— Чому вбили Петерліна? Хто його вбив?

— Ти, хлопче, впертий як баран. Ти не зрозумів, що я тобі сказав? Я тобі нічого не розповім, нічого, що ти міг би вибовкати на муках. Йде дуже серйозна гра, і ставка дуже висока.

— Яка гра? — розкричався Рейневан. — Яка ставка? Я маю десь ваші ігри! Твої секрети вже давно перестали бути секретами, і справа, якій ти служиш, також уже не є секретом. Думаєш, я що, не можу додати два і два? А зрештою, знай, що мені плювати на це. Я маю в сраці змови і релігійні суперечки. Чуєш, Горне? Я не вимагаю, щоб ти виказував спільників, видавав нові тайники, у яких зберігається Йоанн Вікліф Англікус, doctor evangelicus super omnes evangelistas[494]. Але я мушу, чорт забирай, знати, чому, як і від чиєї руки загинув мій брат. І ти мені це скажеш. Навіть якщо мені доведеться це з тебе вибити!

— Ого! Дивіться, який задирака!

— Вставай. Зараз дістанеш по морді.

Горн піднявся. Швидким, спритним рухом, який наводив на думку про рись.

— Спокійно, — просичав він. — Спокійно, молодший пане фон Беляу. Без нервів. Гарячка шкодить вроді. Ти за крок від того, щоб споганіти. І втратити свій відомий уже по всьому Шльонську успіх у заміжніх жінок.

Відхиливши корпус назад, Рейневан сильно вдарив Горна під коліно копняком, який підгледів у Шарлея. Захоплений зненацька Горн упав на коліна. Однак з цього місця Шарлеєва тактика почала підводити. Від удару, який мав переламати йому ніс, Горн ухилився легеньким, але швидким рухом, кулак Рейневана лише ковзнув по його вуху. Горн передпліччям відбив широкий і досить невправний хук зліва, по-рисячому спритно підхопився з колін, відскочив.

— Ну, ну, — блиснув він зубами. — І хто б то міг подумати? Але якщо ти так сильно цього прагнеш, хлопче… Я до твоїх послуг.

— Горне, — Шарлей, не обертаючись, хлібною королевою побив хлібного коня Томи Альфи. — Ми у в'язниці, я знаю звичаї і втручатися не буду. Але клянуся, все, що ти з ним зробиш, я зроблю з тобою подвійною мірою. Особливо це стосується вивихів і переломів.

Справа пішла швидко. Горн підскочив, наче справжня рись, м'яко і спритно, танцююче. Рейневан ухилився від першого удару, відповів, і навіть влучив, — але тільки раз, решта ударів безрезультатно і безсило зісковзнула по виставлених у захисній стійці руках противника. Горн ударив тільки двічі, дуже швидко. Обидва рази — влучно. Рейневан з розмаху гепнувся задницею на долівку.

— Як діти, — сказав, пересуваючи короля, Тома Альфа. — Ну зовсім як діти.

— Тура б'є пішака, — сказав Шарлей. — Шах і мат.

Урбан Горн став над Рейневаном, потираючи щоку і вухо.

— Я не хочу ніколи більше повертатися до цієї теми, — холодно сказав він. — Ніколи. Але щоб не вийшло, що ми даремно дали один одному по мордах, задовольню твою цікавість принаймні частково і дещо все-таки скажу. Те, що стосується твого брата Петера. Ти хотів знати, хто його вбив. Так от, я не знаю хто, але знаю, що. Більш ніж очевидно, що Петера вбив твій роман з Аделею Стерча. Він став приводом, приводом надзвичайно вдалим, який майже ідеально замаскував справжні причини. Ти не станеш заперечувати, що вже й сам здогадувався про це. Ти ж начебто вмієш додати два і два.

Рейневан витер кров з-під носа. Він не відповів. Облизав розпухлу губу.

— Рейнмаре, — додав Горн. — Ти зле виглядаєш. Чи в тебе, бува, не гарячка?

Якийсь час Рейневан дувся. На Горна — з відомої причини, на Шарлея — бо той не втрутився і не побив Горна. На Коппірніґа — бо хропів, на Бонавентуру — бо смердів, а також на Циркулоса, на брата Транквілія, на Вежу блазнів і на весь світ. На Аделю де Стерча, бо та паскудно повелася стосовно нього. На Катажину Біберштайн — бо він паскудно повівся стосовно неї.

