Тоді як Сергія непокоїло інше — чи хтось із них летів коли-небудь крізь трубу, як оце допіру він, і чи теж там у кінці було сліпуче сяєво, що засмоктувало, мов пилотяг, і чи бачили вони що-небудь, як він, силуети хлопця і дівчини, які оберталися до нього, а він хотів і воднораз несамовито боявся побачити їхні лиця.

— Ти, братухо, не дуже над цим побивайся. Он у мене вся жизнь у трубу вилетіла.

Вони заспокоювали, радше, однак, відмахувалися від нього, від складних, незбагненних матерій, заплутаних небилиць: мало що приверзеться. Їм праглося простого і зрозумілого, банальних стосунків, близькості і тепла — того, що не змінилося, відколи вперше зійшлися чоловік і жінка, тоді як усе інше зазнавало, зазнає й зазнаватиме змін. Позаяк ця близькість раптом опинилась у невідомо наскільки віддаленій перспективі, лише приблизно окресленій кодексом, що карає і мстить від імені усього суспільства, так би мовити, через умовчання, роблячи всіх співвідповідальними за кожне знущання, їм не залишалося нічого іншого, як балачки.

— Це платонічна любов, — казав Сергій.

— Ви з нею лише переписуєтеся?

Сергій кивнув, не певний, чи його єдину, до того ж нікуди не відіслану (він і не робив такої спроби) епістолу випадало вважати листуванням.

— Ти її хоть раз бачив?

О, скільки він віддав би тоді, давно, щоб побачити її бодай краєм ока, одначе жодний із тих, кого знав, із ким бавився чи просто вітався, не чув про дівчину з таким чудернацько-чужинним ім’ям. А як жадав навчатись у школі, в яку ходила вона! Його так запопало, що пропускав заняття, валандався неприторенною шлюпкою, що, відбившись від берега й віднесена течією, подовгу кружляла на одному місці — омуті розхристано-гарячкових марень. Його кохання нагадувало божевілля, унестерпнене незнанням тієї, яку нестямно кохав, що робило все ще інтенсивнішим, ніж очевидна дійсність.

— А перед італьянкою?

Перед італійкою була Олександра, з якою Сергій зблизився на вечірці, влаштованій гуртом молодих викладачів, переважно асистентів і лаборантів, до яких належав і він. Комусь навернулась ідея й собі відсвяткувати день студента, якими не так давно були. Приглянувши дешеве кишло неподалік від інституту, де можна було і потеревенити за столом, і потанцювати, тим паче, що частину страв і напоїв принесли з собою, готувалися до забави, де вперше мали зійтися в іншій, невимушеній атмосфері, по той бік від рутинних інститутських стосунків, розбавлюваних на перервах кавою і смолтоками, започувавшись на кілька годин собою десятирічної, а то й п’ятирічної давності, коли зубрили конспекти й ловили дрижаки перед авдиторією, де діялося таїнство здавання-приймання екзамену — сміховинне, бо ніхто не знає, коли настає справжній іспит.

Олександра була тією, з якою прокинувся наступного ранку чоловіком, — він був у неї не першим, але їй було з ним добре: «Ти затишний, а все інше на світі набувне». Олександра працювала на кафедрі іншого факультету, вела практичні й семінари і не отримавши місця в аспірантурі, писала дисертацію як пошукач. Вони зустрічалися, й зависла в повітрі скляним кубом конструкція його життя хотіла змін, одначе він не робив жодних подальших, таких природних, якщо вже не логічних, кроків.

Чудові стосунки між ними збереглися й після Олександриного заміжжя — щойно тоді до нього дійшло, що вона сподівалася пропозиції, проте не готова була чекати на неї нескінченно довго: належала до жінок, які припиняють стосунки, бо так складається, зате зійшовшись, не проти міцнішої спілки — такої, що в краєзнавчому музеї, де допіру сторожував, представлена була у вигляді вогнища, що мерехтіло, імітуючи полум’я, і досить було висмикнути штекер, гасло, не залишаючи ні диму, ні запаху.

Перша жінка, з якою мав повноцінні стосунки, Олександра була не першою, яку побачив так, як рано чи пізно бачить чоловік, бо таки першу, найпершу свою жінку Сергій виміняв на підшипник. Вона дивилася на нього непідробним поглядом широко розплющених красивих очей, дещо здивовано чи, може, запитально, підтримуючи руками груди з галявинками, на яких випиналося по пуп’янку, наче Сергій подорожній, якому піднесено у цих глеках потамувати спрагу.

