Затрубили фанфари, натовп здійняв голосну овацію, герольд викрикнув своє «laissez les allеer» та «aux honneurs». Починався бугурт.

— Ходімо, — наказав армігер, якого маршал Боршніц призначив конвойним. — Не опирайся, хлопче.

— Не буду. Яка у вас вежа?

— Ти вперше? Хе, бачу, що вперше. Пристойна. Як для вежі.

Рейневан намагався не оглядатися, щоб надмірним збудженням не зрадити присутності Шарлея і Самсона, щодо яких він був упевнений, що вони спостерігають за ним, змішавшись із натовпом. Але Шарлей, що й казати, був усе-таки надто хитрим лисом, щоби дати себе помітити.

Зате його самого помітив хтось інший.

Вона змінила зачіску. Тоді, під Бжегом, у неї була груба коса, а тепер її солом'яне, розділене посередині голови волосся було заплетене в дві кіски, згорнуті на вухах равликами. На чолі вона мала золотий обруч, на собі — блакитну сукню без рукавів, а під сукнею — білу батистову сорочку, шемізу.

— Ясна панянко, — армігер кашлянув, почухав голову під шапкою. — Не можна… У мене будуть клопоти.

— Я хочу, — вона смішно закусила губку й тупнула, трохи по-дитячому, — перекинутися з ним кількома словами. Кілька слів, не більше. Не кажи про це нікому, і клопотів не матимеш. А тепер відвернися. І не підслуховуй.

— За що цього разу, Алькасине? — запитала вона, злегка примружуючи блакитні очі. — За що — у путах і під конвоєм? Дивись мені! Якщо скажеш, що за любов, я дуже розгніваюся.

— І все-таки, — зітхнув він, — це правда. Загалом.

— А конкретно?

— Через любов і через дурість.

— Ого! Тут тобі вже більше можна вірити! Але поясни, будь ласка.

— Якби не моя дурість, я зараз був би в Угорщині.

— Я, — вона глянула йому просто в очі, — однаково все знатиму. Усе. Кожну дрібницю. Але я не хотіла би побачити тебе на ешафоті.

— Я радий, що тебе тоді не наздогнали.

— У них не було шансів.

— Ясна панянко, — армігер обернувся, закашляв у кулак. — Будьте ж милосердною…

— Бувай, Алькасине…

— Бувай здорова, Ніколетто.

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТИЙ

у якому черговий раз підтверджується стара істина, що на кого на кого, а на університетських товаришів завжди можна розраховувати.

— Знаєш, Рейневане, — сказав Генріх Гакеборн, — усі кажуть, що джерелом усіх нещасть, які валяться тобі на голову, усім злом і причиною твоєї нікчемної долі є та французка, Аделя Стерча.

Рейневан не відреагував на настільки новаторське твердження. Його свербіли крижі, а почухатися було ніяк неможливо, бо руки були зв'язані в зап'ястях і до того ж притиснуті до боків шкіряним ременем. Коні загону гупали копитами по вибоїстій дорозі. Стрільці сонно погойдувалися в сідлах.

Він просидів у вежі зембицького замку три доби. Але був далекий від того, щоб зламатися. Він був замкнений і позбавлений волі, це правда, не впевнений у завтрашньому дні, це теж правда. Однак поки що його не били, а годували, хоч і кепсько та одноманітно, зате щодня, а від цього він останнім часом був відвик — і з приємністю звикав знову.

Спав він погано, не тільки через бліх імпозантних розмірів, що промишляли в соломі. Як тільки заплющував очі, бачив бліде, пористе, ніби сир, обличчя Петерліна. Або Аделю і Яна Зембицького, в різних конфігураціях. Він і сам не знав, що гірше.

Заґратоване віконце в грубому мурі дозволяло бачити лише малесенький клаптичок неба, але Рейневан весь час висів у ніші, вчепившись за ґрати, сповнений надії, що от-от почує Шарлея, який по-павучому піднімається по мурі з терпугом у зубах. Або поглядав на двері, мріючи, що вони ось-ось вилетять із завіс під могутнім плечем Самсона Медка. Не позбавлена підстав віра у всемогутність друзів підтримувала його на дусі.

Цілком очевидно, жодний порятунок не надійшов. Раннім ранком четвертого дня його витягли з камери, зв'язали і посадили на коня. Із Зембиць він виїхав через Пачковську браму, під ескортом чотирьох кінних арбалетників, армігера і лицаря у повному обладунку, щит якого прикрашала восьмипромінна зірка Гакеборнів.

