Хуліан розповідав мені про твоїх друзів, про жінку на ім’я Клара, в яку ти закохався, про твого батька — людину, якою він захоплювався, про твого приятеля Ферміна, про дівчину, в якій він бачив другу Пенелопу, — про Беа. Він розповідав про тебе, немов ти був його сином. Ви обидва шукали один одного, Даніелю. Він хотів вірити, що твоя чистота врятує його. Він припинив гонитву за своїми книжками, перестав їх знищувати. Він наново вчився дивитися на світ — дивитися вже твоїми очима. Він упізнавав у тобі хлопчика, яким колись був сам.

Того дня, коли ти вперше завітав до мене, мені здалося, що я вже тебе знаю. Я демонструвала недовіру, щоб приховати страх, який ти в мені збудив. Я боялася тебе, боялася, що ти про все дізнаєшся. Слова Хуліана, його віра в те, що нас усіх поєднав дивний ланцюжок долі, лякали мене. Я боялася впізнати в тобі того Хуліана, якого втратила.

Мені було відомо, що ви — ти і твої друзі — досліджуєте наше минуле, що рано чи пізно ти дізнаєшся про все; але я сподівалася, що це станеться у свій час, коли ти вже зможеш усе зрозуміти. Я знала також, що рано чи пізно ви з Хуліаном зустрінетесь. То була моя помилка. Бо про це відомо було ще одній людині. Людині, яка відчувала, що свого часу ти приведеш її до Хуліана. Фумеро.

Я сподівалася, що ти загубиш слід, забудеш про нас, що життя — твоє, а не наше — поведе тебе далеко, в якесь безпечне місце. Час навчив мене не втрачати надії, але й не дуже на неї покладатися. Надія жорстока, в неї немає совісті. Довгий час Фумеро стежив за мною. Він знає, що я рано чи пізно зламаюся. Він не поспішає. Він живе задля помсти. Без помсти, без люті він би розтанув. Фумеро відомо, що після останніх п’ятнадцяти років у мене не залишилося ані сил, ані духу. Він кілька років стежив за тим, як я повільно вмирала, й лише чекав на момент, коли можна буде завдати мені останнього удару.

Я ніколи не сумнівалася, що загину від його рук. Зараз я відчуваю, що ця мить уже близько. Я передам ці сторінки своєму батькові й попрошу: якщо зі мною щось трапиться, рукопис має дістатися твоїх рук, Даніелю. Я благаю Господа, якого ніколи не бачила, щоб ти так ніколи й не прочитав їх. Але відчуваю, що доля, попри всі мої бажання та марні надії, відкриє тобі цю історію. Бо саме тобі, незважаючи на твою молодість та невинність, випало довести її до кінця.

Мені здається, що я добре тебе знаю, й якщо можу комусь довіряти, то лише тобі. Подібне почуття виникало в мене й до Хуліана, навіть за багато років до нашої першої зустрічі. Якщо ти читаєш ці слова — тюрми спогадів — це означає, Даніелю, що я вже не зможу попрощатися з тобою так, як мені б хотілося. Уже не зможу попросити твого пробачення для нас, особливо для Хуліана. Попросити тебе наглянути за ним, коли мене не буде поруч. Знаю, що не можу нічого від тебе вимагати, але прошу: бережи себе. Якщо я заради тебе списала такий стос аркушів, це означає, що ти моя єдина надія. Моя єдина справжня надія.

З усього, що написав Хуліан, мені особливо запала в душу одна фраза: ми живі, доки нас пам’ятають. Пам’ятай мене, Даніелю, — хоча б потайки, у куточку своєї душі. Не дай мені піти назовсім.

Нурія Монфорт

Уже сходило сонце, коли я закінчив читати рукопис Нурії Монфорт. Це була моя історія. Наша історія. У помилках Каракса я впізнавав власні — невиправні.

Охоплений тревогою, я почав кроками вимірювати кімнату. Усі мої застереження, мої підозри та страхи здавалися незначними. Я почувався виснаженим, але мене переповнювали докори сумління й жах. Я не міг залишатися спокійним, ховаючись від наслідків того, що накоїв. Натягнувши пальто й запхнувши згорнутий рукопис до внутрішньої кишені, я збіг сходами вниз.

Ішов сніг. Мені здавалось, наче світлі сльози неба повільно падають на мене, танучи. Я побіг на Каталонську площу. Вона була майже безлюдна, але в центрі виднілась одинока фігура старого з довгим сивим волоссям, вдягненого в шикарне сіре пальто. Король світанку, він підвів очі до небес та марно намагався, сміючись сам до себе, впіймати рукавичками сніжинки. У його очах сяяло золото, ніби магічні монети виблискували на дні фонтана.

