— Знаєш, Колю, — радить Омелян, — не їдьмо головними дорогами. Ти бачиш, що на них діється. Серед воєнних дій і метушні пропадемо. Краще їдьмо бічними дорогами.

— А ти думаєш, що про них ніхто не знає? Та ж вони на мапах так, як і кожна стежечка. І військо використовує кожну дорогу.

— Все ж для авт вони непридатні і є більша надія проїхати ними.

Вирішують їхати бічними дорогами. Нерівні вони, колеса стрибають по камінню і вибоях. Порозбивані, пороз’їжджувані й прикрі для їзди. Проте, їдуть. Поволі. Частенько, а ще коли дорога береться під горб, чоловіки зістрибують і йдуть побіч воза. Щоб облегшити коням тягар.

Так під ніч добиваються до міста. Стають нічлігом у господаря на передмісті. Коней випрягають і, спутавши мотузом, пускають на луку пастися. Віз залишається на подвір’ї, біля нього сторожить Фік.

Скитальці якось уклалися і, змучені дорогою, поснули. Хоч ніч вирує неспокійним рухом по дорогах і знеоподалік долітає гомін воєнних дій.

Не спить Фік. Ходить по подвір’ю, нюшить. Підступає до дверей і скавучить стиха. Зараз же повертається і, наставивши голову в напрямі, де на небі жевріє заграва, виє. Виють і інші пси в місті: гомін війни сповнює їх тривогою.

Дорогою їдуть тяжкі воєнні авта, час від часу десь лунають постріли. Хтось стріляє, хтось відстрілюється. Небезпечно наїзникам на чужій землі. Окрім ворожої совєтської армії, стоїть проти них українська партизанка, що веде боротьбу проти відступаючих німців і наступаючих бальшевиків.

Ніч неспокійна, ніч грізна. Під її покровом просуваються військові валки, відбуваються наскоки й бої, небезпечніші, як удень, завидна.

Що це?! Що гуде у далині, в височинах? Фік підносить голову й наслухує. Не землею — небом летить той гомін. Фік знає його, чув не раз шум моторів і гук вибухаючих бомб. Гомін голоснішає, наближається! Фік кидається на двері і з гавкотом б’є їх лапами, дере пазурями:

— Немає часу! Поспішайте! Швидше, швидше!

Омелян виходить з хати й наслухує: це літаки.

Хвилинку думає: місто над річкою, над нею важливий міст…

— Швидко! швидко!

Люди вибігають на двір і ховаються в льоху біля хати. І раптом: пронизливий гук, земля дрижить і стогне. Небо розсвічують блиски, воно сипле погубний динаміт. Розриваються людські житла. Одні від вибуху бомб, інші від сильного подуву повітря. Горе тому, хто не сховався в землі, кому вона не дала захисту!

Сірий світанок після короткої, літньої ночі застає наших мандрівників у напівзаваленім льоху. На нього впала бомба, але завалилася хата, і вхід до льоху присипало грузом. Де стояла хата — велика яма, довкола битий камінь, дерева, повиривані з корінням, лежать покотом.

Викопуються з-під руїн, жінки заспокоюють дітей. Омелян і Микола вибираються шукати воза та коней.

Але Фік, де Фік? Де подівся в останній хвилині?

Знаходять його на подвір’ї, приваленого деревом. Очевидно, не вспів побігти за господарями. А може вважав своїм обов’язком стежити на дворі. Чоловіки відкидають дерево і видобувають пса. Голова його в крові. Чи живе?

Дихає. Прибитий, поранений. Рана наскрізь через голову. Під нею видніє кістка. Неушкоджена. Ліва, задня нога зламана, звисає безвладно. Чи житиме?

Марія промила рану і наклала на неї перев’язку. Пес лежить непорушно. Біля нього Марточка. Приговорює ніжними словами і плаче:

— Фіку, Фіку! Бідний, маленький песик має бубу.

З пляшечки вливає йому до рота води. Фік розкриває очі, але вони мутні, несвідомі. Пробує рушити ногами, скавучить з болю і западає в непритомність.

— Що ж нам робити далі? Не сидіти ж тут серед руїн та доглядати пораненого пса. — Омелян з запитом дивиться на Миколу.

— Та й хто знає чи житиме. Може, шкода і заходу біля нього. Втратив багато крови.

— Та вже що буде з ним побачимо згодом. Треба негайно рушати.

Знайшли віз. Повітрям викинуло його на завалену стріху. Перевернений, придавлений яблунею, що росла біля клуні. Все, що було на ньому, порозкидане й подерте: куски одягу валяються серед руїн, мішок з мукою розпорений, з нього насипалася купина муки.

Але де коні? Немає їх на луці.

