Отто Беесс підняв голову і прошив Рейневана поглядом.

— Ти також залишися, хлопче. Мені треба з тобою поговорити. Але спочатку прийму прохачів. Прошу викликати ксьондза з Олави.

Ксьондз Ґранцішек, увійшовши, мінявся на лиці, незбагненним чином то червоніючи, то бліднучи. І негайно бухнувся на коліна. Канонік не наказав йому підвестися.

— Твоя проблема, отче Філіпе, — деренчливо почав він, — полягає у браку поваги і довіри до начальства. Індивідуальність і власна думка — безперечно, цінні, часом більше заслуговують визнання і похвали, ніж тупа і бараняча покірливість. Але є такі питання, в яких керівництво має цілковиту рацію і є абсолютно безпомилковим. Як, приміром, наш папа Мартін V у суперечці з конциліяристами[143], всякими там Герсонами і різними полячками: Влодковицями, Вишами і Ласкажами, яким хотілося б кожне рішення Святого Отця виносити на обговорення. І інтерпретувати відповідно до власних забаганок. А це не так, не так і ще раз не так! Roma locuta, causa finita[144]. Тому-то, дорогий отче Філіпе, якщо церковне керівництво говорить тобі, що ти повинен проповідувати, ти зобов'язаний виявити покірність. Тому що тут цілком виразно йдеться про вищу мету. І цього, природно, чекають від тебе. І від усієї твоєї парафії. Бачу, ти хочеш щось сказати. То кажи.

— Три чверті моїх парафіян, — витиснув із себе ксьондз Ґранцішек, — люди не дуже тямущі, я б сказав, pro maiore parte illiterati et idiote[145]. Але залишається ще одна чверть. Та, якій я ніяк не можу говорити в проповідях того, що вимагає курія. Звичайно, я кажу, що гусити — єретики, убивці та виродки, а Жижка і Коранда — втілення диявола, злочинці, блюзніри і святотатці, що на них чекає вічне прокляття і пекельні муки. Але я не можу стверджувати, що вони поїдають немовлят. І що мають спільних жінок…

— Ти не зрозумів? — різко перервав його канонік. — Ти не зрозумів моїх слів, плебане? Roma locuta! А для тебе Рома — це Вроцлав. Ти повинен проповідувати те, що тобі наказано, ксьондзе. Про спільних жінок, про поїдання немовлят, про живцем зварених черниць, про виривання язиків у католицьких священиків, про содомію. Якщо тобі накажуть, ти будеш говорити, що від причастя з гуситської чаші виростає волосся на піднебінні, а собачі хвости — із задниць. Я зовсім не жартую, бо я бачив відповідні листи в єпископській канцелярії.

— Зрештою, — додав він, з легким жалем дивлячись на скоцюбленого Ґранцішека, — звідки тобі знати, що хвости в них не ростуть? Ти був у Празі? У Таборі? У Краловім Градці? Приймав причастя sub utraque specie?

— Ні! — ледве не задихнувся на вдиху ксьондз. — Ні в якому разі!

— От і пречудово. Causa finita.[146] Аудієнція — теж. У Вроцлаві скажу, що тобі досить було вказати на огріхи і що більше з тобою клопотів уже не буде. А тепер, щоб у тебе не склалося враження, ніби твоя поїздка була марною, ти висповідаєшся моєму сповідникові. І відбудеш спокуту, яку він тобі накаже. Отче Феліціяне!

— Так, ваша превелебносте?

— Нехай полежить хрестом перед головним вівтарем у Святого Готарда всю ніч, від комплети до прими[147]. Решта на твій розсуд.

— Хай береже його Господь.

— Амінь. Бувай здоров, плебане.

Отто Беесс зітхнув, простягнув порожній келих у бік клірика, який негайно налив кларета.

— Сьогодні більше ніяких прохачів. Що там у тебе, Рейнмаре?

— Велебний отче… Перш ніж… У мене є прохання.

— Слухаю тебе.

— Мене в дорозі супроводжував і прибув разом зі мною рабин із Бжега…

Отто Беесс жестом віддав розпорядження. Через хвилину клірик увів Хірама бен Еліезера. Єврей глибоко поклонився, підмів підлогу лисячою шапкою. Канонік уважно дивився на нього.

— То чого ж, — заскрипів він, — хоче від мене посланець бжегського кагалу? У якій справі прибуває?

