Він знову озирнувся. Серце завмерло й опустилося вниз, на саме дно живота, коли він побачив переслідувачів — фігури вершників у плащах, що розвівалися за плечима, ніби крила привидів. До нього долинув крик:

— Adsumus! Adsumu-u-u-us!

Вони гнали, що було сил у копитах. Кінь Генріха Гакеборна раптом захрипів — і серце Рейневана посунулося ще нижче. Він притулив обличчя до гриви. Відчув, як кінь стрибнув, з власної ініціативи перелетівши через вирву чи рів.

— Adsu-u-u-umus! — донеслося позаду. — Adsu-u-u-umus!

— У яр! — крикнув спереду Самсон. — У яр, Шарлею!

Шарлей, хоч і на скаку, в повному чвалі, помітив улоговинку — яр, балку, стежину в улоговині. Він миттю спрямував туди коня, сивко заіржав, ковзаючись на листі, яке килимом вкривало весь схил. Самсон і Рейневан поспішили за ним. Вони сховалися у вибалку, але не сповільнили бігу, не стали стримувати коней. Мчали стрімголов по моху, який приглушував удари копит. Кінь Генріха Гакеборна знову захрипів, голосніше, кілька разів підряд. Кінь Самсона теж хрипів, і груди мав у милі, що злітало з нього клаптями. А от сивко Шарлея не виявляв жодних ознак утоми.

Крутий вибалок вивів їх на галявинку, за галявинкою росла доволі густа, як хащі, ліщина. Продерлися крізь ліщину — і знову в'їхали у високорослий бір, де можна було мчати учвал. От вони і чвалували, а коні хрипіли все сильніше.

За якийсь час Самсон притримав коня і відстав. Рейневан зрозумів, що повинен зробити те саме. Шарлей озирнувся, притримав сивка.

— Мабуть… — важко сапаючи, вимовив він. — Здається, відірвалися… У що ж ти, Рейнмаре, нас, до лиха, знову вплутав?

— Я?

— Чорт забирай! Я ж бачив тих вершників! Бачив, як ти зіщулився від страху, коли їх угледів. Що це за одні? Чому вони репетували: «Ми тут»?

— Не знаю, клянуся…

— Мені твоя клятьба ні до чого. Тьху, ким би вони не були, нам вдалося…

— Ще не вдалося, — зміненим голосом мовив Самсон Медок. — Небезпека ще не минула. Увага. Увага!

— Що?

— Щось насувається.

— Я нічого не чую.

— Тим не менше. Щось недобре. Щось дуже недобре.

Шарлей розвернув коня, стоячи в стременах, вдивлявся і напружував слух. Рейневан же, навпаки, скулився в сідлі, зміна в голосі Самсона пройняла його жахом. Кінь Генріха Гакеборна захрипів, переступив ногами. Самсон крикнув. Рейневан зойкнув.

І тоді бозна-звідки і бозна-як із темного неба на них накинулися кажани.

Це не були, звісно ж, звичайні кажани. Хоча від звичайних вони були більші не набагато, максимум удвічі, проте мали неприродно великі голови, величезні вуха, очі — мов розжарені вуглини та повні білих іклів пащеки. І було тих кажанів тьма тьмуща, ціла хмара, рій. Їхні вузькі крила свистіли і сікли, ніби ятагани.

Рейневан розмахував руками, як ошалілий, відбиваючись від бестій, що люто атакували. З криком жаху і відрази він зривав із себе тих із них, які чіплялися за шию і волосся. Декотрих із них він скидав, збивав, як м'ячі, інших хапав і душив, але решта дряпали обличчя, вгризалися в долоні, боляче кусали вуха. Поруч Шарлей наосліп рубав навколо себе шаблею, густо розбризкувалася чорна кажаняча кров. На голові Шарлея сиділи чотири тварюки, Рейневан бачив, як по чолу і щоках демерита струменить кров. Самсон боровся мовчки, чавив істот, що обліпили його, хапаючи їх у жмені по кілька нараз. Коні харапудилися, шарпалися, дико іржали.

Шабля Шарлея свиснула над самою головою Рейневана, клинок шмагонув по волоссю і змів із нього кажана — велику, вгодовану й винятково нахабну тварину.

— Ноги! — гаркнув демерит. — Треба втікати! Ми не можемо тут залишатися!

Рейневан пришпорив коня, також зненацька зрозумівши. Це були не звичайні кажани, а покручі, викликані чарами, а це могло означати тільки одне: що їх наслали переслідувачі — і що ці переслідувачі ось-ось з'являться. Вони рвонули галопом, підганяти коней не довелося, тварини в паніці забули про втому і бігли так швидко, ніби за ними гналися вовки. Кажани не дали залишити себе позаду, вони невпинно насідали, пікірували і валилися на їхні голови, а захищатися на повному скаку було важко. Це вдавалося тільки Шарлеєві, який, пустивши коня галопом, рубав своєю шаблею і косив кажаниськ із такою вправністю, ніби народився і всю свою молодість провів серед татар.

