— Та що ж, таке зарядження і ми проти нього нічого не вдіємо. Зрештою і вам незабаром прийдеться емігрувати …

Але пані Марія не хотіла слухати й думати, що буде колись. Сьогодні, сьогодні можуть убити бідного Фіка.

— О, докторе! Я вас благаю, врятуйте його! — вона вхопила його за руку, і її очі були повні благання.

— Але що я можу, це ж не від мене залежить!

— Змилуйтеся! Швидко, бо може бути запізно!

Мотаючи головою, доктор думав і не знаходив способу врятувати життя тварини. Алеж пані Марія … Алеж Фік… Такий розумний, такий добрий, і після всього того, що пройшов, приходиться йому гинути...

— Пошукайте телефон міського живолупа, сестро! — наказав доктор своїй помічниці.

Потім розмовляв він з кимсь по телефону, і йому казали, що вже всіх псів постріляно. Та доктор запевняв, що Фік призначений для лябораторійних дослідів, що на ньому переводять важливі для ДП щеплення, і просив ще раз подивитися, перевірити і, якщо не запізно, задержати екзекуцію, а він зараз же приїде.

— Запізно, каже, псів уже постріляно! — звернувся до пані Марії. Та вона наче не розуміла або не чула його.

— Їдьмо, їдьмо швидше! — принаглювала.

Тож доктор у білому халаті, а Марія так, як стояла в халатику й капцях, кинулись до таборового амбулянсу.

Три останні пси, що забилися в куток буди, боролися за своє життя. Уникаючи залізного прута, вони відбігали в інший кут, підстрибували вгору з жалібним виттям чи погрозливим гарчанням.

— Не виходять бестії! Треба довгого прута, щоб їх приголомшити! — і живолуп замкнув буду і пішов до будинку.

В цей момент на подвір’я заїхала автомашина і з неї вистрибнули чоловік у білому халаті і жінка. Одним поглядом обкинула Марія трупи собак і зідхнула з полегшею: серед них не було Фіка. Підбігла до буди і вчепилася руками в дверцята.

— Він там, він певно ще там! — крикнула.

А в цей час доктор уже показував живолупові нашвидку виставлену довідку про приналежність Фіка до шпитальної лябораторії. Потім обидва шукали серед трупів пса, отакого невеличкого, бронзового з чорною латкою над лівим оком та з білою зіркою на підборідді. Відчинили дверцята буди і заглянули всередину. Фік стояв у кутку з наїженою шерстю, а з його рота спливала кривава піна. Очі його були повні божевільного страху.

Еміграційні справи, що досі натрапляли на різні труднощі та перешкоди, нараз набрали іншого обороту. Щодня працювали комісії, ще й ще раз переслухували людей, але тим разом на їхніх паперах службовці вже били печатки, ставили підписи і визначали час виїзду.

У таборі гуло, як у вулику. Випростовувались зігнені спини, в очах, в яких давно вже померкли вогники віри в майбутнє, запалювались нові вогні. Люди зідхали: нарешті! По роках скитань і недостатків, постійної тривоги і сподівань найгіршого — аж тепер замкнеться книга їхнього таборування без завтра й без надії і стануть вони ногою на землі, з якої їх ніхто не прожене. І будуть вільними громадянами, працюватимуть і будуватимуть собі й дітям долю. І дні наберуть стійкости й ваги, розвіється постійний страх бути виданими большевикам, бути зловленими десь на вулиці, в сутінку, навіть серед білого дня.

Тож метушився народ, роївся, як ті мурашки з весною. Купував і робив скрині, їздив до міста, торгував і промишляв, як йому було треба. Одні речі продавали, другі міняли, треті купували. Хто мав зв’язки і не боявся — купував «зелені» на чорному ринку. Старався хоч по кілька долярів придбати, бо як же стати на чужій землі без грошей? А вже хто мав сотню-другу долярів, думав, що має великий маєток і хтозна-що за нього там дістане. То знову журба: як перевезти той скарб?

