— Сімома свічниками золотими й одним свічником, що між сімома стоїть! Голосом, що є голосом багатьох вод, який промовляє: Я є той, хто вмер, і той, хто воскрес, той, хто живе і жити буде вічно, хто тримає ключі від смерті і пекла, кажу тобі: іди геть, духу нечистий, що знаєш кару вічного прокляття!

Результату як не було, так і не стало. На обличчях бенедиктинців, які спостерігали за всім цим, відбивалися різні, дуже різні почуття. Шарлей набрав повні груди повітря.

— Хай поб'є тебе Агіос, як побив він Єгипет! Хай тебе каменують, як Ізраїль каменував Ахана! Хай потопчуть тебе ногами і піднімуть на вилах, як підняли п'ятьох царів аморейських! Хай приставить Господь до чола твого цвях і хай лупне по тому цвяху молотком, як зробила Сисері жона Яель! Нехай у тебе, як у проклятого Дагона, голова вража й обидві руки відрубані будуть! І нехай тобі хвіст відітнуть при самій твоїй диявольській дупі!

«Ой, — подумав Рейневан, — це погано закінчиться. Погано закінчиться».

— Духу пекельний! — Шарлей різким рухом розкинув руки над братом Деодатом, який і далі не подавав ознак життя. — Заклинаю тебе Ахароном, Егеєм, Гомусом, Афанатосом, Ісхіросом, Екодесом і Альманахом! Заклинаю тебе Аратоном, Бефором, Фалегом і Огом, Пофіелем і Фулем! Заклинаю тебе могутніми іменами Шміля і Шмуля! Заклинаю тебе найжахливішим з імен, іменем переможного і жахливого Семафора!!!

Семафор подіяв не краще, ніж Фуль і Шмуль. Цього не можна було приховати. Шарлей також це бачив.

— Йобса, гопса, афія, альма! — закричав він дико. — Мелах, Берот, Нот, Беріб et vos omnes[228]! Гемен етан! Гемен етан! Гав! Гав! Гав!

«Здурів, — подумав Рейневан. — А нас зараз почнуть бити. Зараз вони допетрають, що все це нісенітниця і пародія, аж настільки дурними вони бути не можуть. Зараз це все закінчиться страшним побиттям».

Шарлей, уже як хлющ зіпрілий і добряче захриплий, упіймав його погляд і підморгнув з аж надто виразним проханням підтримати, підкріпивши своє прохання досить різким, хоч прихованим жестом. Рейневан здійняв очі до склепіння. «Що завгодно, — подумав він, намагаючись пригадати древні книги і бесіди з приятелями-чарівниками, — буде краще, ніж «гав-гав-гав».

— Гакс, пакс, макс, — завив він, розмахуючи руками. — Абеор супер аберер! Ає Сарає! Ає Сарає! Альбедо, рубедо, нігредо!

Шарлей, важко дихаючи, поглядом висловив йому вдячність, жестом велів продовжувати. Рейневан набрав повні легені повітря.

— Тумор, рубор, кальор, дольор! Per ipsum, et cum ipso, et in ipso![229] Йобса, гопса, et vos omnes! Et cum spiritu tuo![230] Мелах, Малах, Молах!

«Зараз нас уже таки справді будуть бити, — гарячково подумав Рейневан, — а може, навіть і ногами копати. Зараз, за хвилиночку — малесеньку, коротесеньку. Нічого не поробиш. Треба вдаватися до крайніх заходів. До арабської. Не залишай мене, Аверроесе! Порятуй, Авіценно!»

— Куллу-аль-шайтану-аль-раджім! — гаркнув він. — Фаана-сахум Таріш! Касура аль-Зоба! Аль-Ахмар, Баракан аль-Абаяд! Аль-шайтан! Хар-аль-Сус! Аль-оуар! Мохефі аль реліль! Ель феурдж! Ель феурдж!

Останнє слово, як він собі невиразно пригадував, означало по-арабськи «розкішниця» і мало небагато спільного з екзорцизмом. Він усвідомлював, яку величезну дурницю робить. Тим сильніше вразив його ефект.

