Я ковтнув.

— Щось чув.

— Відтоді я нічого не чула про Хуліана, доки певна особа не зв’язалася з видавцями й не схотіла придбати всі примірники романів Каракса, які залишилися на складі.

— Лаїн Куберт.

Нурія Монфорт кивнула.

— Як ви гадаєте, хто він?

— У мене є підозра, але я непевна. У травні 1936 року — ми якраз готували «Тінь вітру» до друку — хтось подзвонив до видавництва та запитав адресу Каракса. Чоловік сказав, що він старий приятель Хуліана й хоче відвідати його в Парижі. Зробити йому сюрприз. Я відповіла, що не маю повноважень поширювати таку інформацію.

— Він назвався?

— Якийсь Хорхе.

— Хорхе Алдая?

— Здається, так. Хуліан неодноразово згадував це прізвище. Алдая справді був його другом. Думаю, вони разом ходили до школи Святого Ґабріеля.

— Хорхе Алдая — брат Пенелопи, — сказав я.

Нурія Монфорт насупила брови. Вони здавалася збентеженою.

— Ви дали тому чоловікові паризьку адресу Хуліана?

— Ні

— Що він відповів на вашу відмову?

— Засміявся й сказав, що знайде його в інший спосіб. І повісив слухавку.

Здавалося, щось її гризло. Я почав підозрювати, що вона щось приховує.

— Як я казала, — вела далі Нурія, — невдовзі після зникнення Хуліана той чоловік завітав до видавництва Кабестані. Тоді Кабестані вже не працював, на його місце заступив старший син. Відвідувач назвав себе Лаїном Кубертом і запропонував викупити весь наклад Хуліанових романів. Я гадала, що все це — невдалий жарт. Лаїн Куберт — герой роману «Тінь вітру».

— Диявол.

Нурія Монфорт кивнула.

— А ви особисто бачили Лаїна Куберта?

Жінка заперечливо похитала головою й запалила третю цигарку.

— Ні. Але я чула частину їхньої розмови в кабінеті із сином пана Кабестані...

Вона обірвала речення, наче боялася закінчити його, й воно повисло у повітрі. Цигарка тремтіла в її пальцях.

— Його голос, — говорила далі жінка, опанувавши себе. — Такий самий, як і в того чоловіка, що дзвонив та відрекомендувався як Хорхе Алдая. Син Кабестані, зухвалий йолоп, правив за книжки силу-силенну грошей. Куберт — чи хто він там — сказав, що обміркує пропозицію. Тієї ж самої ночі склад Кабестані у Пуебло-Нуево охопило полум’я, й книжки Хуліана згоріли.

— За винятком тих, які ви врятували та сховали на Цвинтарі забутих книжок.

— Так.

— А як ви гадаєте, чому хтось хотів спалити всі книжки Хуліана Каракса?

— А чому спалюють книжки? Через дурість, неосвіченість, ненависть... лише Бог знає.

— То як ви вважаєте? — наполягав я.

Нурія помовчала, а потім заговорила знову.

— Хуліан жив у своїх творах. Навіть коли тіло його опинилося у трупарні, душа залишилася жити. У романах. Колись я спитала у Хуліана, хто надихає його на створення його персонажів. Він відповів: ніхто. Усі його герої — це він сам.

— Тож, якщо хтось хотів знищити Каракса, він мав знищити ці романи та цих героїв, чи не так?

Знов сумна усмішка, вимушений жест поразки.

— Ви справді нагадуєте мені Хуліана, — сказала жінка. — Хуліана, яким він був до того, як утратив віру.

— Віру у що?

— У все!

Вона у напівтемряві підійшла до мене й торкнулася мого обличчя. Мовчки погладила мою руку, наче намагалася прочитати лінії на моїй долоні. Від її дотику рука моя затремтіла. Я спіймав себе на тому, що вивчаю її тіло під тими старими позиченими одежами. Мені схотілося торкнутися її, відчути пульс під її шкірою. Наші очі зустрілися. Я був упевнений, що вона здогадується, про що я думаю. Відчував, що вона почувається більш самотньою, ніж завжди. Я звів очі й зустрівся з її відкритим ясним поглядом.

— Хуліан помер на самоті, переконаний, що ніхто не пам’ятатиме його та його книжок. Що його життя нічого не варте, — знов озвалася Нурія. — Він би радий був дізнатися, що хтось досі цікавиться ним, пам’ятає його. Він колись сказав: ми існуємо доти, доки нас пам’ятають.

