Як узявся за клямку, натискав і відчиняв двері, Ростислав Пилипович і новий директор, якого він не знав, відсахнулись назад, тюпали за ним назирці, увесь час на певній відстані, й аж коли покидав територію школи, директор гукнув йому вслід розчавленим, в якому благання було більше, ніж повеління, голосом: «Більше сюди не приходьте!» То було його останньою, найзначнішою перемогою — він більше й не збирався сюди приходити, він узагалі не збирався, але от прийшов і переміг. «Veni, vidi, vici» — все, що залишилося від латині, яку зубрив на першому курсі і якої йому ніколи не було і ніколи не буде треба, хіба як сьогоднішнього дня, бо навіть «Амінь», що звідти походить, проказуватиме не він, а духівник. «Візьми вийди відси» — затямив, проґавивши, одначе, що це жарт, він випав йому третім питанням в екзаменаційному білеті, і він зрадів, мов потопельник рятівній соломинці, бо було єдиним, що знав, до того ж напевне, й ось на тому «напевне» послизнувся. «Це був жарт, — і того разу він почув, тільки було запізно. — А тепер візьми вийди відси (це вже не жарт) і йди вчитися». Сьогодні — хто міг би подумати! — воно підійшло, лягло якраз — і так, і вспак.

Прийшовши, щоб його побачили, безперешкодно змірявши школу з кінця в кінець і таким чином перемігши, він вийшов геть із відчуттям, наче з нього спала гора, мов Сізіф, який усі ці роки носив брилу й нарешті повернув її туди, куди належало, здобувши натомість щось автентичніше й достеменніше. І брили не було, а значки були, сяяли і промінилися, був світилом, галактикою, шматком неба, яким воно іскриться вночі, кожний крок стелився таким, наче ступав не по Землі, а Місяцем, окрилений власною невагомістю, тоді як перехожі зупинялись і дивилися. Йому здавалося, що їхні погляди виражають захоплення, ніби лише він наділений цією здатністю, сам-єдиний на цілій планеті, яку один льотчик, що згодом розбився, так палко любив.

Відучора його трудова книжка лежала у краєзнавчому музеї, в шафці керівниці відділу кадрів, яку він, переступивши поріг, сприйняв попервах за експонат, такою блідувато-знебарвленою, майже прозорою була її цера, мовби складалася з трудових книжок та інших канцелярських паперів, але ось експонат ожив й озвався на його «Доброго дня!» привітанням жвавої літньої жіночки, яка запросила його сідати, і він механічно прийняв запрошення, простягнувши увесь свій доробок — паспорт, податковий код, інститутський диплом, грамоту, видану йому — в ній так і писало — з нагоди звільнення з інституту, де він попрацював лаборантом (слово «плідно» дещо згладжувало двозначність самої нагоди), і, звісно, трудову книжку із записом, на тому місці він протримався не мало — як шлюпка на поверхні широкоплесої ріки, що пливе, мов стоїть, як за його дитинства, канікул на «мамщині», тим паче, що пішов з інституту сам, під влаштовані проводи, з премією й відпускними, переживши, щоправда, роки без зарплат (у ті роки батьки підтримували його, ощадячи на своїх жалюгідних пенсіях), яких йому ніхто так і не відшкодував, але він почав уже про це мало-помалу забувати.

Музей містився в будівлі колишнього управління місцевої залізниці, ювілей якої припав на її найбільший з часів останньої війни занепад, що не завадило святкуванню на широку ногу — історія краю складалася з подій минулого і з сучасності; гідні відзначали гідно, сумні — мовчанням, що однаковою мірою могло бути потрактовано як замовчування чи скорботу, іноді акціями пам’яті й процесіями, в інерції яких, зарядженій емоціями, поволеньки втрачалася причина — так у зоряному небі гасне внесене в астрономічний реєстр світило. На залізничному галуззі паразитували омели численних приватних фірм, страхових компаній, сумнівних офісів, що надавали послуги й постачали обладнання, вимиваючи з цього колись дужого дерева, яке десятиріччями ніхто не лікував і не культивував, соки. Можливо, історики залізниці запізно вдарили з нагоди такої дати на сполох, який одна кусюча газетка охрестила подзвіном; можливо, внаслідок усіляких оборудок чи просто через ту неуникну періодичність, з якою, як запевняють кити економіки, настають кризи, — хоч там як, виділених з резерву коштів, замалих для придбання нових вагонів і локомотивів, вистачило на прийняття, на якому не бракувало закликів і тостів «за оновлення рухомого складу», з чого посміялася та сама газетка, проте її писклявий голос було потоплено в непосильних матеріальних компенсаціях ображеної честі та гідності, геть у традиції обкладання непомірним, що тяглися ще від княжих часів і чужинних наскоків, які в цьому краї, здавалося, пам’яталися краще, ніж новітня історія.

