Важко дихаючи, витираючи піт з чола, він сів на стілець у кутку біля балонів і глянув на годинник. Стрілки показували три години тридцять хвилин. Посидівши трохи, Горєлов скочив і почав швидко ходити по вузькому проходу між балонами, потім знову сів, але за хвилину знову схопився і заходив по камері, раз у раз поглядаючи на годинник. За десять хвилин до четвертої Горєлов зірвався з стільця, кинувся до кнопки, що відкривала двері в газопровідну камеру, вигвинтив її фарфорову головку, зламав над нею пластинки замикання і вгвинтив головку назад у гніздо. Потім він кинувся до раніше підготовленого балона з киснем і з'єднав його трубу безпосередньо з камерою, минаючи газопровідні труби. Те ж саме він зробив і з водневим балоном у суміжній камері. Потім сів на стілець, вийняв годинник і напружено, не зводячи очей, стежив за рухом стрілок над циферблатом. Рівно о четвертій годині він схопився з стільця, закрив крани в балонах, звідки газ надходив у дюзи. Дюзи перестали працювати, підводний човен рухався вже тільки за інерцією.

Блідий, схвильований, Горєлов поспішав через відсіки й камери машинного відділу, гвинтовими сходами, коридором — до центрального поста управління.

— Юрію Павловичу! — задихаючись, звернувся він до лейтенанта Кравцова, який стояв із стурбованим обличчям біля мікрофона й збирався когось викликати. — Дюзи зупинилися! Щось не гаразд з ними. Це робота вашого піротехніка, чорти б його взяли! Мабуть, пемза і попіл набилися в камери згоряння. Дайте швидше пропуск на вихід з підводного човна! Треба негайно прочистити їх!

— Ах, ось що! — скрикнув лейтенант. — Я ніяк не міг зрозуміти, в чому справа! Збирався вже будити капітана…

— Давайте швидше пропуск! Кожна хвилина дорога! Там скупчуються, гази, і їм виходу нема! Загрожує вибух! Швидше, Юрію Павловичу! Швидше! Потім викличете капітана!

Хвилювання Горєлова передалося лейтенантові. Він швидко написав пропуск і передав його Горєлову.

Через хвилину Горєлов був уже біля вихідної камери.

— Живо, товаришу Крутицький! — звернувся він до вахтового водолаза, пред'являючи йому пропуск. — Одягатися! Аварія з дюзами!

— Єсть одягатися, товаришу військінженер! — кинувся до скафандрів Крутицький.

— Кисень, харчування, акумулятори на повній зарядці? — швидко питав, одягаючись, Горєлов.

— Тепер завжди на повній, товаришу військінженер! — відповів Крутицький. — Адже ми суворо стежимо за цим.

Хоч як швидко напознювалася забортною водою вихідна камера, Горєлов не міг устояти на місці від нетерпіння. Нарешті відчинилися широкі, як ворота, двері, відкинулася площадка, і Горєлов на десяти десятих ходу ринувся в підводний морок. Але, ледве віддалившись од підводного човна, метрів за двісті від нього, Горєлов зупинив гвинт і повернувся з його бік. У ту ж мить з пітьми блиснув довгий сліпучий сніп полум'я, пролунав оглушливий вибух. Оповита багряною хмарою пари, на одну лише мить промайнула перед очима Горєлова величезна тінь корабля і зникла, ринувшись носом вниз у глибини океану.

Тропічне сонце давно перевалило через зеніт, але продовжувало пекти з неослабною силою. І хоча на небі не було жодної хмарини, над океаном дув слабкий вітер, викликаючи невелике хвилювання.

Вже дванадцять годин Горєлов з шаленою швидкістю носився серед хвиль, марно, з відчаєм в очах оглядаючи пустинний горизонт.

Він задихався в своєму скафандрі. Прозорий шолом розпікся так, що кожен дотик до нього лобом або щокою відчувався, як опік. Час від часу, знемагаючи від духоти і спеки, майже втрачаючи свідомість, він занурювався в прохолодні глибини, освіжався там, трохи опритомнював, а тоді, запустивши гвинт на всі десять десятих ходу, високо, з розгону, піднімався над поверхнею океану, щоб в одну мить оглянути її навкруги і знову продовжувати своє нескінченне блукання серед хвиль, що запліскували його. Багато сотень кілометрів у всіх напрямах пророблено ним за дванадцять годин, що минули після вибуху на підводному човні — з того часу, коли човен зник у водній безодні, а він залишився самотнім серед безкраїх просторів океану. Нестерпні години минали в гарячковому русі то на північ, то на південь, то на схід. Горєлова мучили вже голод і спрага, але думка про гаряче какао викликала в нього непоборну відразу, а мізерний залишок води в другому термосі непокоїв. Чи надовго вистачить його? Він надто легковажно користувався своїм запасом. Духота в скафандрі виснажує… Голова — наче в гарячому тумані, думки плутаються… Треба частіше занурюватися в глибини, але можна пропустити… Ні, це було б жахливо!.. Треба шукати… безперервно шукати… бути на видноті… на поверхні…

