Біль в нозі минув безслідно, і Горєлов, розтинаючи плечем воду, легко крокував по кам'янистому, що помітно знижувався, проходу, лавіруючи серед уламків, які вкривали дно. Стіни ущелини, нерівні, з багатьма виступами, то зближувалися, то розходилися.

Через чверть години безперервної ходьби Горєлов помітив свою помилку: за поворотом перед ним несподівано виникла гладенька, немов оброблена гігантською сокирою, стіна. Далі йти було нікуди, і він повернув назад. Дійшовши до виходу, Горєлов зупинився і задумався. Поки повернеться решта товаришів з розшуків, мине ще чимало часу. Було б непогано використати цей час для розшуків в інших ущелинах. Так, це було б непогано… у всіх відношеннях… А якщо, до того ж, пощастить знайти Шелавіна саме йому, Горєлову?.. Він яскраво уявив собі, який це буде для нього тріумф. Крім того, якщо казати правду, йому було шкода цього простодушного, запального і нехитрого, як дитина, чоловіка. Звичайно, це дрібниця, але все ж жаль…

Горєлов рішуче повернув праворуч, пройшов повз четвертий і п'ятий проходи, які повинні були обслідувати Матвєєв і Білоголовий, і заглибився в наступний, шостий.

Незабаром Горєлов помітив, що вода навколо нього стала каламутнішою, а світ ліхтаря все більше забарвлюється в жовтооранжовий колір. На дні, спочатку у ло-говинах і виїмках, потім і на рівних місцях, з'явився мул — щільний, злежаний. З кожним кроком товщина мулистого шару все зростала, і хмарки, що здіймалися під ногами, робилися густішими.

«А течія?.. — промайнуло в голові Горєлова. — Хіба тут немає течії?»

Стіни все більше зближалися, виступи на них висувалися в ущелину все далі і часом щільно змикалися над головою в Горєлова. Зрештою, видно було, що їх висота і товщина пояснювались нашаруваннями мулу, що лежали, немов величезні шапки. Іноді на Горєлова, коли він про ходив під ними, падали шматочки мулу, які тут же танули, не дійшовши до дна.

Горєлов не звертав на це уваги. В ньому зростала впевненість, що саме тут треба шукати Шелавіна. Він протискувався між виступами стін, перелазив через уламки скель. Голова його палала, піт заливав обличчя, дихання ставало важким, переривчастим.

З оранжової імли несподівано виліз високий мулистий горб. Горєлов насилу підіймався на нього. Мул тут був чомусь не такий, який зустрічався досі. Ноги тонули в його пухкій, наче бездонній глибині, не знаходячи собі опори внизу. З надзвичайними зусиллями Горєлов виповз, нарешті, на вершину горба і став на ноги, по коліна загрузнувши в мулі. Задихаючись, він оглянувся ї, піднявши очі, побачив раптом над своєю головою склепіння, його вигляд вразив Горєлова. Склепіння було не гранітночорне, що матово вилискує під проміннями ліхтаря, а сіре, немов з сирого цементу, з великими, неправильної форми вибоїнами. Здавалося, час ще не встиг загладити їх різких, кутастих обрисів, і вони зяяли в склепінні, як свіжі відкриті рани.

Горєлов повернувся в тісному просторі тунелю, сильно, із дзвоном вдарившись металевим ліктем об виступ стіни. В ту ж мить він з жахом побачив тонку звивисту щілину, що раптом з'явилася у склепінні. Раніш ніж він встиг зробити рух, величезна сіра брила з м'яким шумом відокремилася від склепіння і обрушилась на нього. Горєлов відчув сильний удар, який збив його з ніг, і страшний біль у скроні.

«Обвал…» промайнула в нього майже байдужа думка. І все зникло в чорній, що окутала свідомість, млі…

Лежачи на боку, в тому ж положенні, в якому був придавлений брилою, що зірвалася, Горєлов зробив зусилля, щоб піднятися, і зараз же знеможено опустився.

«Здається, поранений… Несерйозно, мабуть… Від удару об виступ телефону… Що робити? Чи товстий шар мулу наді мною?.. Треба викликати на допомогу… Сам не виберусь».

Слабість ще дужче охопила тіло, голова опустилася в липку теплу калюжу крові. Горєлов закрив очі і кілька хвилин лежав без сил, без думок…

«Бу-бу-бу… бу-бу-бу… бу-бу-бу…» пролунало звідкись невиразне бурмотіння.

«Треба кликати на допомогу…» повернулася до Горєлова попередня думка, але невистачило сил, щоб промовити бодай одне слово. Він міг тільки прислухатися до цих незрозумілих звуків, які, здавалось, народжувалися в шумі крові, що билася в скронях. Бурмотіння раптом припинилося, але дзвін в голові лишався.

