— Тяжка доля, — кивнув головою голіард, підморгнувши Рейневану. — А ви ніколи не хотіли цього змінити? Маючи стільки нагод?

Тибальд Раабе, як виявилося, був людиною кмітливою і здогадливою.

— Не вертіться в сідлі, — тихо мовив він Рейневану, підвівши коня зовсім близько. — Не озирайтеся на Зембиці. Зембиць вам треба уникати.

— Мої друзі…

— Я чув, — перебив голіард, — що говорив колектор. Іти на допомогу друзям — справа шляхетна, але ваші друзі, дозвольте вам зауважити, не справляли враження таких, які самі не дадуть собі ради. Які дозволять себе заарештувати зембицькій міській сторожі, яка, звісно ж, славиться, як і всі стражі закону, підприємливістю, запалом, швидкістю дії, відвагою й розумом. Не думайте, повторюю, про повернення. З вашими друзями в Зембицях нічого не станеться, а для вас це місто — погибель. Їдьте з нами до Барда, паничу Рейнмаре. А звідти я особисто проведу вас у Чехію. Що ви так витріщаєтеся? Ваш брат був мені близьким соратником.

— Близьким?

— Ви б здивувалися, наскільки. Здивувалися б, як багато нас пов'язувало.

— Мене вже ніщо не здивує.

— Це вам так тільки здається.

— Якщо ти справді був Петерлінові другом, — сказав після недовгого вагання Рейневан, — то тебе втішить звістка, що його убивць досягла кара. Кунца Аулока і всієї його компанії вже немає серед живих.

— Скільки мотузочці не витися, а кінець буде, — повторив зачовгану приказку Тибальд Раабе. — Чи не від вашої руки вони загинули, паничу Рейнмаре?

— Байдуже від чиєї, — Рейневан злегка почервонів, вловивши в голосі голіарда глузливу нотку. — Головне, що землю гризуть. А Петерлін відімщений.

Тибальд Раабе довго мовчав, спостерігаючи, як над лісом летить ворон.

— Я далекий від того, — сказав він нарешті, — щоб шкодувати Киріелейсона чи оплакувати Сторка. Нехай смажаться у пеклі, заслужили. Але це не вони вбили пана Петера. Не вони.

— Хто ж… — поперхнувся Рейневан. — Хто ж тоді?

— Не ви один хотіли б це знати.

— Стерчі? Чи за намовою Стерчів? Хто? Говори!

— Тихіше, паничу, тихіше. Не так голосно. Буде краще, якщо цього не почують невідповідні вуха. Я не можу сказати вам нічого понад те, що сам чув…

— А що ти чув?

— Що до справи причетні… темні сили. Рейневан якийсь час мовчав.

— Темні сили, — повторив він уїдливо. — Так, я теж уже це чув. Про це говорили конкуренти Петерліна. Що йому добре велося в справах, бо йому допомагав диявол, взамін за продану душу. І що цей диявол якогось дня забере його до пекла. Воістину, темні і сатанинські сили. І подумати тільки, що я вважав тебе, Тибальде Раабе, людиною серйозною і розсудливою.

— Уже мовчу, — голіард знизав плечима і відвернувся. — Більше ні слова не промовлю, паничу. Тому що боюся розчарувати вас іще більше.

На привал кортежик зупинився під величезним дубом — древнім деревом, яке пам'ятало десь не одне століття. По дубі весело гасали білки, нітрохи не дбаючи про поважність і гідність. Коней випрягли з накритого чорною мішковиною воза, а компанія розсілася під кроною. Незабаром, як і припускав Рейневан, почалися політичні дискусії, які, згідно з його очікуваннями, стосувалися загрози гуситської єресі з боку Чехії, і великого хрестового походу, що міг початися з дня на день і мав покласти край цій єресі. Але хоч тема і справді була досить банальною і передбачуваною, дискусія не пішла сподіваним руслом.

— Війна, — ні з того ні з сього заявив один із францисканців, потираючи тонзуру, на яку білка скинула жолудь. — Війна — це зло. Сказано-бо: «Не убий».

— А захищаючи себе? — запитав колектор. — І своє майно?

— А захищаючи віру?

— А захищаючи честь? — сіпнувся Хартвіг фон Штітенкрон. — Що тут балакати! Честь належить захищати, а образи — змивати кров'ю!

— Ісус у Гетсиманії не захищався, — тихо відповів францисканець. — І наказав Петрові сховати меч. Хіба ж він був безчесний?

