— Де ти навчився так битися? У монастирі?

— У монастирі, — спокійно підтвердив Шарлей. — Повір мені, хлопче, у монастирях повно вчителів. Майже кожен, хто туди прибуває, щось уміє. Так що потрібно тільки хотіти вчитися.

— З демеритами у кармелітів було так само?

— Ще краще, у сенсі навчання, ясна річ. Ми мали купу часу, який не було куди подіти. Особливо якщо тобі не подобався брат Барнаба. Брат Барнаба, цистерціанець, хоча вродливий і пухленький, як дівчинка, дівчинкою все-таки не був, і цей факт декотрим з-поміж нас трішечки заважав.

— Будь ласка, без подробиць. Що ми тепер будемо робити?

— За прикладом синів Емона[179], — Шарлей встав і потягнувся, — сідаємо обоє на твого гнідого Баярда. І вирушаємо на південь, до Свидниці. Бездоріжжям.

— Чому?

— Хоча ми і роздобули три капшуки, нам усе ще вельми бракує argentum et aurum. У Свидниці я знайду на це antidotum[180].

— Я питав, чому бездоріжжям.

— Свидницьким трактом ти прибув до Стшегома. Велика імовірність, що там ми би ніс до носа зіткнулися з тими, хто тебе переслідує.

— Я збив їх зі сліду. Я впевнений…

— Вони теж розраховують на цю впевненість, — перебив демерит. — 3 твоєї розповіді випливало, що тебе переслідують професіонали. Таких нелегко збити зі сліду. У дорогу, Рейневане. Розумно буде ще до того, як настане ніч, опинитися якнайдалі від Стшегома і пана фон Лаасана.

— Згоден. Це буде розумно.

Вечір застав їх серед лісів, а густі сутінки заскочили поблизу якихось осель, дим повзав там стріхами хат і стелився округою, змішуючись з імлою, яка піднімалася понад луками. Спочатку вони збиралися заночувати в копиці поблизу халуп, запорпавшись у тепле сіно, але їх зачули собаки й так люто обгавкали, що їм довелося відмовитися від свого наміру. Уже майже навпомацки вони знайшли на краю лісу напіврозвалений пастуший курінь.

У лісі весь час щось шаруділо, щось шурхотіло, щось попискувало і погаркувало, раз по раз у пітьмі спалахували бліді ліхтарики очей. Найімовірніше, це були куниці або борсуки, але Рейневан для певності докинув у багаття рештки зібраного на вонвольницькому цвинтарі борцю, докинув зірваної під вечір заячої капусти, бурмочучи при цьому заклинання собі під ніс. Але він не був цілком упевнений ані в тому, що це були відповідні заклинання, ані в тому, що він їх добре запам'ятав.

Шарлей зацікавлено позирав на нього.

— Говори далі, — мовив він. — Розповідай, Рейнмаре.

Про всі свої клопоти Рейневан уже розповів Шарлею під час «сповіді» у кармелітів, тоді ж у загальних рисах виклав свої плани і наміри. Тоді демерит до коментарів не вдавався. Тим більш несподіваною була його реакція тепер, коли зайшла мова про подробиці.

— Я не хотів би, — сказав він, порпаючись патиком у вогнищі, — що би приємний початок нашого знайомства був зіпсований недомовками і нещирістю. Тому щиро і відверто скажу тобі, Рейнмаре, що твій план вартий того лише, щоби запхати його псові під хвіст.

— Що?

— Псові під хвіст, — повторив Шарлей, наслідуючи голосові модуляції проповідника. — І тільки на це надається щойно викладений тобою план. Ти хлопець розумний і освічений, тому не можеш цього не бачити. Не можеш також розраховувати на те, що я візьму участь у чомусь такому.

— Я і канонік Отто Беесс витягнули тебе з-під замка. — Рейневан, хоч і кипів від люті, проте опанував свій голос. — Зовсім не з любові, аж ніяк ні, а тому і тільки тому, щоби ти взяв участь. Будучи недурним демеритом, ти не міг не знати цього ще там, у монастирі. І все-таки щойно зараз ти ставиш мене до відома, що участі не братимеш. Ну то і я скажу щиро і напрямки: повертайся у в'язницю до кармелітів.

— Я ж усе ще у в'язниці в кармелітів. Принаймні офіційно. Але ти, певно, цього не розумієш.

