Жак опам’ятався, наче прокинувся, — його термосив клоун, білим лицем якого стікали обведені чорними лініями червоні сльози, ніс бубнявів яскравою кулькою, а на голові сидів, тримаючись ґумкою за підборіддя, неоковирний ковпак, насмішкуваті очі, в кутиках яких, під товщею рум’ян, карбувалася втома пробалаганеного життя, вп’ялися в Жака. «А-я-я-й, — ковпак хитнувся спершу вліво, потім управо, відтак знову вліво-вправо. — Ви тільки погляньте: знайшов де відсипатися!»

Під смішок глядачів Жак опинився на сцені, навколо нього дрібцював клоун, виймаючи то з його кишені, то з-за шиї, то з вуха всіляцькі дивовижі — шпарґалку, на якій клоун заграв, мов на акордеоні; зелену стрічку, яку тягнув і тягнув із Жакового носа, аж публіка котилася покотом, а його самого вже допроваджували на місце. Такого сум’яття Жак не спізнавав відтоді, як почув голос зниклого безвісти батька.

Земля була островом, на якому розпочиналася робінзонада двох викинутих на кам’янистий берег немолодих людей. Матильді ввижалися квіти, Жакові — груша з батьківського подвір’я. Жак потягнувся зірвати плід, груша стала черешнею — і так вони доторкалися поперемінно, Жак і Матильда, від чого дерево вкривалося то винно-солодкими плодами, то китицями темних ягід, що випромінювали тепло, мов маленькі сонця, на які розсипалося небесне кружало Матильдиного дитинства, заполонюючи її та його.

Спершу, коли ще не мали автомобіля, добиралися на Матильдину батьківщину потягом — у загальному, іноді плацкартному вагоні до обласного центру, де висідали разом зі сходом сонця, далі автобусом до кінцевої станції, звідки прошкували стежками і пустищами, збиваючи з трави кришталеву росу. Матильда роззувалася, Жак чимчикував назирці, доки й собі скидав широкі розтоптані сандалі.

Перед ними була земля, вкрита камінням, — здавалося, вона з нього й утворювалася, зі змелених жорнами грудок і нанесеного вітрами пилу, що його визбирували, свій перший врожай. Падаючи в поцинковане відро, камінці глухо тенькали. Вони везли їх назад, на річку, яка впродовж сторіч, змінюючи русло, щедро розтринькувала рінь, — нехай шліфує недошліфоване, перетирає назад на пісок.

Річка текла далі над містом, змагаючись із людиною за навколишні пустирища, затоплюючи у період дощів і повеней прилеглі луки. Гуркотіли ескаватори, бульдозери розчищали берег, бетонні плити зміцнили схил, уповільнивши її переміщення, приборкавши її, яка колись давно спустилася з гір, віддалившись від них на десятки кілометрів, її ще й тепер живлять сніг та гірські джерела, утривалюючи вмирання.

Жак збився з ліку, Матильда раптом захотіла додому, і тільки квіти, що марилися, то з’являючись, то зникаючи, поширювали ефемерну наснагу. Вночі нило тіло, вранці Матильда ледве змогла підвестися. Жак уперше зауважив, як вона постаріла.

— Підсунули ж.

— А їм що.

— Зате нам. Так залишати не можна.

— Гадаєш, побіжать камінці визбирувати?

Тоді як однолітки смалили у підворіттях цигарки, розпивали чорнило і незграбно цілували дівчат, їхній син змушений був теліпатися з Матильдою на базар. Вони майже силоміць кілька разів узяли його на город, нехай походить, відчує красу природи — Жак із Матильдою вірили в синовий потяг до прекрасного.

Якби не кам’янистий ґрунт, дощі перетворили б доїзди на непрохідне багновище. Мжичило, крихітні частинки вологи трималися в повітрі, утворюючи туманоподібну завісу, в якій автомобіль намацував шлях, наче заблукалий жук, поводячи жовтими очима-вусами. Вода стояла всюди — в рівчаку, на городі, в повітрі, насичувала одяг, роблячи його важким і незатишним, осідала сірими павучками на капоті, звідки стікала, зібравшись великими краплями, вділ. Сірники шипіли, спалахнувши білою іскрою та здимівши, гасли.

Вернувшись домів, Жак і Матильда відкоркували вино — прозберігавшись у хатньому барі, воно було старшим, ніж їхній син. Жовтою етикеткою вився довкола напису КАБЕРНЕ виноградний пагін. Жакові з Матильдою було так, наче відкоркували свою молодість.

Свій перший і останній ґлінтвейн Матильда пила в кафетерії, куди навідувались якийсь час після того, як побралися. Почепивши вивіску «КАФЕТЕРІЙ», цю колишню ресторацію перетворили після війни на заклад громадського харчування, в якому, переживши кілька влад, кожна з яких могла втриматися тут лише на багнетах, продовжував працювати офіціант на химерне ім’я Куба. За вміння лавірувати між столиками, втримуючи на кінчику вказівного пальця тацю, його винагороджували щедрими чайовими. «КАФЕТЕРІЙ» залишився єдиним закладом, у якому тоді ще подавали ґлінтвейн.

«Ґлінтвейн для молодят», — покружлявши в повітрі разом із тацею, полив’яні горнятка кольору опівнічного неба перекочували на стіл, ударивши в ніздрі запахом гвоздики і розігрітого виногрона. Тієї зими морози сягали тридцяти й більше ґрадусів.

«Ґлінтвейн?» — сьогодні у «КАФЕТЕРІЇ» знизують плечима. Підігріте вино — хто ж його гріє? Ґлінтвейн відійшов разом із Кубою, померлим у самотині, без родини і друзів. Колись дуже давно Куба мав матір і брата, їх розстріляли у сорок третьому, на вулиці, перед будинком, а Куба, розносячи напої й наїдки, й далі всміхався — журливою усмішкою. Всміхався, обслуговуючи убивць за столиком, щоразу за тим самим, що його будь-хто інший не наважувався займати. Про Кубу подейкували, що зі страху і горя він звернувся з розуму.

Подія, що сталася по якімсь часі, це тільки підтвердила, одначе знайшлися й такі, кого вона переконала у протилежному. Незадовго до відступу до ресторації, де за столиком, як звикле, поцмулюючи коньяк, різались у карти вбивці Кубиних брата і матері, вдерлися партизани. Може тому, що Куба надто раптово зупинився, таця ще якусь мить продовжувала рухатися вперед, проте вже за секунду в напрямку, куди вона прагнула, різонули, розітнувши повітря, три автоматні черги. Запала тиша. У цій тиші Куба з повільною, якоюсь підкресленою врочистістю дійшов до столика і, дочекавшись, коли таця, що божевільним вихором затанцювала на пальці, зупиниться, з властивою йому спритністю опустив перед закривавленими есесівцями карафку. Хтось нібито навіть почув, як Куба, ледь уклонившись, прорік: «Ваше замовлення, панове!» — нічого особливого, він казав так завжди.