Йому здалося, що світ на якусь мить завмер. І тоді, в абсолютній тиші, серед застиглого на тлі сірих стін tableau[231] бенедиктинців у чорних рясах, щось раптом здригнулося, щось сталося, щось рухом і звуком порушило мертвий спокій.

Тупоокий одоробало, який сидів під стіною, різко, з огидою і почуттям відрази відкинув брудний і липкий глечик з медом. Глечик стукнувся об підлогу, проте не розбився, а покотився, розтинаючи тишу глухим, але гучним торохкотінням.

Велетень підніс до очей липкі від солодкого пальці. Якийсь час він розглядав їх, а на його одутлому місяцеподібному обличчі намалювалися спочатку недовіра, а потім жах. Рейневан дивився на нього, важко дихаючи. Він відчував на собі спонукальний погляд Шарлея, але був уже не в змозі вичавити з себе жодного слова. «Кінець, — подумав він. — Кінець».

Силач, усе ще дивлячись на пальці, застогнав. Несамовито.

І тої ж миті брат Деодат, що лежав на марах, заохав, закашляв, захарчав і дригнув ногами. А потім вилаявся, аж надто по-світськи.

— Свята Єфросиніє… — зойкнув абат, падаючи на коліна. Решта ченців зробили те саме. Шарлей розкрив було рота, але відразу опам'ятався і закрив. Рейневан приклав руки до скронь, не знаючи, молитися йому чи втікати.

— Зараза, — деренчливо промовив Деодат, сідаючи. — Але ж мене сушить… Що? Я проспав вечерю? Холера на вас, братове… Я ж хотів тільки подрімати… Але просив же я розбудити мене до вечірні…

— Чудо! — вигукнув один із ченців, що стояли навколішки.

— Настало Царство Боже, — другий упав хрестом на підлогу. — Igitur pervenit in nos regnum Dei![232]

— Алилуя!

Брат Деодат, сидячи на марах, спантеличено поводив довкола себе очима: від побратимів, які стояли на колінах, — до Шарлея з єпитрахиллю на шиї, від Рейневана — до велетня Самсона, який усе ще розглядав своєї руки і живіт, від абата, який молився, до ченців, які саме цієї миті надбігли з горщиком лайна та мідною сковородою.

— Чи хто-небудь, — запитав недавній одержимий, — пояснить мені, що тут діється?

Екзорцизм у бенедиктинців — хоч він, в принципі, й увінчався успіхом — ще більше посилив неприязнь Рейневана до Шарлея, неприязнь, що з'явилася, можна сказати, з першого погляду й загострилася після випадку з дідом-жебраком. Рейневан уже встиг зрозуміти, що він залежить від демерита і не дасть собі без нього ради, що, зокрема, операція звільнення його коханої Аделі самотужки має нікчемно малі шанси на успіх. Розуміння розумінням, залежність залежністю, але неприязнь була, докучала і злила, як надламаний ніготь, як надкришений зуб, як скалка в подушечці пальця. А пози і висловлювання Шарлея її тільки поглиблювали.

Суперечка — або радше диспут — почалася ввечері, після того як вони залишили монастир і знаходилися, якщо вірити демериту, зовсім недалеко від Свидниці. Парадоксально, але Рейневан згадав екзорцистичне шельмівство Шарлея і взявся йому випоминати це під час споживання дарів, саме завдяки шельмівству здобутих: на прощання вдячні бенедиктинці вручили їм чималий згорток, що містив, як виявилося, житній хліб, дюжину яблук, кілька крутих яєць, кружальце копченої яловичої ковбаси і грубу польську кров'янку.

Тож на тому місці, де вже частково зруйнована гребля загатила річку, аж та розлилася, на сухому схилі на краю бору, подорожани сиділи й вечеряли, поглядаючи на сонце, що спускалося дедалі нижче, до верхівок сосон. І дискутували. Рейневан було розігнався вихваляти етичні норми і ганити крутійство. Шарлей негайно осадив його.

— Я не приймаю, — заявив він, випльовуючи шкаралупки з не досить старанно облупленого яйця, — моральних повчань від того, хто звик грати чужих жінок.

— Скільки ще разів, — обурився Рейневан, — тобі треба буде повторювати, що це не одне й те саме. Що цього не можна порівнювати.