Уявляєш, ми встигли. Я вибіг на долинський перон саме в мить, коли з-за станційної будівлі вдарило першим промінням сонце і — цілком синхронно з ним — з-за вигину залізничної гілки викотилася, ніби червона дупа, червона рута. І це було радістю. Мало таких радостей траплялося мені в житті, як ця. Коли я впав на дерев’яну зашмульгану лаву всередині її червоного вагону, я належав до найщасливіших сучих синів цього світу. І ті дві години до Франика, увесь той час, поки ми трюхикали нашими жовто-червоними осінніми чорними бандерівськими лісами, я не переставав бути щасливим.

Я сказав це тому, що мої повернення для мене так само важливі, як мої від’їзди.

Чому досьогодні я пам’ятаю це зі стількома деталями? Тому що я за першої ж нагоди мав розповідати про це батькові. Тобто я негайно впорядковував усе це в голові, розставляв на місця, пов’язував наскрізь нитками і перев’язував червоною стрічкою. Це як зі снами — їх треба запам’ятовувати відразу ж, у мить пробудження. Потім уже нічого доброго з цього не вийде і доведеться домислювати, а це нечесно. Отже, я мав усе це розповідати батькові, причому за першої ж нагоди, але першої нагоди так ніколи й не випало. А друга і третя мене вже не цікавили.

Найгірше з моїх повернень трапилося на страсному тижні 97 року. У понеділок мене понесло до Вінниці, у вівторок я там опинився, ми допізна сиділи в майстерні Рибачука. Якогось біса звечора ми багато говорили про старіння і смерть, це надзвичайно рідко трапляється з нами при горілці, ні, горілка загалом напій філософський, тобто при ній ми говоримо і про це теж, але дуже рідко трапляється таке, що ми тільки про це й говоримо: старіння, смерть, самогубство Маяковського, комплекс 37-річних. Потім я спав у тій майстерні, а вранці до мене зайшов з поганою новиною Віктор. Ми помчали на вокзал, але франиківський автобус уже від’їхав, іншого не існувало, інший мав бути завтра, рівно через добу. Таксист узявся наздоганяти той, єдино можливий, я погодився — щоб не стояти на місці і не божеволіти від самого тільки тупого стояння. Автобус ми наздогнали в Літині, там у нього перша зупинка, і я встиг заскочити зі словами до Франика, виручайте. Потім були ті довжелезні години в автобусі, часті зупинки по всій Подільській височині, висідання і підсідання всіляких сільських тіток у гумаках і плащ-палатках, брудні поля, пагорби, клапті липкого снігу на чорній землі і холодні патьоки на шибах, температура за вікнами плюс п’ять — не більше, хоч у такий час (кінець квітня, до майських недалеко, до Паски ще ближче) повинно бути у три рази тепліше, якщо не в чотири. Так вони в кожному разі всі про це говорили, пасажири мого автобуса. А я все ніяк не міг зрозуміти, як це трапилося, що мій батько відучора помирає в реанімації.

Того року в середу була ще холодриґа з дощем і снігом, а в п’ятницю вже спека, понад двадцять. Але в п’ятницю батько вже не жив. А в понеділок ми з мамою його купали у ванні, для мене це було вперше в житті, для неї, гадаю, теж. У січні він упав послизнувшись і тяжко забився, після чого не зміг ходити. Він пролежав три місяці і мав усього досить. У понеділок 21 квітня ми завели його до ванни і скупали в теплій воді, саме так — у теплій, не в гарячій. У ванні йому попустило і він не зміг не пожартувати: Людське життя — це як шматок мила, кожного дня змивається. Я підтримав тему: Людське життя — це як пачка сигарет, кожного дня викурюється. Йому сподобалося і він розвинув далі: Людське життя — це як мішок з гівном, кожного дня витрушується. Мама зажадала, щоб він не молов дурниць. Нам лишалося таємно переморгуватися. Людське життя — це як крем для гоління, скільки того тюбика. Людське життя — це як шорстка мочалка, скільки б не терла, а мало. Людське життя — це ванна блаженства, скільки б не співав ти, а додому час. Після цього ми відвели його до кімнати і поклали у свіжу постіль. Він таки відчутно повеселішав і зробив чергову спробу: Ще трохи — і ви почнете носити мене на руках. Так він приблизно висловився. Я сидів поруч і відповідав на його запитання про київську презентацію, я тоді щойно повернувся з Києва, де мені видали два романи в одній книжці. Ще того ж вечора я мав їхати у Вінницю. Здається, ми так і розійшлися великими друзями.

