— Господи Ісусе з усіма святими, — повторив дженджик, викручуючи ціпком млинок. — Що за хамство в цьому Шльонську, що за непристойна дикість! Чи їх хто-небудь коли-небудь навчить культурі?

— Доведеться, — сказав другий, із таким самим галльським акцентом, — самому взяти на себе цю працю. І ввести їх у Європу.

— Атож, — підхопив третій модник, у синьо-червоних mi-parti. — Для початку, у порядку введення, ми по-європейськи вичинимо шкуру цьому простакові. Ну ж бо, панове, за ціпки! І щоби ніхто не стояв без діла!

— Гей, ви! — крикнув власник пивної лавки. — Без дебошів, панове купці! Бо покличу сторожу!

— Заткни пельку, шльонський дурню, бо ще й ти дістанеш.

Рейневан спробував підвестися, але не встиг. Ціпок луснув його по плечах, другий із сухим тріском опустився йому на спину, третій лупнув по сідницях. Рейневан вирішив, що чекати наступних ударів нема сенсу.

— На допомогу! — заволав він. — Шарлею! На допомогу!

Шарлей, який спостерігав за тим, що відбувається, із помірним зацікавленням, відставив кухоль і не поспішаючи підійшов.

— Досить забави.

Модні жевжики озирнулися — і, немов по команді, розреготалися. Справді, Рейневанові довелося визнати, що демерит у своєму куцому і строкатому вбранні виглядав не вельми поважно.

— Господи Ісусе, — пирснув перший модник, очевидно, найбільш побожний. — Але ж смішні суб'єкти трапляються на цьому кінці світу!

— Якийсь місцевий блазень, — оцінив другий. — Це видно з його дивакуватого вбрання.

— Не одяг прикрашає людину, — холодно відповів Шарлей. — Ідіть-но звідсіля, голуб'ята. Швиденько.

— Що?

— Панове, — повторив Шарлей, — звольте люб'язно залишити це місце. Тобто піти собі звідси куди-небудь подалі. Не мусите аж до Парижа. Вистачить, якщо ви підете на протилежний кінець міста.

— Що-о-о-о-о?

— Панове, — повторив Шарлей повільно, терпляче і виразно, як дітям. — Звольте звідси піти. І зайнятися чим-небудь для себе звичним. Содомією, наприклад. Інакше вас, панове, буде побито, до того ж ґрунтовно і зі знанням справи. Та ще й перш ніж хто-небудь з вас устигне вимовити credo in Deum patrem omnipotentem[178].

Перший модник замахнувся ціпком. Шарлей спритно уникнув удару, схопився за ціпок і вивернув його, модник беркицьнувся і ляпнувся у болото. Ціпком, який залишився у нього в руці, демерит зателіщив по лобі другому із купців, поклавши його на прилавок з пивом, і швидким, як думка, ударом дав по лапі третьому. Тим часом перший підхопився і кинувся на Шарлея, ревучи, мов поранений зубр. Демерит без жодного видимого зусилля стримав напасника ударом, від якого джинджик перегнувся навпіл. Шарлей же ліктем могутньо гепнув його по нирках, а поки той падав, копнув по вусі, здавалося б, знічев'я. Проте молодик після цього згорнувся, як хробак, і вже не піднявся.

Решта двоє перезирнулися та, ніби по команді, вихопили кинджали. Шарлей погрозив їм пальцем.

— Не раджу, — мовив він. — Ножі калічать!

Модники не прислухалися до попередження.

Рейневану здавалося, що він спостерігає за всім, що відбувається, дуже уважно. Але чогось він усе-таки не помітив, бо не зрозумів, як сталося те, що сталося. Порівняно з джинджиками, котрі бігли на нього і розмахували кинджалами, немов вітряки крилами, Шарлей здавався майже нерухомим, а рухи, що їх він виконав, коли на нього навалилися обидва купці, були малопомітними, настільки швидкими, що їх не встигало вловити око. Один із модників упав на коліна, схиливши голову ледве не до землі, хрипів і один по одному випльовував у болото зуби. Другий сидів і кричав. Роззявивши рота на всю ширину, він кричав і плакав — тонко, з переливами, безупинно, достоту так, як довго не годоване немовля. Власний кинджал він усе ще тримав у руці, а от ніж товариша стирчав із його стегна, ввігнаний у тіло аж по золочену гарду.

Шарлей подивився на небо, розвів руки жестом, який мав означати: «Ну хіба ж я не казав?». Скинув свою смішну і трохи затісну куртку. Підійшов до того, хто плювався зубами. Спритно вхопив його за лікті, підняв, тримаючись за рукави, й кількома точними копняками вибив джинджика із підбитого ватою каптана. Тоді нарядився в нього сам.

