Я хочу сказати, що в ті часи на всіх вокзалах і станціях Центрально-Східної Європи місцева поліція мала домовленості з бандюками щодо наших заробітчан і човників. З ними дозволялося робити все, що завгодно, бажано тільки не вбивати, бо від цього бувало забагато смороду. Поліція вимагала одного — щоб випадковими жертвами не ставали підопічні їй співгромадяни. Тому російський рекет на автовокзалі Варшава Західна був настільки обережний щодо поляків. У середині 90-х я кілька разів мав нагоду переконатися в тому, що захистити себе вдається єдиним способом — не зважати на спроби підісланих ними людей розговорити тебе російською. Пам’ятаю, як ми з Індриком добрих дві години протинялися тим варшавським автовокзалом, розмовляючи один з одним виключно польською. За нами ходили, до нас прислухалися. Ми підходили до кіоску з газетами — і хтось уже стояв за нашими спинами. До телефонного автомата — знову цей хтось. Ми сідали на стільці в почекальні — і поруч опинявся ще хтось, але знов-таки зрозуміло хто. У них була досить розгалужена структура з організованим розподілом ролей та обов’язків. Себе вони називали атрядом Сєрого, ходили завжди при стволах, на їхньому рахунку кілька трупів, що час до часу лежма вигулькували у підземному переході з автовокзалу на залізничний. Перед тим, як відібрати гроші в чергової жертви, вони пояснювали, що їхнім завданням є охорона граждан есенге від польських кишенькових злодіїв, і за це від опікуваних ними граждан їм належиться 20 відсотків. За великим рахунком це була геополітика: росіяни, котрі грабують українців, захищаючи їх від поляків. Отже, того ранку ми з Індриком потрапили під їхню опіку. Була пізня осінь, шоста ранку, пітьма і холод за вікнами, а ми щойно злізли з калуського автобуса і — уявляєш? — дві години тринділи про засадничі відмінності між еротикою та порнографією виключно по-польському. Наші з Індриком варшавські рейси — це особлива історія. В автобусі ми непомітно випивали як мінімум півтора пляшки на двох. На цьому світі є цілком небагато людей, з якими б мені так добре тринділося під випивку про вельми суттєві справи — наприклад, про межі Святого Письма, ті, де воно перестає бути святим письмом і перетворюється на месиджі поп-арту. Насправді ми випивали в тих автобусах аж стільки горілки ще й для того, щоб набратися впевненості перед зустріччю з російським рекетом. Наша польська вимова від цього трохи страждала, нам не зовсім добре давалися дифтонґи, зате суттєво прибувало емоційності й переконливості, до того ж ми настільки виразно інтонували, допомагаючи собі жестами, що рекет урешті відв’язувався. Вони починали вірити, що ми поляки. Ми й самі починали цьому вірити.
Ну гаразд — повертаємося в осінь 95-го. Я все ще стою на автостанції в Міхаловцах і навколо мене, але завжди повз мене вишиває циганська бригада. І так триває безмежну вічність, аж поки не з’являється наш ужгородський автобус. При цьому стає очевидним, що нас — таких, які прагнуть ним виїхати, десь утричі більше, ніж він здатний помістити. А може просто вся проблема в надмірах баґажу — його незліченні тони. Що вони возили в ті часи — уявлення не маю. Їжу? Кришталь? Швейцарські годинники? Штучні алмази? Автобусний штурм триває з півгодини, мені в моїй куленепробивній капсулі дивом вдається протиснутися. При цьому циганва продовжує жартувати — вони обступають автобус, і налягаючи на нього руками та плечима, з радісним реготом розгойдують то в один бік, то в інший. Не можу не згадати: коли в 77 році московський «Спартак» вилетів до першої ліги, вони приїздили до Франика і грали календарний матч з нашим «Ураганом». По закінченні наші фанати влаштували їхньому автобусові приблизно те саме. Пам’ятаю дещо сполоханий фас Євґенія Ловчева у вікні. На той час він був ветераном команди, ключовим гравцем збірної, майстром спорту міжнародного класу. Але тут він явно усцявся, наче задрипаний початківець. Хоч я не про те. Нашому шоферюзі довелося нестерпно довго сигналити і з усіх сил обдавати ту шлоїбень вихлопними газами, аж урешті ми все-таки рушили під їхнє переможне улюлюкання.
До Ужгорода ми долізли разом з темрявою. Тобто ні — насправді ми повзли їй назустріч, вона чекала нас в Ужгороді, на площі перед вокзалом. Наш автобус відразу ж знову потрапив у сам центр подій — цього разу на нього налетіла якась ужгородська шантрапа, вони створили жахливу тисняву коло баґажних відсіків і примудрилися за лічені секунди повитягати з кишень та потаємних шпарин ще декілька гаманців. У відповідь звідусіль залунали прокльони і жіночі плачі. Це дещо недобре відчуття: цілковита темрява, людське місиво, прокльони і жіночі плачі, зовсім гнилий розклад, якщо по-чесному. Я продерся крізь їхню шантрап’ячу нахабну живу загорожу з надто припізнілою думкою, що комусь із них вистачає лише простягнути клешню і взяти. Але і в цьому випадку мені все зійшло з рук, я почув спиною вдавано ображене, на підвищених понтах мущіна, нє толкайся і не озираючись рвонув уперед, на примарні світла залізничної станції.
