— Поглянь-но лише, — сказав він, — на цього кентавра! Вузда з посторонка, сідло з ряднини, ганчір'яна упряж. Не знаю, чи статут святого Бенедикта Нурського дозволяє їздити верхи чи забороняє, справді не знаю. Але таку їзду має забороняти.

— Він кудись поспішав. Це було видно.

— Це зовсім не виправдання.

Ченця, як до того — монастир, вони спочатку почули, а вже потім побачили. Він сидів у лопухах і, поклавши голову на коліна, жалібно плакав, схлипуючи так, що серце розривалося.

— Ну, ну, — промовив з висоти сідла Шарлей. — Не треба сльози лити, фратер. Ти нічого не втратив. Коник не втік, осьо він, у нас. А їздити верхи ти, фратер, ще встигнеш навчитися. Бо часу на це в тебе, фратер, як я бачу, ще дуже, ду-у-уже багато.

Справді, Шарлей мав рацію. Чернець був ченчиком. Головусом. Підлітком, у якого від гіркого плачу тряслися руки, здригалися губи і решта обличчя.

— Брат… Деодат… — схлипнув він. — Брат… Деодат… Через мене… Помре…

— Га?

— Через мене… Помре… Я підвів… Підвів…

— Ти поспішав по медика? — зметикував Рейневан. — Для хворого?

— Брат… — зашльохав хлопець. — Деодат… Через мене…

— Та кажи ж ти хоч трохи доладніше, фратер!

— У брата Деодата, — викрикнув ченчик, підводячи почервонілі очі, — вселився злий дух! Опанував його! То й наказав мені абат щодуху… Щодуху мчати до Свидниці, до братів Проповідників… По екзорциста!

— І що, кращого вершника в монастирі не було?

— Не було… Я ж наймолодший… О, я нещасний!

— Радше щасний, — промовив Шарлей із серйозною міною. — Справді, радше щасний. Розшукай, сину, у траві свої сандалії і біжи в монастир. Повідом абатові добру новину. Що милість Господня, видно, чуває над вашим монастирем. Що на греблі ти зустрів магістра Бенігнуса, досвідченого екзорциста, якого, поза сумнівом, якийсь ангел скерував у ці краї.

— Ви, добрий пане? Ви?

— Біжи, сказав я, чимдуж до абата. Сповісти, що я надходжу.

— Скажи, що мені причулося, Шарлею. Скажи, що ти обмовився. Що ти зовсім не сказав того, що тільки що сказав.

— Себто чого? Що я виекзорцизмую брата Деодата? Авжеж, виекзорцизмую, і то якнайкраще. З твоєю допомогою, хлопче.

— Оце вже ні. На мене не розраховуй. Мені й без того клопотів не бракує. Нових мені не треба.

— Мені теж. А треба мені обіду і грошей. Обіду — краще вже.

— Це найдурніша ідея з усіх можливих дурних ідей, — оцінив Рейневан, окидаючи поглядом залите сонцем монастирське подвір'я. — Ти усвідомлюєш, що чиниш? А чи знаєш ти, що загрожує за прикидання духовною особою? Екзорцистом? Якимсь нікому не відомим магістром Бенігнусом?

— Яке прикидання? Я є духовною особою. І екзорцистом. Це питання віри, а я вірю. В те, що мені це вдасться.

— Ти, либонь, знущаєшся з мене?

— Аж ніяк! Починай-но в душі готуватися до завдання.

— Я не братиму участі ні в чому такому.

— А чому це? Ти ж начебто лікар. Тобі якось навіть і годиться допомогти стражденному.

— Йому, — Рейневан вказав у бік інфірмерії[203], з якої вони недавно вийшли, і в якій спочивав брат Деодат, — йому не можна допомогти. Це летаргія. Чернець — у летаргічному сні. Ти чув, як ченці говорили, що намагалися його розбудити, штрикаючи в п'яти гарячим ножем? Отже, це щось подібне на grand mal, велику хворобу[204]. Неміччю уражений мозок, spiritus animalis[205]. Я читав про це в «Canon medicinae» Авіценни, а також у Разеса й Аверроеса… І знаю, що це не лікується. Можна тільки чекати…

— Чекати, звичайно, можна, — перебив Шарлей. — Але чому — склавши руки? Тим більше — якщо можна діяти? І заробити на цьому? Нікому не нашкодивши?

— Не нашкодивши? А етика?

— З порожнім черевом, — знизав плечима Шарлей, — я не звик розводитися про філософію. А от сьогодні ввечері, як буду ситий і напідпитку, я викладу тобі принципи моєї етики. І їхня простота тебе здивує.

