— Нічого більше не кажи, — прошепотіла Беа. — Просто відведи мене туди.

...Уже було темно, як у склепі, коли ми опинилися біля дверей Цвинтаря забутих книжок. Я підняв кільце з головою диявола й тричі постукав. Ми чекали, сховавшись під аркою входу, і вдихали запах деревного вугілля. Обличчя Беа було дуже, дуже близько до мого, і вона посміхалася.

Невдовзі ми почули кроки, що наближалися до дверей, а потім — стомлений голос сторожа.

— Хто там? — спитав Ісак.

— Це Даніель Семпере, Ісаку.

Здається, я почув, як він вилаявся собі під ніс. Складна система замків видала тисячі рипів та стогонів, перш ніж двері нарешті подалися на кілька сантиметрів і у світлі свічки показався орлиний ніс Ісака Монфорта. Побачивши мене, сторож зітхнув та закотив очі.

— От я дурень. Навіщо було й питати? — пробурчав він. — Хто ж це ще може бути о такій порі?

На Ісакові було щось середнє між халатом, купальним костюмом та російською шинеллю. М’які домашні черевики пасували до картатого вовняного капелюха, схожого на професорську шапочку, оздоблену китичкою.

— Сподіваюся, ми не розбудили вас, — сказав я.

— Ні. Я щойно розпочав вечірню молитву.

Він подивився на Беа так, немов побачив в’язку гранат, що впала йому під ноги.

— Тобі ж буде краще, якщо те, що я бачу, мені лише мариться, — погрозив він.

— Ісаку, це моя подруга Беатріс. Якщо ти дозволиш, я хочу показати їй це місце. Не турбуйся, їй цілком можна довіряти.

— Семпере, я знав немовлят, у яких було більше здорового глузду, ніж у тебе.

— Але ж нам потрібно лише кілька хвилин.

Ісак пирхнув на знак поразки й уважно, як поліціянт, огледів Беа.

— Ви усвідомлюєте, що зв’язалися з ідіотом? — спитав він.

Беа чемно посміхнулася.

— Я починаю до цього звикати.

— Свята наївність! Ви знаєте правила?

Беа кивнула. Ісак пробурмотів щось собі під ніс та впустив нас, вистріливши звичним підозрілим поглядом у вуличні сутінки.

— Я відвідав Нурію, — проказав я байдужно. — 3 нею все гаразд. Багато працює, але не хворіє. Переказує вам палкі вітання.

— Так, отруєні стріли. Тобі не дуже вдається прикрашати стан речей, Семпере. Але я вдячний за твої зусилля. Заходьте.

Коли ми опинилися всередині, Ісак передав мені свічку й заходився зачиняти двері.

— Ти знаєш, де мене знайти, коли ви закінчите.

Під покривом темряви ми ледве орієнтувалися у примарних обрисах книжкового лабіринту. Свічка кидала світло нам під ноги. Беа, здивована, зупинилася перед входом. Я посміхнувся, впізнаючи на її обличчі той самий вираз, який мій батько бачив на моєму обличчі багато років тому.

— Ходімо, — промовив я.

Ми пішли вперед; підлога скрипіла в нас під ногами. Позначки, які я зробив під час свого останнього візиту, були на місці. Не раз я втрачав власний слід, і ми були змушені повертатися назад у пошуках попередньої позначки. Беа дивилася на мене з якоюсь тривожною зачарованістю. Мій внутрішній компас підказував мені, що ми опинилися у вузлі спіралей, які повільно здіймалися до самісінького серця лабіринту. Зрештою мені вдалося по власних слідах пройти крізь заплутаний клубок коридорів та тунелів, і я увійшов до вузького проходу — проходу крізь темряву. Я став навколішки біля останньої полиці й пошукав свого старого приятеля, схованого за шерегами вкритих пилом томів, — пил блищав, наче іній, у світлі свічки. Я витяг книжку й передав її Беа.

— Дозволь відрекомендувати тобі Хуліана Каракса.

— «Тінь вітру», — прочитала Беа, торкаючись пальцями вигорілих літер на обкладинці. — А мені можна її взяти із собою?

— Ти можеш узяти будь-яку книжку, крім цієї.

— Але так нечесно. Після того, що ти розповів, я бажаю саме цю.

— Можливо, коли-небудь. Але не сьогодні.

Я забрав у неї книжку й поклав її назад у сховище.

— А я прийду без тебе та візьму її, а ти й знати не будеш, — глузуючи, сказала дівчина.

— Ти не знайдеш її й за тисячу років.

— Дарма ти так вважаєш. Я бачила твої позначки. Мені теж відома історія про Мінотавра.

— Ісак не впустить тебе.

— Помиляєшся. Я йому подобаюся дужче, ніж ти.

