я так довго чекала з викликом. У Мікеля був туберкульоз. Збанкрутілий, хворий, тепер він міг жити лише спогадами та печалями. Він був найдобрішою людиною, яку я будь-коли зустрічала, — найдобрішою, але й найхворобливішою. Він був моїм єдиним другом.

Ми одружилися холодного лютневого ранку в окружному суді. Наша весільна подорож обмежилася автобусною прогулянкою до парку Ґуель й спогляданням Барселони — цього невеличкого імлистого світу — зі звивистих терас. Ми нікому не казали, що одружилися, — ані Кабестані, ані моєму батькові, ані Мікелевим родичам, які думали, що він уже помер. Зрештою я написала Хуліанові листа, в якому розповіла про наш шлюб, але так і не надіслала. Наш шлюб був таємницею.

Через кілька місяців після весілля у наші двері постукав якийсь чоловік і сказав, що його звуть Хорхе Алдая. Він здавався геть знесиленим, його обличчя вкривав піт, попри крижаний холод. Побачивши Мікеля після десятьох років розлуки, Алдая сумовито всміхнувся й сказав:

— Ми всі прокляті, Мікелю. Ти, Хуліан, Фумеро, я...

Алдая, звичайно, сподівався, що Мікель йому розповість, як зв’язатися з Хуліаном Караксом.

— Батько звелів мені переказати Хуліанові дещо дуже важливе.

— Мені невідомо, де Каракс. Ми втратили зв’язок багато років тому, — збрехав Мікель. — Останнє, що я чув, — ніби він мешкає десь в Італії.

Алдая знизав плечима.

— Ти розчарував мене, Мікелю. Я гадав, що час та нещастя зробили тебе розумнішим.

— Що ж, справити тобі розчарування — честь для мене.

Алдая засміявся.

— Фумеро переказує тобі найщиріші вітання з одруженням, — докинув він, прямуючи до дверей.

Після цих слів серце моє завмерло.

Мікель не бажав говорити про це, але вночі, коли ми обоє вдавали, ніби спимо, і я пригорталася до чоловіка, мені раптом спало на думку: Алдая мав рацію. Ми всі прокляті.