Помітивши світло багаття, досить численною ескадрою вони спікірували вниз. Мало не зачіпаючись за крони дерев, вони промчали, улюлюкаючи і галалакаючи, над галявиною, над вогнищем, навколо якого сиділи кільканадцятеро людей. Рейневан бачив, що люди дивляться вгору, майже чув їхні збуджені крики. Нігті Ніколетти знову вп'ялися йому в тіло.

Рудоволоса продемонструвала найбільшу зухвалість — спікірувала, завиваючи, наче вовчиця, так низько, що мітлою здійняла з багаття хмару іскор. Потім усі стрімко злетіли вгору, до неба, а їм навздогін неслися крики тих, які зупинилися на привал. «Якби вони мали арбалети, — здригнувся Рейневан, — хтозна, чим закінчилася б ця забава».

Ключ почав спускатися — у напрямку гори, що виринала з лісу, й сама була вкрита лісом. Але це ніяк не могла бути Шленжа, усупереч припущенням Рейневана, який вважав, що саме Шленжа є метою польоту. Як на Шленжу, гора була замалою.

— Горохова гора, — здивувала його Ніколетта. — Це Горохова гора. Недалеко від Франкенштейна.

На схилах гори горіли багаття, з-за дерев било угору жовте від живиці полум'я, червоний жар підсвічував магічні випари, які клубочилися в улоговинах. Долинали вигуки, спів, звуки флейт і пищання сопілок, брязкання тамбурина.

Ніколетта коло нього тремтіла, і швидше за все — не тільки від холоду. Він не надто їй дивувався. У нього самого мурашки бігали по спині, а серце, сильно гупаючи, підступило аж під саме горло: він ледве міг ковтати слину.

Біля них приземлилася і власне злазила з мітли вогненноока і розчухрана істота з волоссям морквяного кольору. Її лапи, тоненькі, як патички, були озброєні кривими пазурами шестидюймової довжини. Неподалік шварґотали й перекрикували один одного четверо гномів у шапочках у формі жолудів. Скидалося на те, що всі четверо прилетіли на великому веслі. З іншого боку чалапало, тягнучи за собою пекарську лопату, створіння в чомусь, що нагадувало вивернутий хутром назовні кожух, але це могло бути і натуральне хутро. Відьма в сніжно-білій і надто вже виклично розстебнутій сорочці, проходячи поруч, кинула на них недоброзичливий погляд.

Спочатку, ще під час польоту, Рейневан планував негайно втікати, відразу після посадки він хотів якомога швидше віддалитися, спуститися з гори, зникнути. Не вдалося. Вони приземлилися в групі, громадою, і громада понесла їх, як течія. Кожен рух, який не відповідав би загальному руху, кожен крок в іншому напрямку впадав би у вічі, був би помічений, викликав би підозрі. Рейневан вирішив, що підозр краще не викликати.

— Алькасине, — Ніколетта пригорнулася до нього, явно відчувши, про що він думає. — Ти знаєш таку приповідку: з ринви та під дощ?

— Не бійся, — він подолав опір свого горла. — Не бійся, Ніколетто. Я не дозволю, щоби з тобою сталося щось погане. Виведу тебе звідси. І напевне не залишу.

— Я знаю, — відразу ж відповіла вона, і промовила це так довірливо, так тепло, що до нього негайно повернулися сміливість і впевненість у собі — риси, які, щиро кажучи, він щойно значною мірою був утратив. Він сміливо підняв голову, по-світськи подав дівчині руку. І роззирнувся. З упевненим виразом. Ба, навіть гордовито.

Їх обігнала гамадріада, від якої пахло вологою корою, їх проминув, поклонившись, карлик, з-під верхньої губи якого стирчали зуби, а з-під короткуватої камізельки виступав голий живіт, який блищав, наче кавун. Схожого Рейневан колись уже бачив. На вонвольницькому цвинтарі, у ніч після похорону Петерліна.

На пологому схилі, під кручею, приземлялися наступні. Літунів і літунок дедалі більшало, потрохи починалася товкотнеча. На щастя, організатори подбали про порядок, призначені чергові скеровували тих, хто приземлявся, на галявину, де у спеціально влаштованій загорожі вони здавали на зберігання мітли та інше літаюче причандалля. Там треба було вистояти кілька хвилин у черзі. Ніколетта міцніше стиснула його руку, бо відразу за ними в чергу стала худа істота, закутана в саван, із відповідним могильним запахом. Перед ними ж, нетерпляче і нервово потупуючи ніжками, зайняли місце дві польові мавки, волосся яких було повне сухих колосків.

