— Не вільно. Знаю еміґраційні приписи.

— Але ви знаєте американців. Спробуйте розвідати: може є якийсь спосіб. Прошу, о, дуже прошу!

Вони вже минули браму, прибрану американськими і українськими прапорами. Марія все ще вияснює і просить. Біля автобусової зупинки Галя подає їй руку і обіцяє зробити все, що можливе. Може її наречений щось порадить...

Марія вертається до кімнати і далі пакується. Інколи перериває пакування, приклякає біля Фіка і говорить:

— Бідний мій, шовковий, маленький. Але я зроблю все, щоб ти поїхав з нами.

Фік виляє хвостом і з довір’ям дивиться на господиню. Від того її жаль збільшується і з очей течуть сльози. За тими, що їх так нагло втратила, за днями вдома, за всім пережитим, і на думку про розлуку з тим, що, хоч і є псом, став нерозлучною істотою, символом дому, сім’ї, втіленням розгублених у мандрівці страждань і надій, болів і радощів.

Пізно ввечері хтось стукає до Маріїної кімнати. Це Галя.

— Вибачте, що так пізно, але я хотіла вам сказати про те, що довідалася від мого хлопця. Ви ж післязавтра їдете? Ну, то може до тої пори зможете ще влаштувати вашого пса…

Сірий ранок встає над табором. У будинках рух, метушня. Докладають до ручних валізок те, що потрібне на дорогу, йдуть снідати, ті, що не вспіли вчора попрощатися, біжать до знайомих, що теж уже не сплять; загальне схвилювання передається всім — і тим, що їдуть, і тим, що ще залишаються.

Вже гуркотять автомашини, в магазині вантажать скрині. Хто вспів, став уже в черзі біля брами, в руці пашпорт, у другій валізка чи торбина. А то дитина за руку чи на руках.

Сім’я Жуків між ними. Микола в старому вилинялому пальті, в руці бляшана, на зелено помальована валізка. Стефа в своєму приношеному, колись модному кожушку з баранців, в руці червона подорожня торбина. Івась і Василь. У Василя через плече батькова ловецька шкіряна торба, в ній пластова сорочка, червячок, підручник пластового вишколу, фотоапарат, дві пари шкарпеток, перекуска, їдунка прикріплена зверху. Коц звинений, зв’язаний ремінцями, навскіс через спину. На голові берет, плащ кольору кгакі поверх светра; бурі штани, тяжкі, німецькі підковані черевики. Ні, справді здавалося, що Василько не їде до Америки, а вибирається на гірську прогулянку з пластунами. Але він придержується пластової форми, навіть еміґруючи в світ.

У Івася такий же виряд. Біля ніг хлопців валізки.

Немає ще Марії. Невже вона вирішила залишитися?

У кімнаті панства Яремів світиться. Пані Валя в нашвидку накиненому халатику тримає на ремінці пса. Біля пса клячить жінка, пригортає його до себе, цілує одне вухо і друге, цілує чоло із скісним рубцем і говорить. Тихо і тільки для нього й для себе:

— Мусиш залишитися. Будь чемний до нових господарів. Але люби тільки нас, так, як любив досі, як любив майже все своє життя. Бо й ми любимо тебе і любитимемо завжди. Ти наш коханий, дорогий, єдиний.

— Перед нами далека, тяжка дорога. Хто знає, чи доїдемо до Нової Землі. Хто знає, яке життя, а може й нові нещастя нас там чекають. Бо немає в живих нашого дорогого Пана, немає Марточки.

— Але, Фіку, я обіцяю тобі: працюватиму й ощаджуватиму гроші, заплачу всі кошти, і ти приїдеш до нас. Ти знову будеш з нами вже раз на завжди. О, як я хотіла б, щоб ти зрозумів, що покидаю тебе тільки під примусом і тільки на якийсь час!

Марія встає, підходить до столу і кладе на ньому жмуток німецьких паперових грошей: усе, що могла заощадити в таборовому житті. Щоб йому нічого не бракувало. Повертається і, не оглядаючись, швидко зникає за дверима.

Фік виривається від Валі і підбігає до дверей. Б’є в них лапами, дере пазурями, підстрибує, щоб досягнути до ручки. Але двері не піддаються. Ліг біля них, ніс встромив у щілину під дверима і заплакав: довго, глухо, виючи.?

Люди, що ходили до праці, кожного ранку бачили пса. Він ступав, не поспішаючи, в напрямі бльоку «С». З понуреною головою, з обвислими вухами, з охлялим хвостом, що знехотя тягнувся за своїм власником. В очах заклопотаність чи журба. В дорозі він не звертав уваги ні на кого, йому було байдуже до цілого світу.