— Шановний пан ксьондз питає, з якою справою? — підняв кущуваті брови ребе Хірам. — Боже Авраама! А в якій справі, я вас питаю, може приходити єврей до шановного пана каноніка? Про що може, я вас питаю, йтися? Ну то я скажу — про істину. Євангельську істину.

— Євангельську істину?

— Саме так.

— Говори, ребе Хіраме. Не змушуй мене чекати.

— Якщо шановний ксьондз канонік наказує, то я відразу ж говорю, чому б мені не говорити? Я говорю так: ходять різні особи духовного звання по Бжегу, по Олаві, по Гродкову, а також і по навколишніх селах, і закликають бити мерзенних убивць Ісуса Христа, грабувати їхні будинки і ганьбити дружин і дочок. При цьому ці підбурювачі посилаються на шановних панів прелатів, мовляв, от, таке побиття, грабіж і ґвалтування чиняться з Божої і єпископської волі.

— Говори далі, друже Хіраме. Ти ж бачиш, я терплячий.

— Що ж тут багато говорити? Я, рабин Хірам бен Еліезер із бжегського кагалу, прошу вельмишановного пана ксьондза берегти євангельські істини. Якщо вже так треба бити і грабувати убивць Ісуса Христа, то прошу дуже, бийте! Але, ради праотця Мойсея, бийте тих, кого треба. Справжніх убивць. Тих, які розіпнули. Тобто римлян!

Отто Беесс мовчав довго, розглядаючи рабина з-під напівприкритих повік.

— Та-а-ак, — промовив він нарешті. — А чи знаєш ти, друже Хіраме, що за такі розмови тебе можуть посадити? Я, звичайно, говорю про світську владу. Церква великодушна, але brachium saeculare може бути важкою, коли йдеться про глумління. Ні, ні, помовч, друже Хіраме. Говорити буду я.

Єврей поклонився. Канонік не змінив пози на стільці, навіть не поворухнувся.

— Святий отець Мартін, п'ятий з таким іменем, йдучи слідом своїх освічених попередників, зволив був заявити, що євреї, хоч це може здаватися неочевидним, також створені за подобою Божою і частина з них, хоч і невелика, дочекається спасіння. У зв'язку з цим недоречними є щодо них переслідування, репресії, утиски і всіляке інше гноблення, у тому числі насильницьке хрещення. Ти ж, мабуть, не сумніваєшся, друже Хіраме, що воля папи — наказ для кожної духовної особи. Чи сумніваєшся?

— Як я можу сумніватися? Таж то вже десь десятий підряд пан папа говорить про це… Тому це, мабуть, правда, поза всяким сумнівом…

— Якщо не сумніваєшся, — перебив канонік, вдаючи, що не розчув іронії у словах єврея, — то маєш розуміти, що обвинувачення духовних осіб у підбурюванні до нападів на ізраелітів є наклепом. Додам: наклепом, що заслуговує на покарання.

Єврей мовчки поклонився.

— Звичайно, — Отто Беесс злегка примружився, — світські особи про папські накази знають мало або взагалі нічого. Та й зі Священним Писанням у них кепсько. Бо вони, як мені хтось зовсім недавно сказав, pro maiori parte illiterati et idiote.

Ребе Хірам навіть не здригнувся.

— Твоє ж ізраелітське плем'я, рабине, — продовжував канонік, — вперто і завзято дає черні підстави. То ви викличете епідемію чуми, отруївши криниці, то невинну християнську дівчинку замучите, то з дитини кров для маци випустите. Крадете й безчестите облатки. Займаєтеся безчесним лихварством, а з боржника, який ваших грабіжницьких відсотків не в змозі виплатити, живцем шматки м'яса вирізаєте. І різними іншими ганебними справами займаєтеся. Оце так я собі думаю.

— Що ж треба зробити, запитую я у вельмишановного пана каноніка, — запитав після напруженого мовчання Хірам бен Еліезер. — Що треба зробити, щоби таке не траплялося? Тобто щоби не було отруєння криниць, замучування дівчаток, випускання крові й безчещення облаток? Що ж, запитую я у вас, треба зробити?

Отто Беесс довго мовчав.

— От-от, — нарешті промовив він, — буде запроваджено спеціальний одноразовий обов'язковий для всіх податок. На хрестовий похід проти гуситів. Кожен єврей муситиме внести один гульден. Бжегська гміна понад належну з неї суму докладе з доброї волі… Тисячу гульденів. Двісті п'ятдесят гривень.