В той час, коли Марточка піклується пораненим псом, Стефа й Марія збирають те, що залишилося з їхнього скромного добра. Івась спить на постеленій ряднині, його доглядає Василько.

Чоловіки знайшли коней в недалекому ярку над річкою, де вони паслися, спинившись після нічного переполоху.

В містечку більшість домів у руїнах. Зірваний міст висить на одному в’язанні. Валка авт і пішоходи, втікачі й бойовики, гармати й танки — хаос і замішання. Усім бо треба через міст на дорогу, що веде в гори, в Карпати. Дехто думає, що туди вже не дійдуть большевики, інші, що там спиниться фронт і відбуватимуться воєнні дії, і ще хто-зна що з того вийде, тим більше, що в горах діє Українська Повстанська Армія. Є, нарешті, за горами спокійний край, є Підкарпаття і Словаччина, і там певно можна буде перебувати воєнну заметіль.

Їдуть і Ставничі та Жуки. Фік із заплющеними очима лежить у Марточки на колінах, дихає швидко, має гарячку. Час від часу дівчинка вливає йому до рота води з пляшки. Коли вертається свідомість, пес чує в усьому тілі біль, а найбільше в зламаній нозі. Їдуть бічними дорогами, об’їздять місто, беручись до броду. По вибоїстій дорозі віз хитається й скаче по камінню й ямах, і від того Фікові дуже боляче. І знову западає він в отупіння, гарячковий півсон.

З журбою поглядає на нього Омелян: чи житиме? Погляд переводить на сім’ю. Не так вони довго в дорозі, а всі виглядають страшно: брудні, змучені, пригноблені. Ще добре, що пережили бомблення. А що чекає їх усіх завтра?

На овиді синіють гори. З надією дивляться на них скитальці.?

Ви знаєте наші гори, наші Карпати? Вони не стрімкі й не кам’янисті, а ще в тому обширі, куди якраз мандрують наші втікачі. Минули вони розбомблений Самбір, біля якого важливі мости понад Дністром, і тепер уже в бойківському селі біля міста Турка.

З полегшею зідхають наші мандрівники. Гори навівають почування безпеки. Далі вже не треба їхати. Принаймні, нині і завтра. Розтаборюються у ґазди в стодолі. Перший раз за довгий час мають змогу добре помитися в чистій річці. І спати спокійно, хоч не в ліжку, а на сіні, що його прикинули плахтами. І коні, зморені дорогою, можуть відпочити і попастися над річкою.

Омелян здіймає Фіка з воза. Він — живий. За ним тяжкі дні, повні страждань, яких, здавалося, він не переживе. Але вже в дорозі вернулась до нього свідомість, і він легкими рухами хвоста відповідає на слова господарів. Так, можна надіятись, що видужає. Оце тепер і він в затишку людського житла, і не буде вже болячих поштовхів їзди. Його тепер доглянуть і, як удасться роздобути молока, то й він дістане мисочку.

Вдень тиша панує в гірському селі. Наче б ніде нічого не діялося. Тут свій порядок і свої зайняття. Вранці скриплять ворота і люди виходять у поле. Он хлопець виганяє зі стайні корови. Йдуть поволі чередою. На шиях дзвінки-калатала хитаються з боку на бік і подзвонюють. Рикне корова, заірже кінь, закудкудакають кури, десь загавкає пес, йому відповість другий в іншому місці села. Шумить річка срібними водоспадами й затихає в прозорих плесах.

Тихо вдень у селі. Люди в полі, старшенькі діти пасуть худобу по лісах, тільки малята граються біля хат або бовтаються в річці. Де-не-де й дівчину побачите над річкою, як пере шмаття. Стоїть у воді і вимахує праником. Плеще мокре шмаття під його ударами і збігають з нього струмки води.

Щойно ввечері оживає село. Повертається з пасовища худоба, повертаються і люди. Запашний дим виходить з коминів і стелиться понад річкою. В хатах готовлять вечерю, і пахне там грибами, бо дуже грибові наші гори і дуже любить їх наша людина. Калатають ложки об дерев’яні або глиняні миски, люди їдять здебільша мовчки, поважно.

По вечері жінки ще зайняті хатньою роботою, ще доять корів, роблять масло чи сир, варять на завтра сніданок чи обід. Але ґазди сідають на призьбі, файки в зубах, покурюють і балакають. Аж поки сон і пізні зорі не покличуть їх у хату. Тихі ночі в наших селах. Зорями небо засіяне, місяць мандрує небесними просторами. Шумлять-моляться смереки і гомонить річка. Десь здалеку, від кошари, де стоять вівці, долетить гра-спів на сопілці. І пес загавкає і півень скрикне спросоння.