— Ми з вами могли б стати друзями, пані Монфорт. Мої люди сказали, що вашого чоловіка немає вдома.

— Чоловік мене покинув. Я не знаю, де він.

Від сильного ляпаса я впала зі стільця. Заповзла в куток, охоплена жахом, не наважуючись підвести очей.

Фумеро став біля мене навколішки й схопив за волосся.

— Затям, смердюча хвойдо: я знайду його, а коли знайду, вб’ю вас обох. Але спершу тебе, щоб він бачив, як твої нутрощі вивалюються назовні. А потім його. Тільки спершу розповім йому, що та шльондра, яку він увігнав у могилу, була його сестрою.

— Не дочекаєшся, він уб’є тебе першим.

Я думала, він зараз почне бити мене, але Фумеро поплескав мене по щоці й відпустив. За мить я почула, як віддаляються його кроки.

Я підвелася, вся тремтячи, й витерла кров з обличчя. Досі відчувала запах рук цього чоловіка. Це був сморід страху.

Мене протримали в тій кімнаті без світла та води ще шість годин і випустили, коли настала ніч. Надворі буяла злива, все огортала імла. Коли я дісталася додому, побачила там жахливий розгардіяш. Тут побували люди Фумеро. Серед повалених меблів, розкиданих по підлозі шухляд та полиць побачила свою розірвану одежу й розірвані книжки Мікеля. На ліжку красувалася купка фекалій, а на стіні екскрементами було написано ШЛЬОНДРА.

Я побігла до квартири на Св. Антоніо, роблячи десятки химерних кіл, щомиті озираючись, щоб пересвідчитись, чи не переслідує мене хтось із Фумерових лакиз. Перетнула дах — там було по коліна води — й побачила, що двері до квартири Фортюні замкнено. Я обережно увійшла всередину, але відлуння моїх кроків підказало мені: квартира порожня. Хуліана тут не було.

Я чекала на нього до самого світанку, сидячи в темній їдальні, прислухаючись до шуму бурі. Коли світанкова імла торкнулася балконних віконниць, я піднялася на дах і подивилася на місто, яке розкинулося під шатром попелястих небес. Я зрозуміла, що Хуліан не повернеться. Я втратила його назавжди.

Побачила я його лише два місяці по тому. Увечері я сама пішла до кінотеатру — мені не хотілося повертатися до моєї холодної порожньої квартири. Десь на середині фільму — то була якась дурнувата любовна історійка про румунську принцесу, завзяту шукачку пригод, та американського журналіста, красеня з розкішною шевелюрою, — поряд зі мною сів якийсь чоловік. Таке траплялося не вперше — тоді кінотеатри кишіли безіменними чоловіками, від яких смерділо самотністю, сечею та одеколоном. У них були спітнілі тремтячі руки, які чимось нагадували мертву плоть, хоча й рухалися без упину. Я вже збиралася підвестися й попередити швейцара, коли впізнала зморшкуватий профіль Хуліана. Він міцно схопив мене за руку. Так ми й сиділи, витріщившись на екран, але нічого не бачачи перед собою.

— Санмарті вбив ти? — тихо запитала я.

— А що, за ним хтось сумує?

Ми розмовляли пошепки під прискіпливими поглядами самотніх чоловіків, яких таки повно було в партері. Вони аж зеленіли від заздрощів, дивлячись на такий явний успіх свого таємничого суперника.

Я запитала в Хуліана, де він переховується, але він не відповів.

— Існує ще один примірник «Тіні вітру», — пробурмотів він. — Тут, у Барселоні.

— Ти помиляєшся, Хуліане. Ти знищив їх усі.

— Усі, крім цього. Здається, хтось розумніший за мене сховав його там, де я не в змозі його знайти. І цей хтось — ти.

Так я вперше почула про тебе. Якийсь балакучий хвалько на ім’я Ґуставо Барсело чванився перед колекціонерами, що йому відомо, де перебуває ще один примірник «Тіні вітру». Серед шанувальників рідкісних книжок чутки розносяться швидко. І двох місяців не минуло, як Барсело став діставати від лондонських, паризьких, римських колекціонерів пропозиції продати книжку. Таємнича втеча Хуліана Каракса з Парижа після кривавої дуелі та його здогадна загибель під час громадянської війни в Іспанії роздули ринкові ціни на його твори до нечуваних висот. А темна легенда про людину без обличчя, яка розшукує книжки Каракса по всіх книгарнях, бібліотеках та приватних колекціях, щоб потім їх спалити, ще дужче збуджувала цікавість та відповідно здіймала ціни. Потяг до всього таємничого ми маємо у крові, як говорив отой Барсело.

