Як і давніше, Фік додержував товариства Миколі, Івасеві та Василеві.

Відпроваджував їх, першого до праці, а тих до школи, і, наче б мав годинник, виходив їх зустрічати. Івась і Василь були досконалі товариші, завжди готові до забави, як звичайно хлопці. А котрий пес не любить хлопців? Коли ви дивитесь, як вони граються, часто не завважуєте різниці, і вам здається, що то граються два пси або два хлопці. Для пса хлопець наймиліший приятель, друг, учасник ігор і витівок.

А вже найбільше любив Фік свята та неділі. Не тому, що був він побожний, а тому, що господарі виходили тоді в поле погуляти і, очевидно, він з ними. А ще їхали на річку ловити рибу. От була розкіш! Плавати Фік любив ще змалку, і тепер він таляпався у воді, бушував по кущах та лозах, нюхтів та порпався, з тонким гавкотом гонив за птаством. Ех, веселі дні літнього дозвілля!

І, за старою звичкою, носив Фік у зубах чи то ціпок господаря, чи Маріїну торбинку з харчами, чи Василів фотоапарат. І, як колись, люди приставали, доброзичливо всміхалися й хвалили пса. І господарям було приємно, і Фік ішов гордовито, наструнчивши хвоста, бо він був поважною особою!

Так жилося Фікові. Неначебто лихо забулося, начебто в безвісти пірнули давні й недавні суворі дні. Може й забув уже він своїх двох попередніх господарів: Дикого і Омеляна? Одного, що десь пропадав по Сибірах, і другого, що згинув під руїнами фабрики.

Зрештою, люди теж переживають утрату дорогих осіб і мусять звикати до нових обставин життя. Тож не дивуйтеся Фікові. Він же тільки пес.

Час біг, час минав. Утікачів, що жили в таборах Західньої Німеччини, Австрії, подекуди й Франції, стали називати Д. П. — переміщеними особами, з чого не раз люди робили собі жарти. Назагал стали їх усіх звати «діпісти», без огляду на те, чи вони були українці, поляки, білоруси, москалі, балти чи французи й італійці, навіть греки й болгари. Тільки ж люди тих країн, що не знали ще комунізму, повернулися на батьківщину. З музикою, прапорами, квітами. Повернулася й частина слов’ян, повернулося й багато українців, головно молодь, вихована в колгоспах, роджена вже в комуністичному устрою і насильно вивезена до Німеччини на працю. Правда, вони пізнали, що, не зважаючи на війну, людям на Заході живеться куди краще, як під большевиками, і що вся та пропаганда, якою їх большевики дурили, була брехнею. Але вони рішили вертатися додому раз їх насильно вивезли, а війна скінчилася. То ж природне: вертатися до батьків, чоловіків, жінок.

Щойно згодом довідувалися по таборах з крадькома передаваних листів, яка доля спіткала отих репатріянтів. Їх зачислили до німецьких коляборантів та ворогів батьківщини і майже поголовно вивезли на Сибір, на каторгу.

Отже, зосталися лише ті, що ніяк не хотіли їхати на «родіну», хоч вона й посилала їм часто запевнення, що житимуть «харашо» і що ними доброзичливо заопікуються. По правді, більшість з них виїхала добровільно, втекла. Коляборантами вони не були, бо й що могла робити звичайна, рядова людина в устрою, що визнавав німця за надлюдину, а решту за рабів. Працювали по селах, господарствах, по фабриках і варстатах…

Роки йшли. Зникли репатріяційні комісії і припинилась людоловля. Час від часу ще різні вище або нижче поставлені люди приїздили оглядати ніколи не бачені чудища-діпістів та намовляли їх до повороту, мовляв, немає можливости для них емігрувати. Був навіть і сам Ля Ґвардія, присадкуватий панок у чорній пелерині актора. І питався, чому не вертаються, і йому розказували про свої кривди. Зводив плечима, виходив на майдан, займав зустрічного одного чи другого, випитував те саме, бо міг би думати, що тих в бюрі намовили. Але кожна, рядова людина говорила про знущання, голод, винищування людей, про Сибір і тюрми. Зводив плечима, і німецький вітер розвівав поли чорної пелерини. А Фікові і його друзям скапувала з пащ слина: от би такого панка та за литку! Але не дозволяли.

Діпісти звикли до таборів з їхньою тіснотою, звикли до непевности. Організувалися. Таборові управи, школи, лікарні, театри й концерти, часописи й журнали, видавані на циклостилі, безліч товариств, організацій і політичних партій, як маком, засипали нашу дійсність.

