Зробивши невелику перерву і відпочивши, він з новою енергією взявся до роботи, але ледве встиг просунутися на кілька сантиметрів, як несподівано його металеві пальці заскреготіли, зустрівши тверду, кам'яну перепону. В першу мить він обімлів, але, вирішивши, що це невеликий, засипаний мулом уламок скелі, заходився прокладати свій хід вгору, вздовж уламка. Він старанно працював, роблячи лише короткі перерви для відпочинку, але кам'яна перепона не зникала, продовжуючи рівно, без виступів підійматися вгору. Тоді йому стало зрозуміло, що перед ним гранітна стіна тунелю. Вся його робота виявилася марною!

Відчай охопив Горєлова. Він опустив голову з шоломом на мул і безсило лежав, часом здригаючись всім тілом, ніби у беззвучних риданнях.

Раптом він стрепенувся. Скільки в нього лишилося кисню? Адже йому навіть невідомо, скільки часу він лежав непритомним після обвалу… Десять хвилин чи десять годин? І так поступово зникали лічені хвилини шматочка життя, яке йому ще лишалося! Він не має права бути бездіяльним. Він повинен боротися до кінця!

«Бу-бу-бу… бу-бу-бу…» долетіло знизу знайоме бурмотіння.

З енергією відчаю Горєлов знову взявся до роботи. Але чомусь тепер він рив донизу. Чому? Він сам собі не міг відповісти. Лише через кілька хвилин він ясно уявив собі якийсь підземний хід, проритий невідомим створінням, який повинен був вивести його назовні. Він проб'ється до цього ходу, хоч би йому довелося вступити в бій не на життя, а на смерть з будь-яким страховиськом. Все одно: що буде, те й буде!

Він уже опустився головою вниз, у зроблену нору, майже до пояса. Заліплений грязюкою ліхтар ледве освітлював крихітний простір попереду. Руки ламало. Піт заливав обличчя, засліплюючи очі. Ще кілька рухів — і треба відпочити. Раптом пальці Горєлова сковзнули по чомусь гладенькому, і під ними почувся тонкий, ледве чутний скрип. Пальці згрібають мул з перепони… І серце Горєлова зненацька, немов зірвавшись з місця, забилося з шаленою силою. Що це? Що це таке? Лопатка?! Не може бути! Раніше ніж він спромігся щось усвідомити, несподівано і зовсім близько почулися знизу знайомі, буркотливі звуки, і серед них глухо, але досить виразно:

— Чорт!..

Неначе підкинутий ударом, Горєлов відхитнувся назад і закричав з усіх сил:

— Шелавін!.. Шелавін!., Це ви?

— А хто ж ще, дозвольте запитати? Хто там?

— Це я! Це я… Горєлов. Боже мій! Ми шукаємо вас… Мене завалило…

— Як і мене?! Чудово!

Слова Шелавіна передавалися через метал скафандрів хоч і глухо, але цілком розбірливо і свідчили про його заздрісний спокій і навіть присутність певної дози гумору. Мабуть, доблесний учений був далекий від одчаю і зовсім не втрачав самовладання навіть б настільки безвихідному становищі. Горєлов пригадав звичку океанографа вголос говорити з самим собою в захопленні якоюсь цікавою роботою, вголос обурюватись при невдачах і захоплюватися успіхами. Очевидно, ця звичка не залишила Шелавіна і тепер, коли він опинився під величезною масою мулу, що обрушився на нього, і порпався під нею, шукаючи порятунку. Безсумнівно, що це його монолог долітав до Горєлова бурмотінням, яке його так налякало спочатку. Горєлов навіть розсміявся.

— Як ви себе почуваєте, Іване Степановичу? Ви не потерпіли під час обвалу?

— Ніскільки! Пробиваюся до виходу… Перетворився, можна сказати, в крота. А ви що робите?

— Я трохи поранений… Нічого серйозного. Теж риюсь, але наштовхнувся на гранітну скелю. Тепер не знаю, куди рухатися.

— В який бік ви направляєтесь?

— Тобто як? Ну… прямо перед собою.

— Хіба у вас немає компаса, дозвольте вас запитати? Чи ви не вмієте ним користуватися? — почулися запитання океанографа в знайомому, тепер просто чудовому роздратованому тоні.

Справді, як він міг забути про таку просту і найнеобхіднішу в його становищі річ! Мовчки крізь мулисту грязюку він простяг до очей руку і глянув на компас.

— Стіна від мене на північ, Іване Степановичу.

— Ну от і гаразд! Рийте на захід, вздовж стіни. Там вихід з тунелю. Склепіння на мене впало посеред тунелю, недалеко від виходу. Утворився, мабуть, горб із зниженням біля стіни. Прямуйте, відступаючи на метр від стіни, бо наштовхнетесь на виступ і його доведеться обходити. Під цим виступом я саме і знайшов чудове золоте розсипище.

Натренована спостережливість вченого, який звик помічати все під час вивчення місцевості, виявилась тепер рятівною.

