Лікар повідомив, що Фортюні дуже хворий, йому лишилося кілька місяців.
— Що з ним?
— Я би міг сказати, що це серце. Але насправді його вбиває самотність. Спогади гірші за кулі.
Капелюшник був радий мене бачити й зізнався, що не довіряє лікарям. Лікарі — просто другосортні чаклуни, сказав він. Єдиний, кому він довіряє, це Бог. А ще старий Фортюні всюди бачив руку диявола.
— Диявол, — казав він, — затьмарює нам розум і таким чином знищує людство. Лише погляньте на цю війну, лише погляньте на мене. Звичайно, зараз я старий і слабий, але я й змолоду був боягузом... Диявол забрав від мене Хуліана. Бог дарує життя, але господар світу — диявол...
Так і проминув день: ми гризли черстві пончики й обговорювали питання теології.
Якось я сказала Хуліанові: якщо він хоче ще раз побачити батька, йому краще поквапитися. Виявилося, що Хуліан теж навідується до капелюшника, але той цього не знає. Хуліан зізнався, що дивиться на нього здалеку, у сутінках, сидячи на іншому боці площі; дивиться — і бачить, як його батько старішає.
— Нехай краще я лишуся для старого таким, яким він мене пам’ятає, — сказав Хуліан. — Я не хочу, щоб він бачив мене... справжнього.
— Справжнього ти залишаєш мені, — промовила я, відразу ж пошкодувавши про свої слова.
Він нічого не відповів. На мить мені здалося, що він при ясному розумі й цілком усвідомлює, в якому пеклі ми опинилися.
Прогнози лікаря справдилися. Пан Фортюні не дожив до кінця війни. Його знайшли мертвим у фотелі. У руці він тримав стару фотокартку Софі та Хуліана.
...Останні дні війни були прелюдією до пекла. Місто перетворилося на бойовище. Місяці перестрілок, бійок, бомбардувань та голоду. Рана, що завдає тупого болю. Убивства, побоїща, таємні змови протягом багатьох років роз’їдали серце міста, але навіть тоді багато хто думав, що війна — це щось далеке, буря, яка їх обмине... Хай там як, але очікування неминучого — ще гірше, ніж сама неминучість.
Війна все пробачає, Даніелю. Ми всі мовчимо, й нас намагаються переконати: усе те, що ми бачили, що пережили, що пізнали про себе та інших, — просто мара, кошмар, який минеться. Війна не має пам’яті. Усім бракує сміливості визначитися з тим, що ж насправді таке війна. У людей просто не залишається голосу, щоб розповісти правду. Урешті-решт настає момент, коли ми вже не впізнаємо війни, й тут-таки вона повертається — з іншим обличчям, з іншим ім’ям, пожираючи все, що зосталося після її попередниці.
Коли стихли гармати, здалося, що нас накрило цупкою пеленою колективної безпам’яті. Хуліанових книжок не залишилося майже ніде. Смерть капелюшника, про яку ми ніколи не говорили, глибоко дезорієнтувала Хуліана. Злість та ненависть, які раніше були сенсом його життя, відійшли в минуле. Ми жили самотньо. Жили чутками. Чули, що Фумеро зрадив усіх тих, хто допомагав йому перед війною, й тепер служив переможцям. Казали, що він особисто стратив своїх колишніх керівників у камерах замку Монжуйк, власноруч робив постріли в рот — його улюблений спосіб убивства.
Зимові тижні в Барселоні важко й описати. Крові пролилося більше, ніж за часів війни, але проливали її таємно, крадькома. Коли нарешті настав спокій, це був спокій цвинтарів та в’язниць — похоронна тиша, та сором, що роз’їдає душу. Нема чистих рук, нема невинних поглядів. Ті з нас, хто вижив, заберуть це із собою в могилу. Немає долі тяжчої, Даніелю, ніж доля героя, який вижив і тепер розповідає свою історію — історію, яку вже не зможуть розповісти ті, хто боровся разом із ним і загинув заради нього.
Здавалося, ось-ось має настати нормальне життя, але... Ми з Хуліаном злидарювали. Ми витратили всі Мікелеві заощадження, навіть усе те, що награбував Лаїн Куберт під час своїх нічних рейдів. У домівці більше не залишилося речей, які можна було б продати. Мої сусіди проковтнули мою брехню, що я нібито піклуюся про бідолашного Мікеля, якого скалічила війна. Вони приносили нам молоко, сир, хліб, солону рибу чи сосиски, які їм надсилали їхні сільські родичі. Я безрезультатно шукала роботу перекладача, друкарки, хоч і прибиральниці, але, здавалося, моя колишня робота в Кабестані зробила мене персоною нон-ґрата. Люди були підозріливими. Урядовий службовець у новісінькому костюмі, з набріоліненим волоссям та тоненькими вусиками — один із сотні собі подібних, до яких я запобігала протягом цих місяців, — натякнув мені: мовляв, такій гарній дівчинці не потрібно братися до такої «приземленої» роботи.
