Альп і Рейневан мчали щодуху, але супроти коня, який гнав галопом, шансів не мали. Лицар швидко наздогнав їх. Вони розділилися, альп рвонув праворуч, а Рейневан — ліворуч. Лицар чвалом кинувся за альпом. Невдовзі з туману долинув крик. Він свідчив, що альпові не судилося дочекатися змін і чеських гуситів.

Рейневан біг стрімголов, важко дихаючи і не озираючись. Туман приглушував звуки, але він усе ще чув за собою — або йому здавалося, що чує, — стукіт підків та іржання коня.

Але тупіт копит і кінське храпання він раптом почув також і попереду. Він зупинився, ціпеніючи з жаху, проте перш ніж устиг щось зробити, з туману виринула спінена кобила в яблуках, в сідлі якої сиділа невисока й огрядна жінка в чоловічому вамсі. Побачивши його, жінка різко зупинила кобилу і відкинула з чола безладно розвіяну гриву світлого волосся.

— Пані Дзержка… — ледве зміг вимовити він, здивований. — Дзержка де Вірсінг…

— Родич? — торговка кіньми виглядала не менш здивованою. — Ти? Тут? Зараза, не стій! Давай руку, заскакуй мені за спину!

Він схопив простягнуту руку. Але було вже пізно.

— Adsu-u-u-umus!

Дзержка зіскочила з сідла із вражаючою при її комплекції грацією та спритністю. Так само спритно зірвала зі спини арбалет і кинула його Рейневану. Сама вона схопила інший, прикріплений до сідла.

— У коня! — гаркнула вона, кидаючи йому короткі арбалетні стріли й пристрій для натягування, так звану «козячу ніжку». — Цілься в коня!

Чорний лицар мчав на них із піднятим мечем і розвіяним плащем, таким галопом, що з-під кінських копит клаптями підлітав угору зірваний дерен. Руки Рейневана ходили ходором, гаки «козячої ніжки» нізащо не хотіли зачепитися за тятиву і виступи на ложі арбалета. У розпачі він вилаявся, це допомогло, гаки зачепилися, тятива захопила горіх[463]. Тремтячою рукою він наклав стрілу.

— Стріляй!

Він вистрілив. І промахнувся. Бо всупереч наказу цілився не в коня, а у вершника. Він бачив, як вістря стріли викресало іскри, тернувшись об сталевий нарукавник. Дзержка голосно і брудно вилаялася, здмухнула волосся з очей, прицілилася, натиснула спуск. Стріла влучила коневі в груди і цілком увійшла у грудну клітку. Кінь пронизливо звискнув, захрипів, повалився на коліна і на голову. Чорний лицар випав із сідла, покотився, загубивши шолом і меч. І почав підніматися.

Дзержка знову вилаялася, тепер руки тряслися в обох, в обох «козячі ніжки» раз за разом зісковзували із зачепів, стріли випадали з ровиків. А чорний лицар піднявся, відчепив від сідла величезний моргенштерн, пішов на них непевною ходою. Побачивши його обличчя, Рейневан затамував крик, притиснувшись ротом до ложа арбалета. Обличчя лицаря було білим, зі срібнуватим відблиском, як у прокаженого. Підведені синьо-червоною тінню очі були дикими та безтямними, у заслиненому і запіненому роті виблискували зуби.

— Adsu-u-u-umus!

Дзенькнули тятиви, просичали стріли. Обидві влучили, пробивши обладунок із голосним хрускотом, обидві ввійшли по саме оперення: одна — через комір, а друга — крізь нагрудник. Лицар захитався, сильно заточився, але втримався на ногах, а тоді, на превелике здивування Рейневана, знову рушив на них із незрозумілим криком, спльовуючи кров, яка цебеніла з рота, і розмахуючи моргенштерном. Дзержка вилаялася, відскочила, марно намагаючись перезарядити арбалет, зрозумівши, що не встигне, ухилилася від удару, спіткнулася, впала, побачивши, як на неї летить колюча куля моргенштерна, затулила голову й обличчя руками.

Рейневан крикнув — і цей крик урятував їй життя. Лицар повернувся до нього, а Рейневан вистрелив зблизька, цілячись у живіт. Стріла і цього разу ввійшла по саме оперення, із сухим тріском продірявивши бляшаний напоясник. Сила удару була чималою, вістря опинилося десь глибоко у нутрощах, проте лицар не впав і цього разу, похитнувся, але втримав рівновагу і швидко рушив на Рейневана, ревучи і піднімаючи моргенштерн для удару. Рейневан задкував, намагаючись зачепити козячу ніжку за тятиву. Зачепив, натягнув. І тільки тоді усвідомив, що в нього немає стріли. Він зачепився каблуком за купину, сів на землю, з жахом дивлячись, як наближається смерть — біла як крейда, дикоока, а з її рота течуть піна і кров. Він затулився арбалетом, який тримав обіруч.