Горєлов спробував заговорити:

— Алло!.. — слабо й глухо пролунало під шоломом! — Алло! Говорить… Горєлов…

Він змовк і прислухався. Відповіді не було.

«Не чують… Надто тихо… Треба голосніше…» подумав Горєлов, намагаючись заспокоїти себе. Помовчавши хвилину і зібравши сили, він крикнув, як йому здавалося, на повну силу:

— Товариші!.. До мене… на допомогу… мене засипало… обвал…

Стомлений цим зусиллям, він знову замовк і з калатаючим серцем довго прислухався.

Німа тиша — безмежна, непорушна — панувала навколо. З заплющеними очима, нерухомо лежав Горєлов. Повільно поверталися думки.

«Не чують… Чому?.. Зіпсувалося радіо?.. Що ж робити?.. Що тепер робити?..» Думка працювала все дужче і настійливіше.

«Бу-бу-бу…» глухо донеслося знову звідкілясь знизу. Горєлов злякано підняв голову, відірвав її від шолома. Незрозумілі звуки припинилися. Горєлов був тепер переконаний, що це не галюцинація, не шум, не стукіт крові в голові, як йому досі здавалося. Ні, звуки йшли звідкись зовні, знизу, наче хтось або щось живе, ворушиться, виконує якусь роботу під ним, Горєловим. Він довго, затамувавши подих, дослухався. Але тиша стояла непорушна.

Горєлов стомлено опустив голову. Що нове обіцяють йому ці звуки? Яка нова небезпека, може, ховається й тут, уже не на дні, а під дном цих невідомих підступних глибин? Перед новою, близькою загрозою, що насувалася, Горєлов забув про свою відірваність від товаришів, про свою самітність. Промайнули спогади про краба… В мулі теж живе, риється, живиться і розмножується багато донних тварин… Різні голотурії, морські їжаки… Це все дрібниця, але хіба не може і тут з'явитися щось грізне і зовсім несподіване для юної, сліпої ще науки про море? Що знала вона, наприклад, про ці гігантські краби?.. «Бу-бу… бу-бу… бу-бу… бу…»

Горєлов не відривав тепер вуха, притуленого щільно до шолома. Звуки долинали глухо, але напевно знизу, з невеликими перервами, то зникаючи, то знову з'являючись. Як тільки Горєлов піднімав голову, вони зникали, але зараз же, як тільки вухо і скроня притулялися до шолома, знову ставали чутними.

Думка Горєлова напружено працювала лише в одному напрямі: як уникнути зустрічі з цією новою, невідомою загрозою? Але чому треба гадати, що це обов'язково небезпека? Може, просто якась невинна тварина свердлить або довбає граніт дна, і зовсім не треба боятися її. Говорив же колись Лорд, що існують якісь молюски, які вигризають для себе поглиблення, навіть цілі нори в найтвердіших прибережних скелях. Може, цей шум — лише відгуки переривчастого тертя зубців черепашки чи якихось інших пристосувань тварини для просвердлювання твердої породи…

До підозрілих звуків, які донеслися в цю мить, Горєлоз поставився вже спокійніше. За весь час, що він їх чує, вони не робилися яснішими, голоснішими… Значить, їх джерело не наближається до нього і не домагається цього. Так, так… Швидше за все, це просто мирна робота якоїсь зайнятої своєю справою тварини. Добре було б переконатися в цьому… Але як?

Горєлов встиг під час роздумів відпочити. Він відчув приплив нових сил і спробував піднятися, але, мабуть, на ньому лежав надто важкий і товстий шар мулу, підняти який у нього невистачало сили. З боків же волога, податлива маса трохи роздалася в сторони.

Горєлов вирішив пробиватися крізь товщу мулу, який лежав на ньому, але не вгору, а вбік, туди, де мул здавався йому найподатливішим. Почуваючи себе значно свіжішим і бадьорішим, — наскільки можна було бути бадьорим в такому становищі, — він уже не думав про звуки, які часом долітали до нього. Вони його більше не турбували. Він почав посилено рухати руками, підтягаючи, стискуючи і підминаючи під себе своїми широкими металевими долонями грудки мокрого, як грязюка, мулу. Перші ж кілька хвилин роботи надзвичайно порадували його своїми наслідками. Перед ним утворилося невелике, тьмяно освітлене забрудненим ліхтарем поглиблення, куди він з новою енергією почав просуватися. Через півгодини впертої роботи Горєлов проповз таким чином майже півметра. Він навіть ухитрився відкрити на поясі патронташ з щитком управління і, натиснувши кнопку з щитком «харчування», дістав змогу зробити кілька ковтків гарячого какао. Який він був тепер вдячний Скворешні за його передбачливість і турботу! Повітря в скафандрі було чудове, і рідкого кисню повинно було вистачити ще надовго.