— Ви вірите в такі речі?

— Донедавна не вірив.

— А тепер?

— А тепер, — твердо сказав купець, — я втікаю зі Шльонська. Sapienti sat[333], я не хочу скінчити, як Пфефферкорн і Ноймаркт. Виїжджаю в Чехію, там до мене не добереться жоден демон.

— Факт, — підтвердив Гайн фон Чірне. — Там не добереться. Гуситів навіть демони бояться.

— Виїжджаю в Чехію, — повторив Трост. — А ваша справа — зробити так, щоб я дістався туди безпечно.

Чірне не відповів. Вози торохкотіли, скрипіли на вибоїнах осі й маточини.

Вони виїхали з лісу на відкритий простір, тут стало ще холодніше і ще більш імлаво. Почули шум води на каменях.

— Венжа, — показав Чірне. — Річка Венжа. Звідси до перевалу неповна миля. Хо-о-о! Поганяй! Поганяй, пога-а-аняй!

Під підковами коней й обіддям коліс застукотіли і заскрипіли окатиші, незабаром вода захлюпала і спінилася біля кінських ніг. Річка була не дуже глибока, але стрімка.

Гайн фон Чірне зненацька зупинився посеред броду, завмер у сідлі. Вітелоццо Гаетані повернув коня.

— Що таке?

— Тихо. Ні слова.

Вони побачили ще до того, як почули. А побачили білі бризки води, що бурунилася під копитами коней, які мчали на них руслом Венжі. Тільки потім вони помітили постаті вершників, помітили плащі, що розвівалися, ніби примарні крила.

— До зброї! — гаркнув Чірне, вихоплюючи меч. — До зброї! Арбалети!

У них ударив вітер, різкий, дикий, виючий вихор, який сік обличчя. А потім в них ударив нестямний крик.

— Adsumus! Adsuuumuuuus!

Тенькнули тятиви арбалетів, заспівали стріли. Хтось скрикнув. А за мить вершники наскочили на них, здіймаючи бризки води, навалилися, як ураган, рубаючи мечами, перекидаючи і топчучи. Завирувало, ніч роздерли крики, вигуки, грюкіт і брязкіт заліза, скімлення та іржання коней. Фричко Ностіц звалився у ріку разом з конем, що брикався, а поруч зі сплеском звалився зарубаний армігер. Хтось зі стрільців завив, виття перейшло у хрип.

— Adsuuuumuuus!

Гануш Трост, утікаючи, повернувся в сідлі, заверещав, бачачи за крок від себе вишкірену кінську морду, а за нею чорну фігуру в каптурі. Це було останнє, що він побачив на землі. Вузьке вістря меча поцілило йому в обличчя між оком і носом, із хрускотом прохромило череп. Купець напружився, затріпав руками і впав на каміння.

— Adsumus! — тріумфально заволав чорний вершник. — In nomine Tuo![334]

Чорні вершники пришпорили коней і кинулися в пітьму. З одним винятком. Гайн фон Чірне кинувся слідом за ними, зіскочив із сідла, вчепився в одного, обидва вони впали у воду, обидва підхопилися на ноги, засвистіли і з дзенькотом зіткнулися мечі. Вони билися запекло, стоячи по коліно в пінистій річці, снопи іскор сипалися з клинків.

Чорний лицар спіткнувся. Чірне, досвідчений боєць, такої нагоди пропустити не міг. Він ударив з півоберту, в голову, важкий пассавський клинок розітнув каптур, розрубав і повалив шолом. Чірне побачив перед собою залите кров'ю, мертвенно-бліде, страхітливо спотворене обличчя, він раптом збагнув, що цього обличчя не забуде ніколи. Поранений загарчав і напав, навіть і не думаючи падати, хоча впасти би мусив. Чірне вилаявся, схопив меч обіруч і рубонув ще раз, замахнувшись усім корпусом, пласко, по шиї. Бризнула чорна кров, голова впала на плече, звисла, тримаючись, мабуть, лише на шматочку шкіри. Але безголовий лицар ішов далі, розмахуючи мечем і розбризкуючи кров навколо себе.

Хтось зі стрільців завив з жаху, ще двоє кинулися панічно втікати. Гайн фон Чірне не відступив. З його уст вилетіла страшна і надзвичайно безбожна лайка, він міцніше став на ноги і рубонув ще раз, цього разу вже остаточно відрубавши голову і відпанахавши майже все плече. Чорний лицар звалився у мілку воду при самому березі й борсався там, смикався і перебирав ногами у конвульсіях. Минуло чимало часу, перш ніж він завмер.