— Розумію, — Рейневан раптом згадав собі розмову з кармелітським ключником, який роздавав оселедці. — Прекрасно також розумію, що тобі залежить на тому, щоб відбути покуту, бо після покути nullum crimen, ти повертаєшся до милості та привілеїв. Але я розумію і те, що канонік Отто тримає тебе у кулаку. Бо варто йому тільки оголосити, що ти втік від кармелітів, — і ти до кінця життя будеш гнаним і голодним. Не повернешся до свого ордену і теплого монастирочка. До речі, що це за орден і що за монастирочок? Можна дізнатися?

— Не можна. По суті, дорогий Рейнмаре, ти правильно оцінив ситуацію. Справді, від демеритів мене випустили дещо неофіційно, покута моя все ще триває. Правда і те, що завдяки канонікові Беессу вона триває на волі, й за це — слава канонікові, бо волю я люблю. Але для чого б то святобливий канонік мав відбирати в мене те, що дав? Адже я роблю саме те, що він мене зобов'язав робити.

Рейневан розкрив було рота, але Шарлей негайно його перебив, причому досить грубо.

— Твоя розповідь про любов і злочин, хоч і захоплююча і цілком достойна пера Кретьєна де Труа, зовсім мене не захопила. Ти не переконаєш мене, хлопче, у тому, що канонік Отто Беесс рекомендував тобі мене як помічника у визволенні жінок зі скрутного становища і як спільника у кровній помсті. Я каноніка знаю. Це мудрий чоловік. Він скерував тебе до мене, щоб я тебе врятував, а не для того, щоб ми обоє поклали голови під сокиру ката. Тому я виконаю те, чого очікує від мене канонік. Врятую тебе від погоні. І безпечно вивезу в Угорщину.

— Я не піду зі Шльонська без Аделі. І не помстившись за брата. Не приховую того, що мені придалася б допомога, що я навіть розраховував на неї. На тебе. Але якщо ні — ну то що ж? Я сам дам собі раду. А ти роби, що хочеш. Їдь в Угорщину, на Русь, у Палестину, куди тільки заманеться. Тішся свободою, яку ти так любиш.

— Дякую за пораду, — холодно відповів Шарлей. — Але нею не скористаюся.

— Он як? І чому це?

— Сам ти, цілком зрозуміло, не даси собі ради. Лишишся без голови. І от тоді-то канонік заявить права на мою.

— Ха! Ну, якщо для тебе так багато значить голова, то вибору в тебе немає.

Шарлей довго мовчав. Але Рейневан уже встиг трохи взнати його і навіть не сподівався, що це вже кінець.

— Щодо брата, — промовив нарешті недавній в'язень кармелітського монастиря, — я буду категоричний. Хоча б тому, що ти так і не маєш певності у тому, хто його вбив. Не перебивай! Кровна помста — серйозна штука. А ти, як сам же й зізнався, не маєш ні свідків, ні доказів. Усе, що ти маєш, — це домисли і припущення. Я просив не перебивати! Вислухай. Давай-но виїдемо, перечекаємо, зберемо інформацію, здобудемо докази, накопичимо гроші. Наберемо помічників. Я тобі допоможу. Якщо ти мене послухаєш, обіцяю, ти насолодишся помстою так, як і треба нею насолоджуватися. Тверезо.

— Але…

— Я ще не закінчив. Щодо твоєї обраниці, Аделі, план, запропонований тобою, як і раніше, вартий того лише, щоби запхати його псові під хвіст. Але що ж, якщо ми звернемо до Зембиць, це буде не дуже великий гак. А в Зембицях багато що з'ясується.

— Ти на щось натякаєш? Аделя мене любить!

— А хіба хтось заперечує?

— Шарлею!

— Слухаю.

— Чому канонік і ти так наполягаєте на Угорщині?

— Бо це далеко.

— А чому не Чехія? Теж далеко. А я Прагу знаю, маю там знайомих…

— Ти що, до церкви не ходиш? Проповідей не слухаєш? Прага і ціла Чехія — це тепер казан з киплячою смолою, можна боляче обшпаритися. А через якийсь час може стати ще веселіше. Зухвалість гуситів перейшла всі межі, настільки зухвалої єресі не потерпить ні папа, ні Люксембуржець, ні саксонський курфюрст, ні ландграфи Мейсена і Тюрінгії, ба, для всієї Європи гуситське віровідступництво — як більмо на оці. Того й гляди, уся Європа піде на Чехію хрестовим походом.