І стали один одного питати, що ліпше: М. чи Б? Стали політикувати, а то й воювати. Збруч, що його присипали були спільні небезпеки, знов час від часу виринав з підземних ходів і набирав води, набирав буйности. Буйний бо народ наш і готовий завжди до свар і міжусобиць. Ще з княжих часів…

Врешті в кожному громадянстві, в кожній державі є партії, є зрізничкованість. З того постала демократія! Тож і ми стали творити державу в наших таборах. Раз, що надіялися емігрувати, переїхати в одне місце і там побудувати міста-села з питомим нам устроєм. Але також вірили в поворот. Недарма читали газети, слухали вісток, надаваних через гучномовці, і, розклавшись на траві, політикували. Ось-ось в Росії почнеться революція, ось-ось союзники посваряться і — вибухне війна. А ми тоді додому і давай творити Україну! Але таку, яку хочемо, таку, яку я хочу, а не ти!

Іноді весело бувало в таборах!

Фік і його друзі не брали участи в наших дискусіях і не готувалися до державної діяльности. Для них існувала тільки теперішність, були свої політично-бойові партії, свої партійні порахунки і своя міжнаціональна ворожнеча. Бо, наприклад, оті німецькі голодомори, пуці, міці, штуці, частенько залазили попід огорожею і витягали дбайливо позапорпувані кістки. Так, про запас. Вони певно вважали, що тут Дойчлянд і що вони мають право й на таборові кістки. Але кістки ці були екстериторіальні, вони були під опікою ІРО, і до них німецьким псами не було ніякого діла. Тож не раз приходилося показувати їм, що мрія про Ґросдойчлянд і для них пропала і що вони не надпси, а таки прості собаки, хоч і розуміють по-німецьки «ком гер! ліґен!», чого жаден порядний таборовий пес не розумів. Правда, було погане слівце «равс!» і його навчила біда наших приятелів. Але воно теж мало право там, поза табором, а не тут, де ми були повними панами, ми, діпісти.

Однак, війни за сучки велися переважно поза таборами. Туди тічкою вибігали наші хоробрі песичі і не раз верталися, вкриті всіми ознаками бонової слави, почавши від обгризених вух, а на переломаних ногах і спинах кінчаючи. Що ж, війна, і тих швабпсів треба трохи повчити. Щождо сучок, то, як і в давнину, бранки бували нагородами для переможців…

Але люди дивилися на своїх псів з журбою й похитували головами. Кожної хвилини шваби можуть їх винищити, мовляв, розносять хвороби, або й прийдеться самим їх позбутися. Було їх лише кілька, але кожен мав за собою не менше славну історію, як Фікова, і коли вже вони але сюди примандрували, то, очевидно, господарі були до них дуже прив’язані.

А що буде з кіньми? Їх же на еміґрацію не пустять. І ними ж ми маємо вертатися додому. Бо чекай-дочікуйся транспортів! А ми запряжемо Карого й Шпака чи двох Гнідих, батіжок в руки і:

— Вйо, мої коники, вйо, діти! Як приїхали, так і повернетеся! До вільної, соборної, незалежної, бандерівської, мельниківської, гетьманської, демократично -революційної багрянівської, доленківської… Вйо, гайта, вісьта, соб і цабе, ти, борозний, і ти, підручний!

Чи не про це говорили між собою Фік і Бурцьо, і Босий, і коні, їхні приятелі, коли зустрічалися чи то в стайні, чи на пасовиську? Може й вони надіялися кожної хвилини вертатися до власних стаєнь, хоч там і не буде консерв і хліба, масного й смачного, не буде вигідного, бездільного життя. Але дім — домом. Рідний.

Чого як чого, але цього слова Фік не розумів. Слово чуже, ніколи в собачому словнику не вживане. Почувши його перший раз, Фік почав дбайливо нюшити. Його ніздрі кривилися вліво і вправо, втягаючи повітря. Але, крім запаху звичайного пилу, кінського гною та харчів, нічого не вдавалося вловити його чуйному носові. Ах, правда, запах його господарів!

Вранці зібралася ціла сім’я, і Фік дивився на неї здивований. Не було ж свята, ні неділі, діти пішли до школи. Та й не пора була на прогулянку, бо осінь, погода дощова. Але господарі поговорили і десь пішли. Тож краще й собі податися до стайні, розвідати, які є новини.