— Усі кажуть, — тягнув далі Генріх Гакеборн, — що то було таке твоє нещастя — зайнятися тією французкою. А те, що ти її під себе поклав, стало твоєю згубою.

Рейневан і цього разу не відповів, але не встежив за собою і замислено кивнув головою.

Як тільки зникли з очей міські вежі, Гакеборн, який справляв враження похмурого служаки — такого, що аж гидко, пожвавився, повеселішав і став говірким без жодного на те приводу. На ім'я він мав — як і половина німців — Генріх, і був, як виявилося, родичем впливових Гакеборнів із Пшевоза; лише два роки тому він прибув із Тюрінгії, де їхній рід сповзав дедалі нижче в табелі про ранги на службі ландграфів і, як наслідок, дедалі більше убожів. У Шльонську, де прізвище Гакеборн таки щось значило, лицар Генріх розраховував на службі в Яна Зембицького на пригоду і кар'єру. Пригоди він сподівався від очікуваного з дня на день великого антигуситського хрестового походу, кар'єри — від вигідного мар'яжу. Генріх Гакеборн зізнався Рейневану, що зараз зітхає за прекрасною і сповненою темпераменту Юттою де Апольда, донькою чашника Бертольда Апольди, пана на Шенау. Ютта, на жаль, зізнався далі лицар, не тільки не відповіла взаємністю на його почуття, а й дозволяє собі глузувати з його залицянь. Але це пусте, головне — витривалість, крапля камінь точить.

Рейневан, хоча сердечні перипетії Гакеборна його цікавили набагато менше, ніж торішній сніг, прикидався, начебто слухає, чемно підтакував, бо, врешті-решт, зі своїм ескортом не варто бути неґречним. Коли за якийсь час лицар вичерпав запас тем, якими він переймався, і замовк, Рейневан спробував задрімати, але з цього нічого не вийшло. Перед заплющеними очима постійно поставав мертвий Петерлін на марах або Аделя з литками на плечах князя Яна.

Вони були в Служеєвському лісі, барвистому і повному ароматів після ранкового дощику, коли лицар Генріх порушив мовчанку. Сам, з власної ініціативи, вибалакав Рейневанові мету подорожі: замок Штольц, гніздо впливового пана фон Біберштайна. Рейневан зацікавився й занепокоївся водночас. Він мав намір розпитати у базікала, але не встиг, бо лицар плавно змінив тему і взявся розводитися стосовно Аделі фон Стерча і нікчемної долі, яку приніс Рейневанові роман із нею.

— Усі вважають, — повторив він, — що то було таке твоє нещастя — те, що ти її під себе поклав.

Рейневан не став полемізувати.

— А це ж зовсім не так, — тягнув далі Гакеборн з міною всезнайка. — Навіть навпаки. Є такі, хто до цього додумався. І які знають. Те, що ти беркицьнув французку, врятувало тобі життя.

— Що?

— Князь Ян, — пояснив лицар, — без найменших вагань видав би тебе Стерчам. Рахенау й Барути міцно на нього тиснули. Але що би це означало? Що Аделя бреше, коли відпирається. Що ти її все-таки посував. До тебе доходить? З цих же причин князь не передав тебе кату на розслідування стосовно тих убивств, які ти нібито вчинив. Тому що знав, що на муках ти почнеш забагато говорити про Аделю. Розумієш?

— Трохи.

— Трохи! — розсміявся Гакеборн. — Це «трохи» врятує твою задницю, братику. Замість ешафота або катівні ти їдеш у замок Штольц. Тому що там про любовні перемоги в Аделиній постелі ти зможеш розповідати тільки мурам, а мури тамка грубі! Ну що ж, посидіти трохи посидиш, але збережеш голову та інші члени. У Штольці тебе ніхто не дістане, навіть єпископ, навіть Інквізиція. Біберштайни — могутні вельможі, не бояться нікого, а з ними задиратися ніхто не посміє. Так, так, Рейневане. Тебе врятувало те, що князеві Яну нема як визнати, що ти до нього крутив-вертів його метресу[362]. Коханка, розкішне поле якої доти орав лише законний чоловік, — майже незаймана, а така, яка вже давала іншим коханцям, — розпусниця. Бо якщо в її ложі побував Рейнмар де Беляу, то цілком міг би побувати і будь-хто інший.

вернуться

362

Коханка, утриманка (заст., з фр.).