Жуки теж перейшли комісії і тепер збиралися в дорогу. Далеку, невідому дорогу в світ. Ще вони, як вони, бо то все ж сім’я. Але Марія сама-одна з Івасем. Думала про непевне майбутнє і з турботою дивилась на синка. Хлопчикові минув уже сьомий рік і він ходив до школи і вже вмів писати й читати. Завдячував це не тільки школі, але й мамі, що багато часу присвячувала його навчанню й вихованню. Та й як могло бути інакше? Він же єдиний у неї залишився і з ним поїде вона в світ. Ще добре, що їде з братом та його сім’єю. Якось відрадніше буде. Бо мандрівка далека, і не знати, що чекає їх усіх.

Але був ще хтось, що немалою журбою сповнював думки Марії. Невеличкий яснобронзовий пес з темною латкою над лівим вухом і білою зіркою під борідкою. Що більше наближався день від’їзду, то з більшою ніжністю ставилась до нього Марія. І жаль підступав до її серця і млоїв та давив у горлі і замрячував очі. Він же невідлучний, вірний товариш, щирий приятель сім’ї, і він певно, як і Марія, зберігає у пам’яті образ Омеляна, свого доброго господаря.

Але він не міг емігрувати! Він мусів залишитися! Псів і інших тварин не вільно брати з собою. Це сказав урядовець ІРО. Що ж тепер робити? Невже після всіх втрат ще й його втратити?

Ніби розуміючи горе, ніби передчуваючи розлуку, Фік раз-у-раз підходив до Марії і пильно дивився їй в очі. А коли сиділа, клав голову на її коліна, ставши на задніх ногах, лизав руки, тулився до неї і просив все нових і нових пестощів. Загальний неспокій і метушня людей не ворожили нічого доброго.

Відколи пес приєднався до людини, він полюбив осілість, забув кочівниче життя і цілком узалежнився від людини та її житла. Він полюбив лад і впорядкованість людського життя, і день людини став його днем. Але оце для Фіка життя втратило впорядкованість і змінило свій гладкий біг.

Чи не віщує цей неспокій, цей рух у таборі нових, болючих змін? Фік дивився в очі Марії з виразним запитом. Тоді вона гладила його голову, пестила його шовкові вуха і зідхала з журбою. Що скаже йому: він же все одно не розуміє. А те, що станеться, пізнає скоро сам. Тож єдине, що могла тепер зробити, пестила його й приговорювала:

— Ти моя рукавичка шовкова, ти моя зірочка біла. Ти мій вірний приятель, мій товариш добрий.

Фік заривав ніс у згортки її сукні, заплющував очі і раював. Вертів тільки хвостом і час від часу засягав язиком Маріїне підборіддя. О, як добре чути ласку, яке щастя мати кого любити й знати, що тебе люблять!

А час ішов. Час біг тепер з неймовірною швидкістю. Усе вже поладнане, і Марія пакує свої й Івасеві речі. Появилася в кімнаті нова, біла, дерев’яна скриня, окована смужками бляхи по боках. Її покришка постійно відчинена, і Марія підходить і щось кладе до скрині. Фік обнюхує новий предмет, потім стає на задні ноги і заглядає всередину. Ага, Івасеві іграшки, його книжки, трохи посуду. Очевидно, господиня порядкує, як це часто буває. Фік заспокоюється, лягає біля скрині й подрімує.

Марія дивиться на нього і перестає пакуватися. Не може, ні, не може його покинути! Але що робити? Фік підносить голову, і в його очах запит. Марія залишає кімнату. Марія не йде до бюра ІРО. Вже не до тих панів, що в комісії. Старається побачити панночку, що працює в таборовій управі перекладачкою. У неї знайомства, і вона заручилася з американським вояком.

Чекає, аж Галя Гніздій покінчить працю. Ходить біля будинку управи туди й назад. Вітер розвіває її волосся, накрапає дощ. Марія ходить туди й назад. Інколи погляне на годинник на вежі будинку і чекає.

Нарешті годинник вибиває шосту. Відчиняються двері і виходить Галя. Ясноволоса, гарно одягнена, нафарбовані губи. Марія здержує її і просить:

— Чи можу вас провести трохи, панно Галю? У мене дуже важлива справа!

Галя бачить перед собою схвильовану жінку і спиняється, хоч поспішає на побачення з милим.

— Я.. знаєте… на мене… чекають.

— Так, знаю. Тому я до вас і прийшла. Я проведу вас трохи і постараюся розказати мою справу.

Ідуть таборовою площею, минають будинки, і Марія розказує нашвидку історію Фіка. І його, того пса, їй не вільно взяти з собою!