Мене сповнювало майже болісне бажання поцілувати цю жінку; такого сильного відчуття в мене не було ніколи доти, навіть тоді, коли я плекав мрії про Клару Барсело.

Жінка прочитала мої думки.

— Даніелю, стає вже запізно, — пробурмотіла вона.

Якась частина мене хотіла залишитися з нею, загубитися в цій дивній близькості, почути, як вона знову скаже, що мої рухи та моє мовчання нагадують їй Хуліана Каракса.

— Так, — промимрив я.

Вона кивнула і провела мене до дверей. Коридор здавався нескінченним. Нурія відчинила двері, я вийшов на майданчик сходів.

— Якщо побачите мого батька, скажіть, що в мене все гаразд. Збрешіть йому.

Я тихо попрощався з нею, подякував за витрачений на мене час та ввічливо простягнув руку. Нурія Монфорт проігнорувала мій офіційний жест. Натомість вона поклала руки мені на плечі, нахилилася і поцілувала мене в щоку.

Ми дивилися один на одного; я, тремтячи, шукав її вуст. Мені здалося, що вони трохи розтулилися, що її пальці знову тягнуться до мого обличчя... В останню мить Нурія Монфорт відхилилася й потупила очі.

— Гадаю, тобі краще піти, Даніелю, — прошепотіла вона.

Я подумав, що зараз вона заплаче, але перш ніж я встиг щось сказати, вона зачинила двері.

Я залишився на майданчику, по той бік дверей, непорушно стояв, запитуючи себе, що ж зі мною щойно сталося... З іншого боку майданчика блимало дверне вічко сусідки. Я помахав підглядачці рукою й кинувся сходами вниз.

Уже вибігши надвір, я досі бачив обличчя Нурії Монфорт, чув її голос, вдихав її запах. Я ніс на собі слід її дотику, її подиху крізь вулиці, сповнені безлицих людей, які щойно вирвалися на волю з контор та крамниць. Я звернув на вулицю Кануда. В обличчя мені вдарив морозний вітер; я радий був йому — він угамовував моє занепокоєння. Я попрямував у бік університету. Перетнувши бульвар, звернув на вулицю Тальєрс і загубився у вузькому каньйоні тіней, але довго ще не міг позбутися відчуття, ніби й досі перебуваю у пастці темної кімнати, де самотня Нурія Монфорт зі сльозами в очах мовчки впорядковує свої олівці, теки та спомини.

Сутінки, здавалося, підкралися потай. Вони принесли із собою ще один порив холодного вітру та відблиск багряного світла, що осяяло вулиці. Я прискорив крок, і за двадцять хвилин переді мною з’явився університет, наче брунатно-жовтий човен, який на ніч кинув якір. Сторож літературного факультету уважно вчитувався в рядки найвпливовіших репортерів вечірнього видання спортивних новин; здавалося, крім сторожа, нікого в університеті вже не залишилося. Відлуння моїх кроків переслідувало мене коридором та галереями, які вели до критої аркади, де мерехтливі жовтуваті ліхтарі ледь розвіювали темряву. Мені раптом спало на думку, що Беа, певно, пожартувала з мене на знак помсти, призначивши зустріч на такий недоречний час. Листя апельсинових дерев під аркадою блищало, як срібні сльози, дзюрчання фонтана луною відбивалося під арками. Я обережно зогледівся, відчуваючи розчарування, а можливо, й певне малодушне полегшення...

Ні. Вона була тут. Сиділа на одній з лавок. Її силует вимальовувався на тлі фонтана, очі дивилися в бік склепіння аркад. Я зупинився на вході, щоб помилуватися нею. На мить пригадав Нурію Монфорт, яка мріяла на лавці у сквері. Помітив, що в Беа не було ані теки, ані книжок, і запідозрив, що й занять увечері не було. Невже вона прийшла сюди, лише заради мене?..

Я важко ковтнув та увійшов до аркади. Звук моїх кроків викрив мене, й Беа підвела очі. На обличчі — здивована посмішка, наче моя присутність тут — просто випадковий збіг обставин.

— Я гадала, ти не прийдеш, — сказала дівчина.

— Я теж так гадав, — відповів я.

Вона залишилася сидіти, коліна щільно стиснуті, руки на них. Я запитав себе, як я міг почуватися таким далеким від неї. Мені хотілося вивчати кожну рисочку на її губах...

— Я прийшла, щоб довести: ти помиляєшся, Даніелю. Я одружуся з Пабло, і мені байдуже, що ти сьогодні мені покажеш. Я поїду до Ель-Ферроля, як тільки Пабло закінчить службу.