Рейневана ж, як знову виявилося, невдачі переслідували ще гірше, ніж Йону. Кажани дошкуляли всім трьом, але саме Рейневанові один вчепився у волосся на чолі так, що зовсім заслонив очі. Ці малі потвори атакували всіх трьох коней, але тільки Рейневановому коневі один з кажанів заліз просто у вухо. Кінь сіпнувся з диким іржанням, трясучи опущеною головою, а тоді хвицнув крупом із такою силою, що осліплений Рейневан вилетів із сідла, немов камінь із катапульти. Позбувшись тягаря, кінь рвонув у дикий чвал і був би втік у ліс, та, на щастя, Самсон устиг схопити його за повід і зупинити. Шарлей же зіскочив з коня і з шаблею над головою кинувся межи кущі ялівцю, де над Рейневаном, який качався у високій траві, кажани нависли, немов сарацини над поверженим на землю паладином. Вигукуючи страшні прокльони й бридко лаючись, демерит хльостав шаблею, аж на всі боки бризкала кров. Поруч Самсон бився в сідлі, однією рукою: іншою він тримав обох ошалілих коней. Це було до снаги тільки такому богатиреві, як Самсон.

Рейневан же був першим, хто помітив, що у бій вступили нові сили. Може, тому, що він стояв навкарачки й намагався вибратися з бою, тримаючи ніс понад самою травою. Рейневан побачив, як трава раптом почала стелитися по землі, низько, ніби прибита вітром. Він підняв голову — і за якихось двадцять кроків від себе побачив чоловіка, майже старця, але просто гігантської статури, з палаючими очима і левиною гривою молочно-білого волосся. Старець тримав костур, дивний, сучкуватий, фантастично повикручуваний, достоту як змій, що застиг у пароксизмі муки.

— На землю! — громовим голосом крикнув старець. — Не підніматися!

Рейневан розпластався на землі. Він відчував, як дивний вихор засвистав у нього над головою. Почув приглушені матюки Шарлея. І несподіваний, різкий, пронизливий писк кажанів, які доти нападали на них у повному мовчанні. Писк затих так само раптово, як почався. Рейневан почув і відчув, як навколо щось падає градом, глухо, наче стиглі яблука, вдаряючись об ґрунт. Він також відчував на волоссі та спині щось, ніби дрібніший дощ, маленький, сухий і шурхітливий. Роззирнувся. Навколо куди не глянь валялися мертві кажани, а згори, з гілок дерев, сипалася безперервна, рясна злива мертвих комах: дрібних і великих жуків, павуків, гусениць і метеликів.

— Matavermis… — зітхнув він. — Це було Matavermis…

— Ну, ну, — сказав старий. — Знається! Молодий, але бувалий. Вставай. Уже можна.

Старець, тепер це вже було видно, зовсім не був старцем. Юнаком він, ясна річ, також не був, але білість його волосся, Рейневан міг поклястися головою, походила не стільки зі старечої сивини, скільки з частого серед магів альбінізму. Гігантський зріст теж виявився магічною ілюзією: спертий на костура біловолосий був високим, але аж ніяк не надприродно.

Підійшов Шарлей, абсолютно знічев'я копаючи мертвих кажанів, які валялися в траві. Підійшов Самсон Медок з кіньми. Сивоволосий якийсь час уважно розглядав їх — а Самсона особливо уважно.

— Троє, — сказав він. — Цікаво. Бо ми шукали двох.

Чому сивоволосий говорив у множині, Рейневан довідався швидше, ніж устиг запитати. Задудніли копита, галявину заповнили храпаючі коні.

— Вітаю, — заволав із висоти сідла Ноткер фон Вейрах. — Усе-таки ми зустрілися. Оце так оказія.

— Оказія, — повторив із дуже подібною глумливістю в голосі Буко фон Кроссіг, злегка напираючи на демерита конем. — Тим більше, що в зовсім іншому місці, ніж було домовлено. У зовсім іншому!

— А ти не дотримуєш слова, пане Шарлей, — додав, піднімаючи хундсгугель, Тассіло де Тресков. — Не виконуєш угод. А це заслуговує на кару.

— І кара, як бачу, його не оминула, — фиркнув Куно Віттрам. — Клянуся ціпком святого Григорія Чудотворця! Погляньте-но, як йому хтось вуха понадгризав!