Пройшовши площу, він звертав наліво поза будинок таборової управи, ішов уздовж кухні, минав два бльоки і, приспішуючи ходу, доходив до брами бльоку «С». Тут сідав і чекав. Непорушно, терпеливо. Коли хтонебудь відчиняв ворота, Фік входив до сіней і швидко вибігав на третій поверх. Тут завертав у бічний коридор і спинявся біля дверей. Обнюхував їх старанно, вкладав ніс у щілину і нюшив. Чи ловив носом запах своїх колишніх господарів? Можливо, що дещо з нього ще залишилося в житлі. Тож спочатку скавучав і добивався всередину. Але коли двері відчинялися, Фік на порозі відразу помічав, що все тут змінилося, що живуть чужі люди, і їхні речі висять на стінах, а їхні валізки стоять по кутках.

Оглянувши й обнюхавши житло, Фік переконувався, що нічого не лишилося в ньому від його господарів. Тож, понуривши голову й підібравши хвоста, виходив, лягав під дверима, голову клав на лапи і западав у журливу дрімоту. Так чекав на своїх господарів. Люди знали його й жаліли. Інколи хтось підносив йому мисочку зупи чи наливав у бляшанку води. Зупи пес не доторкався, пив тільки воду.

Десь після обіду Фік залишав будинок. Бо господарі не приходили обідати, а чужі люди харчувалися у таборовій харчівні, і в їхній кімнаті не пахнуло вареною стравою. Від того погасала надія, росла зневіра-туга. Підводився тяжко і, не хапаючись, ішов назад до будинку, де його залишила Марія, до нових господарів. До їхньої хати він не добивався і не просився. Лягав біля дверей і знову западав у дрімоту. Інколи крізь сон скавучав або вив. Або злегка погавкував, і тоді його ноги тремтіли, ніби бігли. Так у сні Фік доганяв своїх господарів. Але ні сон, ні ява не скорочували далекої, далекої дороги, яку зверстали його господарі у невідомий світ.

— Що зробити з псом? — радилася чоловіка Валя. — Як би не було, я обіцяла Ставничій, що ним піклуватимусь. Але пес рішуче не хоче їсти. Інколи тільки води хлепне. Схуд, шкіра й кістки. Боюсь, щоб не згинув.?

— Він тужить за своїми. Я читав, що собака може з туги згинути. Рід самогубства. Але яка на це рада?

— Я пробую говорити до нього, пробую його гладити. Але він до всього байдужий, і ніщо не прихиляє його серця до мене.

— Мабуть, ми зле зробили, що прийняли його. Навіщо нам оці турботи? Перед нами еміграція, так багато треба поладнати, а ми мусимо панькатися з чужим псом. Хай собі робить, що хоче!

Але у Валі було співчутливе серце, як в усіх жінок. Для неї тварина була похожа на дитину, і їй було боляче дивитися, як вона страждає.

— Спробую завтра порадитись лікаря. Правда, він не ветеринар, але може дасть яких вітамінів чи іншого ліку. Може він хворий? Адже три тижні вже минуло, і пес ледве волоче ногами.

Вранці Валя взяла Фіна на ланцюжок і повела до лікаря. Того самого, що колись врятував його від загибелі з рук живолупа. Фік пам’ятав лікаря і звичайно, зустрічаючи на подвір’ї, лащився до нього.

На чергу довелось підождати. Забившись під лавку, пес лежав непорушно. Слабий і охлялий, він не помічав нікого, ніким не цікавився. Все ж, коли Валя ввела його до приймальні, злегка завиляв хвостом і заскавучав.

— Така біда, докторе, — розказувала Валя, — і біду цю я сама взяла собі на голову. Пес зовсім не приймає харчів, погляньте як схуд, ледве ходить. А ви знаєте, чим він був для Ставничої. Що ж мені тепер робити? Може маєте які ліки для нього?

Доктор нахилився і став гладити Фіка. Пес з вдячністю дивився на нього. Але його очі не мали ані того полиску, ані тієї радости, яку мають очі у щасливих, задоволених псів. Вони глибоко запалися, і під ними зморшками звисала шкіра. Все ж хвостом Фік повідомляв, що пізнав приятеля і що пестощі справляють йому приємність.

— Сестро, підіть до кухні і принесіть у горщику трохи молока. Спробуємо хворого полікувати, — усміхнувся доктор.