До всіх лих він ще й недобре себе почував. Мав нежить, його морозило, він погано спав, а прокидався замерзлим і мокрим від поту.

Його мучили сни, у яких він постійно і безперестанку відчував запах Аделі, її пудри, її рум'ян, її помади, її хни — напереміну із запахом Катажини, її жіночності, дівочого поту, м'яти і лепехи у волоссі. Пальці та долоні пам'ятали дотик, що повертався у снах, — і теж порівнювали. Безперестанку порівнювали…

Він прокидався весь у поту. А наяву згадував і не переставав порівнювати.

Поганий настрій посилювали Шарлей і Горн, які після інциденту подружилися і побраталися, зблизилися. Припав, видно, до душі шельма шельмі, а пройдисвіт оцінив пройдисвіта. Засівши «Під Омегою», шельми вели довгі бесіди. А стосовно однієї теми ніби заповзялися: весь час до неї поверталися. Навіть якщо починали від зовсім іншого — хоч би й від перспективи вибратися з буцегарні.

— Хтозна, — тихо говорив Шарлей, замислено обгризаючи надламаний ніготь великого пальця. — Хтозна, Горне. Може, нам пощастить… У нас, бачиш, є деяка надія… Дехто поза цими стінами…

— Хто ж це? — Горн уважно глянув на нього. — Якщо можна знати.

— Знати? А навіщо? Ти знаєш, що таке strappado? Як ти гадаєш, як довго ти витримаєш, коли тебе підтягнуть за…

— Добре, добре, годі про це. Мене просто цікавило, чи ви часом не покладаєте надію на кохану Рейнмара, Аделю де Стерча. Яка зараз, ходять чутки, користується великим успіхом і впливом серед шльонських П'ястів.

— Ні, — заперечив Шарлей, якого помітно потішила розлючена міна Рейневана. — Якраз на неї ми надій не покладаємо. Хоч наш дорогий Рейнмар і справді має успіх у слабкої статі, але з цим не пов'язані жодні блага, крім, звичайно, дуже короткочасної приємності від перепихачки.

— Так-так, — вдав замисленість Горн, — самого успіху в жінок недостатньо, до них іще треба мати щастя. Добру, якщо вдатися до евфемізму, руку. Тоді матимеш шанси отримати не тільки гризоту і витрачені любовні зусилля, а й якусь користь. Бодай у такій ситуації, як наша. Адже не хто інший, а саме закохана дівчина визволила з кайданів Вальгера Вдатного. Закохана сарацинка звільнила з неволі Гуона Бордоського. Литовський князь Вітольд утік з в'язниці в замку в Троках за допомогою коханої дружини, княгині Анни… Холера, Рейнмаре, ти таки справді зле виглядаєш.

— …Ecce enim veritatem dilexisti incerta el occulta sapientiae tuae manifestasti mihi. Asperges me hyssopo, et mundabor…[495] Гей! Щоби мені не довелося когось там зараз покропити! Lavabis me…[496] Гей! Не позіхати там! Так, так, Коппірніґу, це я до тебе! А ти, Бонавентура, чого чухаєшся об стіну, як свиня? Під час молитви? Гідності, гідності більше! І в кого це, хотів би я знати, так ноги смердять? Lavabis me et super nivem dealbabor. Auditui meo dabis gaudium.[497] Свята Димпно… А з цим що таке?

— Він хворий.

У Рейневана боліла спина, на якій він лежав. Він здивувався, що лежить, бо щойно він ще стояв на колінах до молитви. Від підлоги тягнуло холодом, мороз пробирав і через солому, він весь тремтів і клацав зубами так, що від спазмів боліли м'язи щелеп.

— Люди! Та він же розжарений, як піч Молоха!

Рейневан хотів заперечити, мовляв, хіба вони не бачать, що він мерзне, що дрижить від холоду? Хотів попросити, щоб його чимось накрили, але через клацання зубів не зміг видушити із себе жодного розбірливого слова.

— Лежи. Не рухайся.

Поруч хтось хрипів, заходився кашлем. «Циркулос, це, мабуть, Циркулос так кашляє», — подумав він, несподівано шокований тим фактом, що людину, яка кашляла і до якої було всього два кроки, він бачить як безформну, розмиту пляму. Він закліпав. Не допомогло. Відчув, що хтось витирає йому чоло й обличчя.

— Лежи спокійно, — промовила пліснява на стіні голосом Шарлея. — Лежи.