І Горєлов продовжував свій стрімкий біг під пекучим байдужим сонцем. Але хоч яка жахлива була денна спека, Горєлов із здриганням і завмираючим від страху серцем стежив за рухом сонця на захід. Поки воно розливало навколо своє сліпуче світло, залишалась надія; ніч несла з собою загибель. Горєлов не мав надії пережити ніч: вичерпається енергія акумуляторів і — найголовніше — невистачить кисню. Навіть рідкого. Тоді — швидка, неминуча смерть. Хіба що втихне вітер, заспокоїться океан… Але і в цьому разі він залишиться без електричної енергії, буде приречений на нерухомість. Він не зможе шукати…

Голова горіла, губи від спраги засмагли… Ковтнувши трошки води, Горєлов занурився на декілька десятків метрів у глибінь і, ледве відчувши її свіжість і прохолоду, знову виринув на поверхню. Піднявшись над нею на одну лише мить, він оглянув жадібними очима пустинний як і до того горизонт і круто повернув з заходу на північ, проти хвилі. Тепер вона безупинно накривала його шолом, плисти доводилось, майже нічого не бачачи навколо себе, і це примушувало його часто занурюватись, високо вискакувати з води і оглядатися. Щоправда, шолом охолоджувався, було легше зносити спеку, але нестерпно тривожила відсутність видимості, сліпота…

Сонце уперто, неухильно посувалось на захід. До кінця дня залишалося всього лише чотири години. Чотири коротких години, а тоді — пітьма! Під тропіками присмерку не буває, день майже зразу переходить у ніч. Що буде з ним? Чи переживе він цю ніч? Невже смерть? Тоді навіщо це все було? Навіщо була потрібна ціла низка зрад і запроданств? Для чого він приніс у жертву двадцять шість чоловік?.. Ганна! Ганна… В пам'яті постало, як живе, красиве гордовите обличчя. Чому він зразу не відвіз її тоді до себе на батьківщину? Проклятий старик! Проклятий Маеда! Обплутав золотом, розписками… Ганна хотіла розваг, розкішного вбрання, багатого, широкого життя! Гультяйського життя! Ні, вона не поїхала б з ним на його батьківщину… Там потрібно працювати. А він любив її. Він не міг би розлучитися з нею… Ганна! Ганна! Чи знає вона, де він тепер?.. Він умирає за неї… Навіщо, навіщо це потрібно?..

Застиглими очима Горєлов дивився вперед крізь хлю-почучі хвилі. У трепетанні і переливах їх він бачив постаті й обличчя людей, що, як примари, виринали з пітьми глибин. Ці люди всього лише кілька годин тому жили разом з ним у затишних відсіках «Піонера», з захопленням працювали, життєрадісні, веселі. Ось чудовий капітан Воронцов, що задумливо перебирає пальцями борідку, ось розумник Марат, в якого завжди стирчить чубок на тімені, ось добродушний велетень Скворешня, довірливий Лорд і простодушний, у постійній ажитації Шелавін… милий Шелавін, рятівник його, Горєлова. Як віддячив він йому за цей порятунок! І Павлик сміється… Пав-лик, що завжди плутався під ногами. Ось вилицюватий, з бачками біля ушей, лейтенант Кравцов. Дурень! Правил служби не знає! Базіка! Чепурун пустоголовий! Випустив з підводного човна… Піймався, як хлопчик, на гачок… Адже ж був, певно, наказ капітана, щоб без його дозволу не випускати Горєлова з підводного човна. Горєлову давно вже чуття підказувало, що йому не довіряють, що якісь неясні підозри виникають і все густішають навколо нього. Якби цей роззява не випустив його, може, все було б тепер інакше. Хоча ні… Годинник уже був наведений, кнопка біля входу до камери зіпсована. Машина загибелі була пущена в дію, ніщо вже не могло зупинити її… І ось — сонце заходить, і з ним іде в пітьму, в загибель його, Горєлова, життя…