— До суті, — похмуро вставив Буко фон Кроссіг. — Коротше, патер.

— Гусити, — патер Гіацинт ударив по столу обома кулаками відразу, — противні Богу! Отже, Богу буде любо, коли ми вдаримо по них мечем, не дозволяючи їм затягувати душі у свій блуд і плюгавство! Позаяк розплатою за гріх є смерть! Тож смерть, смерть чеським відщепенцям, вогонь і погибель єретицькій заразі! Тому промовляю оце і прошу від імені його достойності єпископа Конрада: вберіть, браття-лицарі, знак хреста на свої обладунки, станьте ангельською міліцією! І будуть вам гріхи і провини відпущені, як у цій юдолі, так і на Божому Суді. А хто що заробить — те його.

Якийсь час панувала тиша. Хтось ригнув, у когось протяжно забурчало в животі. Маркварт фон Штольберг відкашлявся, почухав за вухом, повів поглядом навколо.

— То що, — промовив він, — скажете, панове лицарі? Га? Панове ангельська міліція?

— Цього треба було сподіватися, — першим промовив Боживой де Лоссов. — Був у Вроцлаві легат Бранда, з багатою свитою, ха, я навіть думав напасти на нього десь на краківському тракті, але він мав надто вже сильний ескорт. Не секрет, що кардинал Бранда до хрестового походу закликає. До живого дійняли гусити римського папу!

— Та й те правда, що в Чехії таки справді невесело, — додав Ясько Кульгавий з Лубни, уже знайомий Рейневанові раубрітер з вусами, як у татарина. — Фортеці Карлштайн і Жебрак в облозі, з дня на день упадуть. Здається мені, що якщо ми вчасно чогось із чехами не зробимо, то чехи щось зроблять із нами. Треба над цим, здається мені, помислити.

Ерхард фон Зульц, той, що мав навскісний шрам на чолі, вилаявся, вдарив кулаком по руків'ї меча.

— Над чим тут мислити! — фиркнув він. — Добре каже патер Гіацинт: смерть єретикам, вогонь і погибель! Бий чехів, хто доброчесний! А при нагоді ще й наживемося, бо є справедливість у тому, щоби за гріх була кара, а за чесноти — винагорода.

— Правда у тому, — озвався Вольдан з Осин, — що хрестовий похід — це велика війна. А на великій війні люди швидше багатіють.

— І швидше, — зауважив кучерявий Порай, — у чоло дістають. І сильніше.

— Щось ти боятися став, пане Блажею, — заволав Отто Глаубіц, вухоруб. — А чого тут боятися? Раз мати родила… А тут як — хіба ми не підставляємо шиї, коли на промисел виходимо? Тільки чим же тут збагатишся? Що урвеш? Торбу з грішми у купця? А там, у Чехії, у вирішальній битві, якщо тобі пощастить лицаря живим узяти, можеш вимагати викупу навіть двісті кіп грошів. А як повалиш, то коня візьмеш, риштунок з убитого, це ж таки щонайменше двадцять гривень, як не рахуй. А як місто яке захопимо…

— Ну! — розохотився Пашко Римбаба. — Міста тамки багаті, у замках повні скарбівниці. Та хоч би й той Карлштайн, про який весь торочиться. Захопимо і пограбуємо…

— Ото сказав, — пирснув сміхом лицар з червоною смугою в гербі. — Таж Карлштайн не в гуситських, а в католицьких руках. Фортеця в облогу взята єретиками, а хрестовий похід має йти саме на допомогу обложеним! А ти, Римбабо, дурний цапе, нітрохи в політиці не тямиш.

Пашко Римбаба почервонів і настовбурчив вуса.

— Ти дивися, Коттвіце, — заревів він, витягаючи з-за пояса чекан, — кого дурним називаєш! За політику не скажу, але на тому, щоби в рило дати, я досить добре розуміюся!

— Pax, pax! — крикнув Боживой де Лоссов, ледве не силоміць саджаючи Коттвіца, який уже перегинався через стіл із затиснутою в руці мізерикордією. — Заспокойтеся! Обоє! Ви як діти малі! Аби тільки нажлуктитися — і за ножі.

— А пан Гуго правий, — додав Трауготт фон Барнхельм. — Ти і справді Пашко, нічого не тямиш у політичних нюансах. Ми ж про хрестовий похід говоримо. А чи знаєш ти, що таке хрестовий похід? Це так, як Готфрид Бульйонський, як Ричард Левине Серце, значиться, знаєте-розумієте, Єрусалим і взагалі. Ні?

Раубрітери покивали головами, але Рейневан готовий був поставити будь-які гроші, що зрозумів далеко не кожен. Буко фон Кроссіг одним духом вихилив кухля, гримнув ним об стіл.