Невдовзі гладкий кобольд прийняв у Рейневана лаву і вручив йому квитанцію — раковину беззубки із намальованою на ній магічною ідеограмою та римським числом CLXXIII.

— Пильнувати, — звично буркнув він. — Не загубити. Я не стану потім шукати по всьому паркінгу.

Ніколетта знову сильніше притулилася до Рейневана, стиснула його руку. Цього разу — з більш конкретних і помітних причин. Рейневан теж їх помітив.

Вони раптом стали центром уваги, причому аж ніяк не доброзичливої. На них дивилися злими поглядами кілька відьом. Порівняно з кожною з них Формоза фон Кроссіг могла би вважатися юною дівчиною та чудом жіночої вроди.

— Дивіться, дивіться, — проскрипіла одна, яка виділялася потворністю навіть на настільки страхітливому тлі. — Певно, правда те, що кажуть! Що флюгцальбу[453] тепер можна купити в першій-ліпшій свидницькій аптеці! Кожен тепер літає — і рак, і риба, і гад! Того й дивися, сюди до нас почнуть злітатися черниці, клариски зі Стшеліна! І ми маємо це терпіти, питаю я вас? Що вони за одні?

— Правильно! — блиснула єдиним зубом друга мегера. — Маєте рацію, пані Шпренгерова! Хай скажуть, хто вони такі! І хто їм сказав про зліт!

— Правильно, правильно, пані Крамерова! — захрипіла третя, зігнута в дугу, з показною колекцією волохатих бородавок на обличчі. — Хай скажуть! Бо ж це можуть бути шпигуни!

— Заткни пельку, стара корово, — сказала, наближаючись, рудоволоса в чорному капелюсі. — Не вдавай із себе великого цабе! А цих двох я знаю. Цього досить?

Їмості Крамерова і Шпренгерова хотіли заперечити й зчинити сварку, але рудоволоса припинила дискусію, продемонструвавши стиснутий кулак, а Ягна підбила підсумок зневажливою відрижкою, гучною і протяжною, видобутою, можна сказати, із самого дна її нутрощів. Потім опонентів розділила зграйка відьом, які йшли схилом одна за одною.

Крім Ягни, рудоволосу супроводжувала дівчинка з лисячим личком і нездоровою шкірою, та, яка віщувала в урочищі.

Як і тоді, на її світлому волоссі був вінок з вербени й конюшини. Як і тоді, очі в неї блищали і були обведені темними колами. І вона безперервно вдивлялася ними у Рейневана.

— Інші теж до вас придивляються, — сказала рудоволоса. — Тому, щоб уникнути подальших інцидентів, вам, як новачкам, треба постати перед доміною[454]. Тоді вже ніхто не наважиться до вас чіплятися. Ходіть за мною. На вершину.

— А чи можу я, — відкашлявся Рейневан, — розраховувати на те, що нам ніщо не загрожуватиме?

Рудоволоса обернулася, втупилася в нього зеленим поглядом.

— Трохи пізно вже, — процідила вона, — побоюватися. Обережність була доречною, як ви натиралися маззю і сідали на лаву. Я не хочу, любий побратиме, бути занадто влізливою, але я ще під час першої зустрічі зрозуміла, що ти із тих, хто завжди забреде, куди не треба, і вплутається, у що не варто. Але, як уже було сказано, це не моя справа. А чи загрожує вам що-небудь з боку доміни? Це залежить від того, що ви ховаєте у ваших серцях. Якщо це злість і зрада…

— Ні, — він заперечив, як тільки вона зробила паузу. — Запевняю.

— Ну, — посміхнулася вона, — тоді тобі нічого боятися. Ходімо.

Вони минали багаття, навколо яких стояли групами чарівниці й інші учасники шабашу. Там дискутували, віталися, веселилися, сварилися. Передавалися по колу чаші та чарки, які наповнювалися з казанів і кадовбів; здіймався, змішуючись із димом, приємний аромат сидру, грушечника та інших кінцевих продуктів алкогольної ферментації. Ягна хотіла було повернути туди, але рудоволоса стримала її різким словом.

На вершині Горохової гори гула величезна ватра, танцювали язики полум'я, міріади іскор злітали у чорне небо, ніби вогняні бджоли. Під вершиною була невелика улоговина, що закінчувалася терасою. Там, під встановленим на залізній тринозі казаном, горіло менше багаття, довкола нього маячили мерехтливі силуети. На схилі під терасою чекали кілька осіб — явно на аудієнцію.