Зараз трохи про світло. Усі ті роки, фактично до кінця 90-х, у наших містах відбувались осінньо-зимові вимкнення струму, про що ти вже знаєш із листів Карла-Йозефа Цумбруннена. Пояснювалося це тим, що в такий спосіб начебто вдається заощадити безліч енергії. У Франику це робилося п’ять разів на тиждень, але щодня в іншій частині міста, у нас на Об’їздній по вівторках. До цього звикалося і — ніде правди сховати — дехто з нас навіть полюбив ці вечори з пересиджуванням на кухні — зі свічками, блакитними газовими відблисками і зимою за вікном. Ми навіть вирішили, що найкраще саме в такі вечори скликати друзяк і влаштовувати гостини — свічки, гасові лампи і сині язики газу створювали атмосферу, горілка — настрій. Слід було перечекати і витримати, в цьому полягав особливо цінний кайф мешканців обложеної лихоліттям фортеці.
Проте ніколи, жодного разу я не чув про вимкнення струму на вокзалі. Для будь-якої енергетичної ощадливості існували свої замежні території, на які вона не поширювалася: вокзали, лікарні, в’язниці. Що трапилося того вечора в Ужгороді — я не знаю. Можливо, те, що технічною мовою називають аварія, якесь пошкодження на лінії, щось типу цього. Можливо, й інше — моє персональне road movie зі мною ж таки в головній ролі мусило тривати. У кожному разі ужгородський залізничний вокзал був цілком поглинутий темрявою і тільки у вікнах кас поблимували вогники тих-таки свічок. Було до біса сюрреалістично і трохи ґотично. У почекальнях і коридорах, як у царстві тіней, шаруділи переїжджі душі. Хоч у більшості всі позасинали на лавках, звідки час до часу хто-небудь скрикував — уві сні? Купити квиток до Львова у зв’язку з ситуацією виявилося неможливо. До Львова чомусь ні, але до Стрия — так. Я погодився на Стрий. Тьотка у касі дослівно виписала мені його великими нерівними літерами і, чомусь раптово позлішавши, зачинила касу, рвучко зсунувши докупи фіранки.
Таким чином, третя ніч тієї подорожі ділиться на дві майже рівні частини. Перша з них минає у плацкартному — там і справді мені вдалося побачити їх, тарганів — вагоні потяга Ужгород — Харків. Я лежу на бічній полиці і вимушено слухаю зітхання якоїсь невидимої женщини про рівень життя в Чехії: Ну што вам сказать — оні почті как в Ґерманії живут. Ти впізнаєш — так, це Ліля і Марлена, в одній особі. Я засинаю з думкою, що раз вона порівнює, то значить усе вона бачила і все вона знає і всюди побувала і всього зазнала: і Чехію, і Ґерманію, офіцерська дружина, майорша, пенсія в сорок два, надбавка за всі гарячі точки, ранній клімакс, десятки знецінених ощадкнижок, кому оно мєшало, всьо развалілі, союз нєрушимий — ну і так далі, я засинаю, провалившись у комбінації всіх цих уламків колишнього світу, на яких усе одно нічого іншого постати не може, крім тих же уламків. Я засинаю, з головою ними засипаний, мені тяжко під ними дихається, але я вже не можу не заснути — це все-таки третя потягова ніч, не будіть мене до Стрия.
Друга половина починається з того, що мене будять і я вивалююся з тарганячого вагону на безлюдний перон станції Стрий. Година десь коло п’ятої ранку — час, коли всіх на світі змагає мертв’яцький чапаєвський сон. Я в їхньому числі, я такий, як вони, як усі на світі — я так і не можу прокинутись, проте навіть уві сні я хапаю єдино можливу тачку і домовляюся з її заснулим водієм про ривок на Долину за десять дойчмарок. У Долині я маю шанси піймати за хвіст червону руту до Франика. Червона рута — це приміський дизель, з тих, про які я згадував як про найповільніше з чудес залізничного генія. Отже, ми женемо зі Стрия на Долину — так і не прокинувшись. Ми спимо один коло одного — водій за кермом, а я поруч, у кріслі пілота. Але водій знає цю дорогу із закритими очима. У нього лише три чверті години на те, щоб червона рута не втекла мені з-перед носа. Фактично ми летимо і я один з пілотів. Я сплю, я дивлюся — навколо нас ліси, ліси і гори, гори Ґорґани, гори і ліси, саме цей ландшафт мусив колись породити європейську людину, але де вона, де ця людина, чорт забирай?