— Adsumus! Adsum…

Усе ще напівлежачи-напівсидячи, Дзержка де Вірсінг натиснула спуск арбалета й увігнала стрілу просто в потилицю ворога. Лицар випустив моргенштерн, безладно замахав руками і звалився, як колода, так що аж відчутно здригнулася земля. Упав він за півкроку від Рейневана. Маючи залізне вістря і кілька дюймів ясенового дерева в мозку, лицар, як на диво, ще не був зовсім мертвий. Досить довго він хрипів, сіпався і дряпав дерен. Нарешті знерухомів.

Дзержка якийсь час стояла на колінах, спираючись на випростані руки. Потім її зненацька знудило — і вона виблювала. Тоді встала. Перезарядила арбалет, наклала стрілу. Підійшла до агонізуючого коня лицаря, прицілилася зблизька. Дзенькнула тятива, голова тварини безсило стукнулася об землю, задні ноги спазматично смикнулися.

— Я люблю коней, — сказала вона, дивлячись Рейневанові у вічі. — Але на цьому світі, щоби вижити, часом треба пожертвувати тим, що любиш. Запам'ятай це, родичу. І наступного разу цілься в те, у що кажу.

Він кивнув, підвівся.

— Ти врятував мені життя. І помстився за брата. На якусь там дещицю.

— Це вони… Ці вершники… убили Петерліна?

— Вони. Ти не знав? Але зараз не час розводити теревені, родичу. Треба втікати, поки до нас не добралися його приятелі…

— Вони шукали мене аж тут…

— Не тебе, — спокійно відповіла Дзержка. — Мене. Вони чекали мене в засідці відразу за Бардом, біля Потворова. Розігнали табун, розгромили ескорт, чотирнадцять трупів лежать там на гостинці. Я теж була би серед них, коли б не… Забагато говоримо!

Вона застромила пальці до рота, свиснула. Невдовзі по землі застукотіли копита, з туману виринула кобила в яблуках, що бігла клусом. Дзержка заскочила в сідло, черговий раз здивувавши Рейневана спритністю і воістину котячою грацією рухів.

— Чого стоїш?

Він схопив її руку, заскочив на круп кобили позаду Дзержки. Кобила захрипіла, дрібно застукотіла копитами, відвертаючи голову, позадкувала від трупа.

— Хто це був?

— Демон, — відповіла Дзержка, відгортаючи з чола неслухняне волосся. — Один із тих, що ідуть у темряві. Цікаво тільки, курва, хто на мене доніс…

— Гашшашин.

— Що?

— Гашшашин, — повторив він. — Оцей-от був під впливом задурманюючої арабської речовини, яку одержують з трави і називають гашшиш. Ти не чула про Старця з Гір? Про асасинів з цитаделі Аламут? У Хорасані, в Персії?

— До дідька твого Хорасана, — обернулася вона в сідлі. — І твою Персію. Ми, якщо до тебе ще не дійшло, в Шльонську, біля підніжжя Горохової гори, за милю від Франкенштейна. Але до тебе, як я бачу, багато чого може не доходити. Ти спускаєшся зі схилів Горохової на світанку після осіннього рівнодення. І чорт знає, під впливом якої арабської речовини. Але те, що нам загрожує смерть, ти повинен розуміти. Так що заткнися і тримайся, бо я буду їхати швидко!

* * *

Дзержка де Вірсінг перебільшувала — страх, як завжди, мав великі очі. На дорозі та на порослому бур'янами узбіччі лежали тільки вісім трупів, із них п'ять убитих належали до озброєного ескорту, який захищався до останнього. Майже половина з чотирнадцяти осіб загону вціліла, врятувавшись втечею в поблизькі ліси. З них повернувся тільки один — конюший, який, будучи вже в літах, далеко не втік. Тепер, коли сонце вже піднялося вище, його знайшли в заростях лицарі, які над'їхали гостинцем з Франкенштейна.

Лицарі — їхній кортеж разом зі зброєносцями і пахолками налічував двадцять одного чоловіка, — їхали по-воєнному, у повних металевих обладунках, з розгорнутими вимпелами. Більшість із них побувала в бою, більшість побачила в житті чимало. Незважаючи на це, оця більшість зараз ковтала слину, бачачи страхітливо посічені тіла, скоцюрблені на чорному від крові піску. І ніхто і не думав насміхатися з хворобливої блідості, яка від цього видовища вкрила обличчя молодших і менш бувалих.

вернуться

463

Елемент спускового механізму арбалета.