Полонені мулу знов узялись до роботи. Пихкаючи і віддуваючись, Шелавін майже безперервно говорив, то шкодуючи за втраченими розсипами, то захоплено розповідаючи про надзвичайну октаедричну форму золотих самородків, безсумнівно гідротермального походження.

— Це дуже рідкісне явище, — говорив Шелавін. — Чи розумієте ви, який інтерес викличе це в науковому світі? Га? Дозвольте вас запитати? Фу, чорт! Мул такий вологий, що без скафандра ним можна було б захлинутися! Абсолютно! Мабуть, ми наближаємося до зовнішніх шарів горба, до виходу… А втім, я все-таки встиг покласти в сумку кілька цих чудових самородків. Розкішні, чисті восьмикутні кристали, навдивовижу крупні…

— Іване Степановичу, — перебив океанографа Горєлов, — чому ви не відповідали на мої виклики? У вас зіпсоване радіо?

— Обвал стався саме в ту мить, коли я припинив розмову з підводним човном і збирався встановити зв'язок з вами. Мій щиток управління був відкритий, його забило мулом, і вмикачі забило мулом. А у вас теж радіо не працює?

— Так. Не можу зрозуміти, чому. Можливо, що, вдарившись скронею об слуховий апарат, я пошкодив його.

— Можливо, можливо… Як ваша рана?

— Кров давно перестала йти. Почуваю тільки ниючий біль у скроні. Нічого серйозного…

— Що ви сказали? Останніх слів не чув. Ви, мабуть, відриваєте голову від шолома, і звуки до мене не доходять.

— Так… випадково.

— Отож… Зараз, мабуть, виберусь. Мул став зовсім рідкий. А у вас як?

— Навколо мене він без змін. Як і раніше густий. Я не можу швидко працювати. Слабість… Задихаюсь…

— Ну, нічого! Потерпіть, голубчику! Як тільки вилізу, почну рити вам назустріч. Та ви відпочиньте, поспішати нікуди. Підкріпіться своїм какао.

О, ні! Горєлов поспішав, поспішав з усіх сил. Він працював, напружуючи всю свою енергію, яка вже вичерпувалась. Часом туман затягував свідомість, голос Шела-віна не долітав до нього, але він продовжував майже машинально рухати слабіючими руками і сантиметр за сантиметром повз уперед, відвойовуючи життя.

— Ну ось! Ух! Нарешті! Вилізаю! — долетів до нього спокійно торжествуючий голос океанографа.

Здавалося, що він сприймає свій порятунок, як щось заздалегідь відоме, а всю цю трагічну подію — як якийсь науковий експеримент, результат якого ні на хвилину не викликав у ньому сумнівів. Все йшло, як повинно було йти, експеримент розвивався нормально. Спостережливість, самовладання, розрахунок — все було на місці, і тепер можна з задоволенням потягтися і сказати: «Ух!»

Горєлов побачив ученого зовсім в новому світлі. Еін був повний захоплення і подяки. Виходило, що ролі змінилися: він ішов рятувати Шелавіна, але виявилось, що той врятував його.

— Іване Степановичу… Дорогий… — несподівано вирвалося у Горєлова тихо.

Відповіді не було. Не відриваючи потилиці від шолома, Горєлов напружено прислухався. Невже пішов?! Зрадів і покинув?! Божевільний страх оволодів Горєловим, але в наступну мить почулася скоромовка Шелавіна — люба, рідна скоромовка:

— Ну, як ваші справи, товаришу Горєлов? Доводиться заткнути шолом, у горб, щоб говорити з вами… Починаю рити до вас назустріч. Буду триматися на метр від стіни і на метр вище мого виходу. Можете не працювати, відпочиньте. У мене тепер справа піде швидко. Ех, шкода, лопатки моєї немає!

Минуло однак не менше години, раніше ніж з мулу показався шолом Горєлова. Шелавіну доводилося одному прокладати до нього шлях, а в останні півгодини Горєлов перестав навіть відповідати на запитання океанографа. Коли Шелавін добрався до нього, Горєлов був непритомний. Сам досить знесилений, Шелавін ледве витяг Горєлова з мулового горба і поклав біля підніжжя. Відкривши патронташ на поясі Горєлова, він пустив у його скафандр посилений струмінь кисню. Але й цей звичайно магічний засіб не дав наслідків. Горєлов не приходив до пам'яті. Тоді океанограф, відпочивши і ковтнувши кілька разів какао, взяв тіло Горєлова на плечі і потяг його з ущелини. Але неймовірна втома швидко охопила Шелавіна: далося взнаки величезне виснаження сил; і, переборюючи опір води, пробираючись по нерівному кам'янистому дну, серед уламків скель, що усіяли його, протискуючись з безживним тілом Горєлова між виступами стін в ущелині, що зближувались, він ледве пересував ноги. Шелавін уже неспроможний був нічого думати і навіть не відчув радості, коли вдалині промайнув рятівний промінь прожектора і назустріч йому кинулись, відчайдушно жестикулюючи, кілька людських постатей. Справжнє задоволення, майже блаженство, він відчув лише тоді, коли з його плечей зняли тіло Горєлова і він зміг, заплющивши очі, мало не втрачаючи свідомості, опуститися на руки друзів…