Після кількох місяців злиднів я, втративши надію знайти роботу, вирішила вдатися до стратегії героя одного з Хуліанових романів. Я написала листа Хуліановій матері в Боготу, буцімто від імені нового адвоката померлого пана Фортюні, з яким той перед смертю консультувався, намагаючись владнати всі справи. Я повідомила, що капелюшник помер, не залишивши заповіту, й тепер його власність, себто квартира на вулиці Св. Антоніо та крамниця, розташована в тій самій будівлі, теоретично належить його синові Хуліану, котрий, як кажуть, живе у вигнанні в Парижі. Оскільки податку на спадщину не було сплачено, а сама Софі мешкає за кордоном, адвокат (я охрестила його Хосе Марія Рекехо — на честь шкільного товариша, першого хлопця, який поцілував мене) просить її згоди на те, щоб почати необхідну процедуру й переоформити власність на ім’я її сина, з яким він (адвокат) має намір зв’язатися через іспанську амбасаду в Парижі. Через деякий час мій «адвокат» отримав тимчасове право власності на вищезгадану маєтність, та ще й винагороду за свої послуги. «Адвокат» попросив Софі зв’язатися з управителем будинку, щоб усі документи, разом із квитанціями на витрати, той надсилав до контори пана Рекехо. На це ім’я я відкрила поштову скриньку й подала вигадану адресу, за якою розташовувався хіба що старий покинутий гараж за два квартали від будинку Алдаїв. Я сподівалася, що Софі, втішена можливістю допомогти Хуліанові й знову зв’язатися з ним, не стане ставити питання щодо законності всієї цієї оборудки й погодиться допомогти нам, тим паче що в далекій Колумбії вона не бідувала.
Кілька місяців по тому управитель будинку почав щомісяця отримувати грошовий переказ, який покривав витрати на квартиру на вулиці Св. Антоніо та гонорар юридичної контори Хосе Марії Рекехо. Переказ управитель пересилав відкритим чеком на поштову скриньку 2321 у Барселоні, як і наказала йому Софі Каракс. Щомісяця пан Моліна утримував собі несанкціоновані відсотки, але я визнавала за краще цього не помічати: завдяки тому, що Моліна сам був небезгрішний, він не ставив жодних питань щодо цієї підозрілої колумбійської операції.
Тепер ми з Хуліаном могли сяк-так існувати. Суворі роки злиднів залишилися позаду. Час від часу мені вдавалося знайти заробіток завдяки кваліфікації перекладача. На той час ніхто вже не пам’ятав Кабестані, люди почали забувати та вибачати, відсуваючи вбік давнє суперництво та образи на конкурентів. Але я жила під постійною загрозою, а що, як Фумеро знов забажає покопирсатися в минулому?.. Іноді я переконувала себе, що цього не трапиться, що Фумеро вважає Хуліана померлим чи просто забув про нього. Інспектор і сам уже, здавалося, не був таким головорізом, як кілька років тому. Він став публічною фігурою, амбітним прибічником фашистського режиму й не міг дозволити собі такого задоволення, як полювання на примарного Хуліана Каракса.
Однак час від часу я прокидалася вночі, серце несамовито калатало, мене кидало в піт, мені здавалася, що поліція стукає у двері. Я побоювалася, що мій хворий чоловік, який ніколи не виходив з дому, почне збуджувати в сусідів підозри. Хуліан іноді кричав, бився у стіни, як божевільний, і про це сусіди могли повідомити поліцію. Я боялася, що Хуліан знову пропадатиме, полюючи на власні книжки... Божеволіючи від жаху, я забула, що старішаю, що життя моє минає, що я присвятила всю свою молодість чоловікові, який став майже привидом.
Роки й справді минали. Час минає тим швидше, чим бідніше життя. Життя без сенсу проходить повз тебе, немов потяг, що не зупиняється на твоїй зупинці. Шрами від війни рано чи пізно неминуче загоюються. Я знайшла роботу в кількох видавництвах та присвячувала цій роботі більшу частину свого часу. У мене були коханці без імен — відчайдухи, на яких я наштовхувалася в кінотеатрі чи у метро з якими розділяла свою самотність. Потім — аж смішно! — коли я знову бачила Хуліана, мене гризло відчуття провини, хотілося розридатися, я присягалася собі, що ніколи більше його не зраджу. В автобусі або на вулиці я ловила себе на тому, що звертаю увагу на молодих жінок, які тримають на руках дітлахів. Жінки здавалися такими щасливими, такими спокійними, немов ці безпорадні маленькі істоти могли заповнити собою всю порожнечу світу. Подекуди я уявляла себе однією з тих жінок, із дитиною на руках, дитиною Хуліана... А потім розмірковувала про війну, про людей, які її вели, — вони теж колись були дітьми.