Здавалося, він сказав мені:

— Хай щастить.

Я вхопився за те благословення й прискорив крок, благаючи, щоб не було надто пізно, щоб Беа — саме та Беа, про яку я писав, — іще чекала на мене.

Від холоду аж горло перехоплювало. Нарешті, важко дихаючи після бігу, я зупинився перед будинком Аґіларів. Снігопад ущух. Біля входу мені пощастило зустріти пана Сатурно Мольєду. Пан Сатурно підтримував порядок у будинку і потайки, як я знав зі слів Беа, писав сюрреалістичні вірші. Він вийшов на вулицю подивитись, чи багато снігу намело. Узутий він був у солдатські чоботи, закутаний щонайменше у три шарфи, а в руках тримав мітлу.

— Лупа Господня, — сказав він у захваті, ніби читаючи снігові заголовок свого неопублікованого вірша.

— Я до Аґіларів, — повідомив я.

— Юначе, а чи вам не здається, що для візитів ще зарано?

— Це дуже важливо. Вони чекають на мене.

— Ego te absolvo[63], — процитував він, пропускаючи мені всередину.

Я злетів сходами нагору, по дорозі продумуючи й зважуючи всі можливі варіанти дій. Якщо мені пощастить, двері відчинить одна зі служниць, і я прорвуся крізь її блокаду, не дуже дбаючи про витонченість манер. Якщо ж мені не пощастить, двері відчинить батько Беа. Мені дуже хотілося вірити, що в себе вдома він ходить неозброєний, принаймні перед сніданком. На декілька хвилин я зупинився, щоб перевести подих, перш ніж постукати, й гарячково добирав подумки потрібні слова, які чомусь уперто не хотіли спадати на думку. Утім, це вже неважливо.

Я тричі постукав у двері дверним молотком. Секунд через п’ятнадцять знову постукав. Гамселив знову і знову, незважаючи на шалене серцебиття й на холодний піт, що виступив у мене на чолі. Коли двері нарешті відчинились, я досі тримав дверний молоток.

— Чого тобі?

Мій старий друг Томас, злий як дідько, свердлив мене поглядом.

— Я прийшов, щоб побачити Беа. Ти можеш побити мене, але я не піду, доки не поговорю з нею.

Томас не зводив з мене очей. Здавалося, він самим лише поглядом намагається роздерти мене навпіл. Мені знов перехопило горло.

— Моєї сестри немає вдома.

— Томасе...

— Беа пішла.

У його голосі відчувався розпач і біль, який він марно намагався сховати за гнівом.

— Пішла? Куди?

— Я сподівався, що ти знаєш.

— Я?

Незважаючи на Томасові стиснуті кулаки й погрозливий вираз обличчя, я прослизнув у квартиру.

— Беа? — покликав я. — Беа, це я, Даніель...

Діставшись середини коридору, я зупинився. У квартирі чулося тільки відлуння мого голосу. Ані пан Аґілар, ані його дружина, ані їхні слуги — ніхто не вийшов, навіть коли я почав кричати.

— Я ж тобі казав, нікого тут немає, — промовив Томас позаду. — А тепер вимітайся й більше ніколи сюди не приходь. Мій батько заприсягнувся, що вб’є тебе, і я не збираюсь його зупиняти.

— Заради Бога, Томасе. Скажи мені, де твоя сестра.

Він дивився на мене так, ніби досі не міг вирішити, чи зігнати на мені свою злість, чи вбити презирством.

— Беа втекла з дому, Даніелю. Мої батьки два дні всюди її шукають. І поліція шукає. Марно.

— Але...

— Тієї ночі, коли вона повернулась додому після побачення з тобою, мій батько чекав на неї. Він дав їй такого сильного ляпаса, що розбив губу. Але не хвилюйся, вона не сказала йому твого імені. Ти її не вартий.

— Томасе...

— Замовкни. Наступного дня мої батьки відвезли її до лікаря.

— Навіщо? Беа захворіла?

— Вона захворіла через тебе, ідіоте. Моя сестра вагітна. Тільки не кажи, що ти цього не знав.

У мене затремтіли губи, й холодок пробіг уздовж хребта. Позбавлений дару мови, я стояв, витріщившись невідь-куди. Потім неспішно поволочився до вхідних дверей. Тут Томас наздогнав мене, схопив за руку й притиснув до стіни.