Отоді він і приставив стілець під віконце з кухні до ванної, розбурканий цікавістю, адже все пізнається в порівнянні. Тож другою в його житті жінкою мусила стати його матір, щоправда, вона повернулася на бік і Сергій не встиг її до пуття розгледіти.

Чарівну найпершицю Сергій узяв із собою, як вирушав на навчання, свою супутницю і подругу, вона сиділа в його валізці, терпляче дочікуючись його, який відлучався на цілий день: пари, бібліотека і всяке таке інше. Вона стояла на його письмовому столику, хоча, бувало, замотеличений чи й просто забував про неї, на коротко і на довго, за що вона, одначе, жодного разу на нього не образилася. Один-однісінький раз він сховав її через те, що відволікала, як готувався до диференційованого заліку, стріляла очима і зваблювала, збиваючи з думки, тоді як і без неї ні гич не бралося голови, бо був уже травень, коли все, крім кохання, ставало наругою над містерією зелені та цвітіння.

Тієї миті, як голосом свого батька подумки промовляв «Талісман» («А що це таке?» — «Підшипник». — «Він лежить у тебе. Ти його ніколи не береш. Нащо?» — «Так, талісман». — «Можна мені подивитися?» — «Авжеж, тільки потім поклади, будь ласка, на місце»), двері відімкнулись і його повели коридором, як першого разу, далі тими самими сходами, тільки не нагору, а вниз, і як його залишали, йому було сказано — непривітно, але й без злості, знехотя, майже безпристрасно:

— Зараз у тебе зустріч із адвокатом. Десять хвилин.

І коли йому це казали, він бачив, як із того боку до скла наближався чоловік, уже чекаючи на нього — трохи вищого, ніж він, Сергій, зросту, і десь одного з ним віку, і як виразно було видно лице, відкрите і ледь утомлене, якими вони бувають, позначені тягарем добровільно, з внутрішньої, не потребуючої пояснень спонуки перебраних на себе зобов’язань і якоїсь наче вродженої розважливості, що її легко сприйняти за непоквапність і навіть длявість, відтак — помилково — можливо, й за сухість і байдужість, спалахнула іскра, подібно до того, як свічка запалення приводить у дію складний механізм.

У травні чорно-білу гуаш розбавлено рясними цятками — спершу кущі, потім дерева. Не минає кількох тижнів, як мініатюрні пуанти сполучаються в зелені плями, яким будівлі і шляхи, що ними, мов павутинням, помережане місто, не дають злитись у всеохопну цілість; готуються, напинаючи тисячі парасольок, до червневих злив каштани. Досить відчинити вікно, як до приміщення зазирає галузка, прагнучи заклечати однотонне, непривітне нутро життям, наче усміхом. Гілки ростуть, впираються і руйнують стіни — споруда, в якій немає затишку. Ця картина повертається навесні, шість років поспіль, незадовго до того, як класний керівник видає табель: папірець, який нічого не каже понад те, що ще один навчальний рік позаду. Ні, Сергій не проти у принципі, дещо з того, про що розповідають, зацікавлює й, бува, захоплює його, і може, він віддався би і повірив, якби не фальш, щось, чого не може збагнути, зате прочуває, наче все воно поставлене не так, як треба, мовби якийсь вірус викривлює, як у тому потворному дзеркалі. Вірус проникає і в нього, чинить замах на світ усередині.

Три місяці спливають, як один день, — Сергій воліє, щоб він ніколи не закінчувався, і першого вересня чалапає до школи, наче йде туди вперше, мов палімпсест, з якого все стерто й наноситиметься знову, тоді як довкола білі комірці й банти, фартухи і костюми, ранці, букети — білі, червоні, рожеві; бравурніше деренчить із радіопередавача голос диктора — тепер, як здорослішав, його вже не торкнеться ся чаша. Повсюдна напускна радість, Сергій ладний йти на цей ешафот, якщо немає рятунку, тільки без лукавої мішури. Його не розраджують і каштани, що виопуклюються з кожушків брунатними усміхами, він дивиться просто себе, похнюплено і понуро, в асфальт, яким плентають, перечіпаючись об нерівності, ноги — без охоти, з примусу, за інерцією; і хоча виходить із дому завчасно, доплуганюється останнім, шукаючи свій клас вишерегуваної на подвір’ї, мов перед касарнею, школи.