— Звідки ти знаєш?

— Я можу читати по очах.

І я мимоволі повірив їй та відвернув погляд.

— Вибирай будь-яку, крім цієї. Поглянь, ось ця інтригує: Ансельмо Торквемада. «Кастильський вепр, загадкова тварина. У пошуках походження іберійської свині». Гадаю, примірників цієї книжки продано більше, ніж будь-якої книжки Хуліана Каракса. Кожну частину свині можна використати.

— Але я хочу Каракса.

— «Тесс із роду д’Ербервіллів». Це оригінал. Ти достатньо самовпевнена, щоб читати Гарді[33] англійською?

Вона скосила на мене глузливий погляд.

— Відтак, вона — твоя!

— Чи ти не бачиш? Здається, ця книжка чекала тут на мене ще до мого народження.

Я здивовано поглянув на неї. Губи Беа склалися в усмішку.

— Що я такого сказала?

І я, ні про що вже не розмірковуючи, легенько поцілував її у вуста.

Була вже майже опівнічна година, коли ми дісталися будинку Беа. Більшу частину зворотного шляху ми йшли не розмовляючи, не наважуючись утілити наші думки у слова; ми навіть трималися трохи поодаль одне від одного, немов ховаючись. Беа крокувала прямо, стискаючи під пахвою свою «Тесс», а я йшов на крок позаду, досі відчуваючи смак її губ.

А ще я згадував, як подивився на мене Ісак, коли ми залишали Цвинтар забутих книжок. То був погляд, який я добре знав і тисячі разів бачив у свого батька, — погляд, який запитував мене, чи усвідомлюю я хоч трохи, що роблю. Протягом останніх годин я губився в іншому світі — у цілому всесвіті дотиків та поглядів, перед якими пасував і мій розум, і моя хлоп’яча сором’язливість. Тепер я мусив повернутися до дійсності — адже вона, дійсність, чатувала у сутінках кварталу Енсанче. Чари розвіювалися; єдине, що лишалося, — це болісне бажання та нетерплячість, яку важко описати. Проте одного побіжного погляду на Беа було достатньо, щоб зрозуміти: мої сумніви — легкий вітерець порівняно з бурею, що здіймалася в її серці.

Ми зупинилися біля дверей і нарешті подивилися одне на одного. Медоносний нічний сторож неспішно наближався до нас, мугикаючи болеро під ритмічне бряжчання зв’язки ключів.

— Певно, краще нам більше не зустрічатися, — запропонував я не надто переконливо.

— Не знаю, Даніелю. Я нічого не знаю. Ти справді хочеш, щоб ми більше не бачилися?

— Ні. Звичайно ж, ні. А ти?

Вона знизала плечима й ледь помітно всміхнулася.

— Мене цікавить, що скажеш ти. Знаєш, я тобі збрехала. Там, під аркадою.

— Про що?

— Про те, що не хотіла сьогодні з тобою зустрічатися.

Нічний портьє навис над нами й самовдоволено посміхнувся, явно байдужий до сцени, яка перед ним розгорталася. Йому, досвідченому в таких справах, уже всі слова, мабуть, здавалися банальними.

— Не поспішайте, — сказав він. — Я посмалю за рогом, а ви покличте мене, коли буде потрібно.

Я почекав, доки сторож піде геть.

— Коли я знову тебе побачу?

— Не знаю, Даніелю.

— Завтра?

— Будь ласка, Даніелю! Я не знаю.

Я кивнув головою.

Вона торкнулася мого обличчя.

— Тобі краще піти.

— Принаймні ти знаєш, де мене шукати.

Вона кивнула.

— Я чекатиму.

— Я теж.

Я йшов геть, але повсякчас озирався, не в змозі відвести від неї погляду. Нічний сторож, спеціаліст у таких справах, уже наближався, щоб відімкнути для неї вхідні двері.

— Ти диявол, — прошепотів він не без захоплення, проходячи повз мене. — Яка красуня!..

Я почекав, поки Беа ввійде до будинку, а потім припустив геть, досі озираючись на кожному кроці. Мене захопило абсурдне переконання: все можливо. Навіть ворожий вітер на безлюдних вулицях ніс у собі аромат надії.

Зграя голубів скупчилася в центрі Каталонської площі, вкривши її колихливою ковдрою з білого пір’я. Я хотів був обійти їх, але помітив, що голуби поважно розходяться, даючи мені дорогу, а не пурхають настрахано вбік. Я крокував уперед — голуби розступалися переді мною, а потім знов скупчувалися білою ковдрою. Діставшись середини площі, я почув кафедральні дзвони, які били опівнічну годину. На хвилину я зупинився, оточений океаном сріблястих крил, та подумав: щойно минув найдивовижніший день у моєму житті!