— Це може погано закінчитися.

— Рейневане, — Шарлей різко обернувся. — Міркуй, до дідька, позитивно.

— Я саме так і роблю. Думаю, що це погано закінчиться.

— Та думай собі, що хочеш. Але зараз будь ласкавий стулити пельку, бо вони вже близько.

Справді, наближався абат у супроводі кількох ченців. Абат був невисокий, пухкенький і круглощокий, але добродушному і поштивому вигляду суперечили стиснуті губи, а також жваві й уважні очі. Поглядом він швидко перескакував із Шарлея на Рейневана. І назад.

— То що скажете? — запитав він, ховаючи руки під ладанку. — Що з братом Деодатом?

— Неміччю, — повідомив Шарлей, гордовито надувши губи, — уражений spiritus animalis. Це щось на кшталт grand mal, великої хвороби, описаної Авіценною, коротше кажучи, Tohu Wa Bohu[206]. Маєте знати, reverende pater[207], що випадок виглядає не найкраще. Але я візьмуся.

— За що візьметеся?

— Вигнати з одержимого злого духа.

— Ви настільки упевнені, — абат нахилив голову, — що це одержимість?

— Упевнений, — голос Шарлея був доволі холодний, — що це не бігунка[208]. Бігунка має інакші прояви.

— Але ж, — у голосі абата все ще звучала нотка підозріливості, — ви не духовні особи.

— Духовні, — Шарлей навіть оком не повів. — Я вже пояснював це брату інфірмеру. А що вбрані ми по-світському, то це для камуфляжу. Щоби збити диявола з пантелику. Щоб можна було захопити його зненацька.

Абат проникливо подивився на Шарлея. «Ой, недобре, недобре, — подумав Рейневан, — він не дурний. Це справді може погано скінчитися».

— То як же, — абат не зводив з Шарлея допитливого погляду, — ви збираєтеся вчинити? За Авіценною? А може, згідно з рекомендаціями святого Ісидора Севільського, що містяться у відомій праці під назвою… Ой, вилетіло з голови… Але ви, вчений екзорцист, неодмінно знаєте…

— «Etymologiae», — Шарлей і цього разу навіть оком не повів. — Звичайно, я послуговуюся повчаннями, що містяться в цій праці, але це ж елементарні знання. Як і того ж таки автора «De natura rerum». Як «Dialogus magnus visionem atque miraculorum» Цезарія Гайстербахського. I «De universo» Рабана Мавра, архієпископа майнцького.

Погляд абата трохи пом'якшав, але видно було, що він не до кінця позбувся своїх підозр.

— Вчені ви, важко заперечити, — сказав він ущипливо. — Довести це вам вдалося. І що тепер? Спочатку наїдку попросите? І питва? І плати наперед?

— Про оплату й мови бути не може, — Шарлей випростався так гордо, що Рейневан пройнявся щирим подивом. — І мови не може бути про гроші, бо я не купець і не лихвар. Задовольнюся милостинею, якимось скромним подаянням, і аж ніяк не наперед, а лише після завершення справи. Що ж до наїдку і питва, то нагадаю вам, велебний отче, слова Євангелія: злих духів виганяють тільки молитвою і постом.

Обличчя абата просвітліло, а з погляду зникла ворожа твердість.

— Воістину, — сказав він, — бачу, що з праведними і святобливими християнами маю справу. І воістину скажу: Євангеліє Євангелієм, але як же так, давши поживу вухам, братися до діла з порожнім животом? Запрошую на prandium[209]. Скромний пісний prandium, бо сьогодні feria sexta, п'ятниця. Боброві плюски в соусі…

— Ведіть нас, доброчесний отче абате, — голосно ковтнув слину Шарлей. — Ведіть.

Рейневан витер губи і стримав відрижку. Бобровий плюск, себто хвіст, тушкований у густому хріновому соусі, поданий з кашею, виявився справжнім делікатесом. Досі Рейневан лише чув про таку страву, знав, що в деяких монастирях плюск їли під час посту, бо з невідомих причин, що губилися десь у пітьмі століть, він вважався близьким до риби. Але це був досить рідкісний делікатес: не кожне абатство мало поблизу боброві гони і не кожне мало привілей на полювання. Однак величезне задоволення від з'їденого делікатесу псувала дуже неспокійна думка про завдання, яке на них чекало. «Але, — подумав Рейневан, ретельно витираючи миску хлібом, — того, що я з'їв, у мене вже ніхто не відбере».