— Пес би то все їбав, — виголосив він тверезо, — Єрусалим, Ричарда Левине Серце, бульйон, політику і релігію. Будемо грабувати і баста, хто би не трапився і хто би не навернувся, чорт із ним та з його вірою. Шириться чутка, що так поляки в Чехії роблять, Федір з Острога, Добко Пухала та інші. І незле вже, кажуть, собі нахапали. А ми, ангельська міліція, що, гірші?

— Не гірші! — гаркнув Римбаба. — Добре Буко каже!

— Клянуся муками Господніми, добре!

— На Чехію!

Здійнявся гармидер. Самсон злегка нахилився до вуха Рейневана.

— Ну чисто тобі, — шепнув він, — Клермонт у тисяча дев'яносто п'ятому. Того й гляди загорланять хором Dieu le veult[326].

Але велетень помилявся, ейфорія виявилася зовсім не тривалою і згасла, мов солом'яне багаття, заглушена прокльонами і грізними поглядами скептиків.

— Згадані Пухала й Острозький, — промовив Ноткер Вейрах, який доти мовчав, — нахапалися, бо воюють на боці переможців. Тих, котрі б'ють, а не тих, кого б'ють. Досі хрестоносці привозили з Чехії більше ґуль, аніж статків.

— Правда, — підтвердив невдовзі Маркварт фон Штольберг. — Розповідали ті, що були у двадцятому році під Прагою, як мейсенці Генріха Ізенбурга вдарили по Вітковському узгір'ї. І як втекли, залишивши під шанцем гору трупів.

— Кажуть, гуситські священики, — додав, киваючи головою, Венцель де Харта, — билися на тому шанці пліч-о-пліч з вояками, а вили при цьому, як вовки, аж страх брав. Навіть баби там воювали, товкли ціпами, немов показилися… А тих, хто живим потрапив гуситам до лап…

— Бридня, — махнув рукою патер Гіацинт. — Зрештою, на Віткові був Жижка. І диявольська сила, якій він запродався. А тепер Жижки вже нема. Скоро рік, як він у пеклі смажиться.

— Не було, — сказав Тассіло де Тресков, — Жижки під Вишеградом, у день Усіх Святих. І хоч ми там переважали учетверо, проте дістали від гуситів доброго прочухана. Жорстоко нас побили і потовкли, а погнали так, що досі соромно згадувати, як ми звідти втікали. У паніці, наосліп, аби подалі, поки коні не почали хропти… А п'ять сотень трупів лишилися лежати на полі. Знатніші з чеських і моравських панів: Генрик із Плюмлова, Ярослав зі Штернберка… З Польщі пан Анджей Баліцький гербу Сокира. З Лужиці пан фон Рателау. А з наших, із сілезців, — пан Генріх фон Лаасан…

— Пан Стош із Шеллендорфа, — докінчив у тиші Штольберг. — Пан Петер Шірмер. А я й не знав, що ти був під Вишеградом, пане Тассіло.

— Був. Бо пішов, як дурень, зі шльонським військом, з Кантнером Олесницьким і Румпольдом із Глогова. Так, так, панове. Жижку чорти взяли, але є в Чехії інші, котрі не гірше битися вміють. Вони показали це під Вишеградом, тоді, у день Усіх Святих: Гинек Крушина з Ліхтенбурга, Гинек з Кольштайна, Вікторин із Подебрад, Ян Гвєзда, Рогач з Дубе. Запам'ятайте ці імена. Бо ви їх почуєте, як підете з хрестовим походом на Чехію.

— Овва, — перервав важку тишу Гуго Коттвіц. — Налякав їжака голою сракою! Побили вас, бо ви самі битися не вміли. Воював і я з гуситами — у двадцять першому році під проводом пана Пути із Частоловиць. Під Петровицями ми так утерли єретикам маку, що аж курилося! Потім пройшли вогнем і мечем хрудимським краєм, пустили з димом Жампах і Літіце. І такі брали там трофеї, що ого-го! Обладунок, котрий на мені, баварської роботи, якраз звідти…

— Годі базікати! — відрізав Штольберг. — Треба нарешті щось вирішити. Йдемо на Чехію чи ні?

— Я йду! — голосно і гордо заявив Екхард фон Зульц. — Треба полоти бур'ян єресі, от що. Випалювати проказу, перш ніж вона все пожере.

— Я теж іду, — сказав де Харта. — Мушу здобичі набрати. Мені треба: я ся женю.

— Клянуся зубом святої Аполлонії! — втрутився Куно Віттрам. — Здобиччю і я не погребую!

— Здобич — це одне, — непевно бовкнув Вольдан з Осин. — А ще й, кажуть, хто візьме хрест, гріхи його раз-два відпущені будуть. А нагрішили ми… Ох, нагрішили.

— Я не йду, — коротко заявив Боживой де Лоссов. — Не буду шукати лиха на свою голову на чужій стороні.