— Не одяг прикрашає людину, — сказав він, вдоволено потягуючись, — а людське достоїнство. Але тільки добре вбрана людина почуває себе справді достойно.

Потім він нахилився і зірвав модникові з пояса гаптовану калитку.

— Багате місто Стшегом, — сказав він. — Багате місто. Гроші, самі погляньте, валяються на вулицях.

— На вашому місці… — промовив трохи тремтячим голосом власник пивної ятки, — на вашому місці я би втікав, пане. Це багаті купці, гості вельможного пана Гунцеліна фон Лаасана. Так їм і треба за ті бійки, що їх вони вчиняють одна по одній… Одначе краще втікайте, бо пан фон Лаасан…

— …у цьому місті править, — докінчив Шарлей, забираючи гаманець у третього жевжика. — Дякую за пиво, добрий чоловіче. Ходімо, Рейнмаре.

Вони пішли. А джинджик із ножем у стегні ще довго проводжав їх розпачливим, безупинним плачем немовляти:

— Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а! Уа-а-уа-а!

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

у якому і Рейневан, і читач мають нагоду краще познайомитися з Шарлеєм: таку можливість надає спільна мандрівка та різні події, що її супроводжують. Наприкінці ж з'являються три відьми — абсолютно класичні, абсолютно канонічні та абсолютно анахронічні.

Якомога вигідніше розсівшись на замшілому пні, Шарлей розглядав монети, які висипав із гаманців у шапку. Він не приховував невдоволення.

— Судячи з одягу й манер, — нарікав він, — можна було б сказати, що то заможні вискочки. А в капшуках, сам подивися, хлопче, яка жахлива бідося. Яке сміття! Два екю, кілька обрізаних паризьких сольдо, чотирнадцять грошів, півгроші, магдебурзькі пфеніги, прусські скойці і шеляги, динари і гелери, тонші від облаток, ще якесь гівно, що його я навіть і розпізнати не можу, бігме, фальшивки. Більше, дідько б мене побрав, варті їхні капшуки, гаптовані срібною ниткою і перлами. Але капшуки — не гроші, де я їх тепер збувати буду? А монет тут не вистачить навіть на паршивого коня, а коня я, псякрев, мушу мати. Хай би йому холера, одежа тих джиґунців також більше коштувала. Таки треба було мені їх догола пороздягати.

— Тоді, — досить різко зауважив Рейневан, — пан фон Лаасан послав би за нами, мабуть, не дванадцять, а сто чоловік. І не по одному, а по всіх трактах.

— Але він послав дванадцять, тому не патякай.

Справді, не минуло й півгодини після того, коли вони обоє залишили Стшегом через Яворську браму, як з тієї самої брами вилетіли і помчали трактом дванадцять кіннотників у кольорах Гунцеліна фон Лаасана, вельможі, пана у стшегомському замку і фактичного володаря міста. Однак Шарлей, доводячи свою кмітливість, невдовзі після виїзду з міста звелів Рейневанові звернути в ліс і сховатися в гущавині. Тепер він вичікував, бажаючи переконатися в тому, що погоня таки не повернеться.

Рейневан зітхнув і присів біля Шарлея.

— Результат нашого знайомства є таким, — сказав він, — що якщо сьогодні вранці за мною ганялися тільки брати Стерчі і найняті ними головорізи, то вже під вечір мені наступають на п'яти фон Лаасан і стшегомські кнехти. Аж страшно подумати, що буде далі.

— Це ти кликав на допомогу, — знизав плечима демерит. — Я ж, натомість, зобов'язався опікуватися тобою і захищати тебе. Я вже згадував про це, але ти не був ласкавий повірити, Хома невіруючий. То що, наочний доказ тебе переконав? Чи тобі все-таки треба торкнутися ран?

— Якби тоді раніше надбігла сторожа, — надувся Рейневан, — або дружки побитих, то й справді-таки було б чого торкатися. А о цій порі я би вже висів. А ти, мій опікун і захисник, висів би коло мене. На сусідньому гаку.

Шарлей не відповів, тільки знову знизав плечима і розвів руками. Рейневан мимоволі посміхнувся. Він усе ще не йняв віри дивному демериту і все ще не розумів, звідки бралася довіра до нього в каноніка Отто Беесса. Він усе ще не тільки не наближався до Аделі, а й, здається, весь час від неї віддалявся. До переліку місцевостей, куди йому тепер не слід було потикатися, додався Стшегом. Та проте Шарлей, що там казати, трохи йому заімпонував. Рейневан очима душі вже бачив, як Вольфгер Стерча стоїть навкарачки й один по одному випльовує зуби. Як Морольд, який в Олесниці тягав Аделю за волосся, сидить і реве: «Уа-а-уа-а!»

вернуться

178

«Вірую в Бога-Отця, Вседержителя…» (лат.).