Хуліан, який і далі переслідував відлуння власних слів, невдовзі почув ці плітки. Він дізнався, що сам Ґуставо Барсело книжки не мав: вона належала хлопчикові, який випадково натрапив на неї, а тепер, зачарований романом та його таємничим автором, відмовлявся її продати, охороняв її, як зіницю ока. Тим хлопцем був ти, Даніелю.

— Заради Бога, Хуліане, тільки не кажи, що ти збираєшся скривдити дитину... — прошепотіла я, не впевнена щодо його намірів.

Тоді Хуліан сказав мені: усі свої книжки, які він знищував, він крав у людей, які нічого до них не відчували, у людей, які лише заробляли на них гроші або тримали їх як раритети. Відмовившись продати книжку за жодну ціну, намагаючись урятувати Каракса від забуття, ти, Даніелю збудив у Хуліанові симпатію, навіть повагу. Ти про це не знав, але Хуліан стежив за тобою, вивчав тебе.

— Можливо, коли він дізнається, хто я... на кого я перетворився... він теж вирішить спалити книжку.

Хуліан висловлювався з такою ясністю, що ставало зрозуміло: заради істини він скинув із себе машкару божевільного.

— Хто цей хлопчик?

— Його звуть Даніель. Він син книгопродавця, у них книгарня на вулиці Святої Анни. Туди мав звичку навідуватися Мікель. Хлопець мешкає з батьком у квартирі над книгарнею. Його мати померла, коли він був зовсім дитиною.

— Ти говориш так проникливо, ніби розповідаєш про себе.

— Можливо. Цей хлопчина дещо нагадує мені мене самого.

— Дай йому спокій, Хуліане. Він єдина дитина. Він винен лише в тому, що захоплюється тобою.

— Це не провина, це непорозуміння. Але це в нього минеться. Може, пізніше він поверне мені книжку.

За хвилину до кінця фільму Хуліан підвівся та зник.

Кілька місяців ми зустрічалися в такий спосіб — у темряві кінотеатрів та опівнічних алей. Хуліан завжди знаходив мене. Я відчувала його мовчазну присутність, навіть не бачачи його. Іноді він згадував про тебе. Щоразу, коли я чула про тебе, відчувала рідкісну ніжність в його голосі, яка бентежила його самого, ніжність, яку, гадала я, Хуліан давно втратив. Хуліан сказав, що він повернувся до будинку Алдаїв і тепер мешкає там — чи то як привид, чи то як жебрак. Він часто сидить у склепі Пенелопи та їхнього сина. Там єдине місце, де він почувається самим собою. Існують гірші тюрми, ніж слова.

Хуліан зруйнував надгробні плити в склепі й витяг труни, але мені більше не здавалося, що він божевільний. Мені більше не спадало на думку трактувати його вчинок як спаплюження могил. То була частина Хуліанової трагедії.

Я навідувалася до нього раз на місяць, щоб пересвідчитися, що з ним усе гаразд, що він принаймні живий. Я перестрибувала через напівзруйнований паркан на заднику маєтку, щоб мене неможливо було побачити з вулиці. Іноді я заставала Хуліана в будинку, іноді ні. Я залишала для нього їжу, гроші, книжки... Я вивчала цей дивний старий будинок. Чекала на Хуліана годинами, поки не спадала ніч. Коли ж таки зустрічала його, ми годинами розмовляли, сидячи біля каміна.

Хуліан майже не пам’ятав своїх книжок, немов їх писала інша людина, а він лише колись випадково прочитав. Він зізнався, що намагається знову писати, але даремно... Біль від цього читався в нього на обличчі. Написавши кілька нових сторінок, він у гарячці спалював їх. Одного разу, скориставшись його відсутністю, я витягла кілька сторінок з попелу. Там було написано про тебе.

Якось Хуліан сказав: твір — це лист, який письменник пише сам собі, щоб розповісти собі про речі, про які іншим чином не можна дізнатися. Він дивувався: невже він справді божеволіє? Чи усвідомлюють божевільні, що вони божевільні? Чи не божевільні ті, хто переконує його в його божевіллі, щоб захистити власну реальність? Хуліан стежив за тобою, бачив, як ти дорослішаєш, розмірковував, що ти за людина. Він думав: можливо, твоя присутність — просто чудо, явлене йому. Знак пробачення, яке він дістане, навчивши тебе не повторювати своїх помилок. Можливо, ти для Хуліана — все одно що син, якого він утратив, чиста сторінка, з якої можна знову почати писати. Писати твір, якого він не може вигадати, але може пригадати.