— А що пише Августин, Doctor Ecclesiae, у «De civitate Dei»[373]? — вигукнув один із прочан, демонструючи свою начитаність, — досить несподівано, бо колір його носа свідчив радше про інші вподобання. — Таж там йдеться про справедливу війну. А що може бути справедливішим, ніж війна з поганством і єрессю? Хіба така війна не мила Богу? Хіба Йому не приємно, коли хтось убиває Його ворогів?

— А Йоанн Златоуст, а Ісидор — вони що пишуть? — заволав другий ерудит, з таким самим червоно-сизим носом. — А святий Бернард із Клерво? Він велить убивати єретиків, маврів і безбожників. Називає їх нечистими кабанами. Таких убивати, рече він, то не гріх! То во славу Божу!

— Та хто я такий, Господи помилуй, — склав руки францисканець, — щоб заперечувати святим і докторам Церкви? Я ж не встряваю у диспут. Я лише повторюю слова Христа із Нагорної Проповіді. А він наказав любити ближнього свого. Прощати тим, хто провинився перед нами. Любити ворогів і молитися за них.

— А Павло наказує ефесянам, — додав другий з ченців не менш тихим голосом, — проти сатани озброїтися любов'ю і вірою, а не списами.

— Дасть Бог, амінь, — перехрестився третій францисканець, — любов і віра переможуть. Згода і pax Dei[374] запанують між християнами. Бо гляньте лише, хто з диференцій[375] між нами користається? Бусурманин! Сьогодні ми сперечаємося з чехами про Слово Боже, про вид причастя, а завтра що може статися? Магомет і півмісяці на церквах!

— Ну що ж, — пирснув найстарший прочанин, — може, й чехи прозріють, відречуться від єретицтва. Може, їм у цьому голод допоможе! Бо вся Європа приєдналася до ембарго, заборонила торгівлю і будь-які промисли з гуситами. А їм потрібні зброя і порох, сіль і продовольство! Якщо їм цього не вистачить, то їх буде і роззброєно, і заморено голодом. Коли кишки марша гратимуть, гусити здадуться, от побачите.

— Війна, — повторив з натиском перший францисканець, — це зло. Це ми вже з'ясували. А вам що, здається, ніби ця блокада — суголосна з Ісусовим вченням? Велів Ісус на Горі морити голодом ближнього? Християнина? Відкинувши релігійні диференції, чехи — теж християни. Нікуди не годиться таке ембарго.

— Твоя правда, брате, — докинув слово Тибальд Раабе, що розвалився під дубом. — Так не годиться. І ще вам скажу, що такі блокади часом перетворюються на палку з двома кінцями. Щоб тільки вони нас до біди не довели, як довели лужичан. Щоб не обійшлися Шльонську так само дорого, як Верхній Лужиці минулорічна Оселедцева війна.

— Оселедцева війна?

— Так її назвали, — спокійно пояснив голіард. — Тоді-бо теж ішлося і про ембарго, і про оселедці. Як хочете, то розповім.

— Авжеж, хочемо. Хочемо!

— А було воно, — Тибальд Раабе випростався, зрадівши, що всі зацікавилися, — так: пан Гинек Бочек з Кунштата, чеський шляхтич, гусит, страшенно любив оселедці, мало що він їв з таким задоволенням, як балтійські оселедці по-голландському, особливо під пиво чи горілку або ж у піст. А верхньолужицький лицар Генріх фон Дона, пан на Графенштайні, знав про апетит пана Бочека. Оскільки ж рейхстаг саме радився стосовно ембарго, то вирішив пан Генріх перетворити слово на діло і на власний розсуд гусита пригнобити. Та й заблокував йому постачання оселедця. Розізлився пан Бочек, узявся просити, мовляв, релігія релігією, але оселедець оселедцем! Воюй собі, такий-сякий папісте, за доктрину і літургію, але оселедці мені залиш, бо я їх люблю! А пан Дона йому на це: оселедців до тебе, єретику, не пропущу, жери, Бочек, копчений бочок, себто грудинку, навіть по п'ятницях. І це переповнило чашу! Зібрав розлютований пан Гинек дружину, рушив на лужицькі землі, несучи туди меч і вогонь. Першим пішов з димом замок Карлсфрід, прикордонний митний пункт, де затримували оселедцеві транспорти. Але панові Бочеку цього було мало, так страшно він розізлився. Запалали села навколо Гартау, костели, фільварки, ба, заграва пожеж засвітила в очі навіть передмістям самої Житави. Три дні пан Бочек палив і грабував. Не окупилася, ой не окупилася лужичанам Оселедцева війна! Не бажаю Шльонську нічого подібного.