Наступного разу я побачив його рівно за тиждень, у понеділок 28-го. Але то вже було перевезення тіла — з морґу додому. Він лежав у костюмі і при краватці. Морґівські гримери зробили своє діло цілком пристойно: обличчя не відлякувало, навпаки — вражало чистотою і спокоєм, колір шкіри він сам назвав би цілком здоровим.

Я ще ніколи в цьому житті нікого не втрачав так, як його. Думаю, це я втрачав дуже велику частину себе.

Яким я його бачу? Для мене це щонайменше кілька достатньо різних постатей.

У моє дитинство він подеколи привносив цілі спалахи екстріму. Його схильність до пригодницького жанру ніколи не засинала надовго, і особливо голосно вона пробуджувалася під дією випитого. Зі своїх кількаденних лісових вилазок він часто повертався добряче врізаним і, перш ніж піти спати, влаштовував понурі спектаклі на тему сьогодні я вбив у лісі людину. Переважно то були браконьєри, його жертви. Деяких він убивав пострілом рушниці, інших заколював ножами. Одного з них він так довго переслідував верхи — його улюблену чорну кобилу звали Ночка —, що той урешті впав на прибережні камені і сконав від розриву серця. Усе це була абсолютна брехня, тобто цілковита вигадка, але протягом перших років їхнього подружнього життя мама щоразу брала це на віру і, слухаючи його не надто добре артикульовану нічну гішторію про чергового, зрешеченого з карабіна браконьєра, пускалась у плач. Сімнадцятилітнє дівча, їй можна було й не такої лапші понавішувати. Він заспокоював її словами про те, що завтра вранці по нього прийдуть і швидше за все арештують. Мама плакала ще голосніше, він трагічно виходив на веранду курити і там засинав у старезному плетеному фотелі. На мене подібні штуки діяли так само зле — але до певної вікової межі. Десь після 8–9 років я перестав добачати в цих розповідях щось інше, крім випущених на волю алкоголем фантазій. Я й сам такий був — і навіть без алкоголю. Тобто мені це було зрозуміло, всі ці страшні історії. Але я ніколи не забуду, як мене всього скував жах, коли певної ночі його занесли до хати якісь люди і такого, як є, в мундирі, поклали навзнак на ліжко. Потім ми стягли з нього чоботи і тихенько полягали спати. Але як тільки ми згасили світло, він заговорив — і цілком притомним голосом. Він сказав завтра у цьому домі пролунають три постріли. І після недовгої паузи додав ні, чотири. Четвертий, слід розуміти, він призначав для себе.

Безумовно, по п’яні він завжди шукав для себе пригод. Наші повернення додому з усіляких гостин, переважно з Матейка, від маминих батьків, нерідко перетворювались у суцільні борюкання і стримування. Його слід було тримати за руки — у кожному перехожому він вбачав зловмисника або хама і тут-таки поривався його провчити. Він стверджував, що навчаючись у технікумі, займався боксом і завжди перемагав на ринґу. Я не думаю, що це була правда. Тобто правдою було тільки те, що він дійсно займався боксом — свою лівацьку правобічну стійку він показував бездоганно. Найсильніше його провокували молоді голосні компанії, подалі від них ми хапали його під лікті і щосили перетягували на інший бік вулиці. Бабця чомусь була вельми скептичною щодо його погроз, вважаючи, що він усього тільки рисується перед нами. Своє материнське діло — захищати моральне обличчя сина — вона виконувала цілком справно. Тому вона казала, що якби він ішов сам, то нічого подібного не відбувалося б. Те, що вона не мала рації, ставало очевидним як мінімум кілька разів, коли він повертався додому з підбитим оком, розквашеним носом або розсіченою до крові бровою. Мама за такі крайнощі сильно ображалася і надовго переставала з ним розмовляти. Іноді вона проголошувала, що подає на розлучення. Функції милосердя так чи інакше лежали на бабці — то вона рятувала його фізію теплою водою, примочками і цілющими мазями.