Гайн фон Чірне відіпхнув від колін труп арбалетника в бригантині, який закрутило течією. Він важко дихав.

— Що це було? — врешті-решт запитав він. — Що це, клянуся Люцифером, було?

— Ісусе, змилосердися, — бурмотав Фричко Ностіц, стоячи поруч. — Ісусе, змилосердися…

Річка Венжа співучо шуміла на каменях.

* * *

Рейневан тим часом утікав, і це йому так добре вдавалося, ніби він усе життя не робив нічого іншого, а тільки галопував — весь у путах. Бо галопував він як належить, міцно зачепившись зв'язаними зап'ястями за луку сідла, припавши головою до гриви, щосили стискаючи колінами боки коня, він мчав таким чвалом, аж земля двигтіла і вітер свистів у вухах. Кінь, люба серцю тварина, здавалося, розумів, у чім річ, витягував шию і видавав із себе все, на що був здатний, доводячи, що останні п'ять-шість років він не даремно їв овес. Підкови лупили по затверділому ґрунті, шуміли кущі та високі трави, потривожені дикою гонитвою, шмагали гілки. «Шкода, що Дзержка де Вірсінг цього не бачить, — подумав Рейневан, хоча, в принципі, усвідомлював, що його здібності їздця зараз зводяться радше тільки до того, щоб якось втриматися в сідлі. — Але, — відразу подумав він, — навіть і це вже багато».

Подумав він про це, може, трішечки зарано, бо кінь саме вирішив перескочити через повалений стовбур. І перескочив, і дуже навіть удатно, от тільки за стовбуром виявилася вирва. Струс послабив хватку, Рейневан вилетів у лопухи, на щастя, такі великі і густі, що вони змогли хоча б частково пом'якшити падіння. Але удар об землю однаково вибив у нього з легень усе повітря і змусив застогнати та згорнутися калачиком.

Випростатися він уже не встиг. Вітелоццо Гаетані, який його переслідував, зіскочив з сідла біля нього.

— Хотів утекти? — прохрипів він. — Від мене? Ах ти, вишкребку!

Він примірився копнути, але не копнув. Шарлей виріс як з-під землі, гупнув його в груди й почастував своїм улюбленим копняком під коліно. Однак італієць не упав, тільки похитнувся, вихопив з піхов меч і рубанув від вуха. Демерит спритно відскочив із зони досяжності вістря, оголив власну зброю — криву шаблю. Крутонув нею, свиснув навхрест, шабля миготіла в його руці, як блискавка, і сичала, як змія.

Гаетані не злякався продемонстрованої вправності у фехтуванні, дико крикнув і кинувся на Шарлея з мечем. Клинки зіткнулися з дзенькотом. Тричі. Вчетверте італієць не встиг парирувати удар набагато швидшої шаблі. Дістав по щоці, її одразу ж заюшила кров. Гаетані цього було мало, він, може, бився б і далі, але Шарлей не дав йому шансів. Прискочив, оголовком шаблі врізав межи очі. Гаетані завалився у лопухи. Завив тільки тоді, коли упав:

— Figlio di puttana![335]

— Так кажуть, — Шарлей витер клинок листком. — Але що поробиш, мати лише одна.

— Я не хочу псувати вам забаву, — сказав Самсон Медок, з'являючись із туману з трьома кіньми, у тому числі з храпаючим і змиленим Рейневановим гнідком. — Але, може, ми би вже рушали? І, може, галопом?

* * *

Молочна пелена розірвалася, туман піднявся, розвіявся в променях сонця, що пробивалося з-за хмар. Занурений у chiaroscuro[336] довгих тіней світ раптом посвітлішав, заблищав, заграв пломенистими барвами. Зовсім як у Джотто. Якщо, звичайно, хтось бачив фрески Джотто.

Заблищали червоною черепицею вежі недалекого Франкенштейна.

— А тепер, — сказав, надивившись, Самсон Медок, — тепер — до Зембиць.

— До Зембиць, — потер руки Рейневан. — Рушаємо до Зембиць. Друзі… Як мені вам віддячити?

— Ми подумаємо про це, — пообіцяв Шарлей. — А наразі… Злізь із коня.

Рейневан послухався. Він знав, чого йому чекати. І не помилився.

— Рейневане з Беляви, — промовив Шарлей сповненим достоїнства та урочистим голосом. — Повторюй за мною: «Я дурень!»

вернуться

333

Розумному досить (лат.).

вернуться

334

Ми тут! Bo ім'я Твоє! (лат.).

вернуться

335

Син повії (італ.) — брудна лайка.

вернуться

336

Світлотіні (італ.).