Як шумовиння спало, а пристрасті втихли, від того ювілею залишилася на фасаді музею стела, інтригуючи написом («На згадку про подію») і зображенням. Скульптор, який досі чекав на гонорар, час до часу оббиваючи пороги відповідальних кабінетів, знайшов просту, влучну, стильну форму: літери мали вигляд, наче були викладені з металевих наклепок, що їх колись використовували для зшиття частин у корпусах паротягів, а під написом задерикувато пахкотів сам такий паротяг. Утім, то вже був зліпок, почеплений після зникнення спижевого оригіналу — в інтернеті, незможки пробитися на сторінки паперових видань, не кажучи про телебачення, гуляла фотка анонімного папараці, на якому достоту таку саму (у супровідному коментарі стверджувалося, ту саму) стелу було видно на приватній садибі місцевого діяча, який згодом пішов на підвищення в Київ, що позбавило називання його прізвища сенсу.

Хай там що, біля стели фотографувалися, вона стала такою самою візиткою міста, як водограй і облмуздрамтеатр, надихнувши кількох ентузіастів на герботворення, центральним об’єктом якого мав стати паротяг, іноземна фундація готова була профінансувати це діло, назване одними великим починанням, іншими — нечуваним свинством і зведене врешті нанівець посполитим рушенням, що його підняла місцева «Просвіта», нагадуючи в хапцем виштампуваних брошурках і розклеєних по місту й у громадському транспорті листівках, що місто, пам’ять якого «нищили то одні, то інші зайди», мало свій герб — осяйну і маєстатичну корону вінценосця-засновника, якої, до правди, ніхто ніколи не бачив, тоді як геральдисти — інстанція, якій у цій справі належав вирішальний голос, — розділилися на два табори: тих, котрі визнали слушність за «Просвітою», й інших, які, «позичивши очі в Сірка», «підбехтувані бісиком марнославства», не проти були почаклувати над проектом нового символічного знака для нашого urbi, и вповзти таким макаром в історію (причетність до якої була важливим чинником місцевого common sence, як, утім, і відхрещування від неї в незручні моменти) — мріючи про примарні лаври творців міського герба, вони вже мали забезпечене для себе тавро геростратів.

Сергій знайомився зі своїм новим місцем праці, ідучи від залу до залу, з долішнього поверху на горище, де зберігалися не виставлені з різних причин — за браком місця й потребою реставрації — експонати, а також різний мотлох, як, наприклад, столи, що їх під час останнього перемебльовування, яке відбулося зо три десятиріччя тому і внаслідок якого було вивезено кілька зразків давніх шаф та креденсів, пошкодували викинути.

Музей уповні віддзеркалював історію міста і краю — в моменти, як йому набридало варитись у власному соці, місто проймалося відповідальністю за довколишні землі: прічне експансіоністських апетитів, задовольнялося овидом, адекватним дню їзди на підводі, трохи більше чи менше. Підвода, яку тут називали фірою, правила мірилом успіху і гризот, відстаней і багатства, посагу і втечі, якщо не найпоширенішим (найчастіше, все-таки, ходили пішки), то найзручнішим засобом пересування, й коли було прокладено залізницю, мешканці краю ще довго залишалися вірними йому, вживаному з діда-прадіда. Ще й зараз підвода верстає шлях, виринаючи з осінніх туманів, мов потороча, нечутно, на автомобільних шинах замість обшитих залізом дерев’яних коліс, тоді як сам віз ні в матеріалах, ні у вигляді не зазнав жодних змін. Як у вестибюлях краєзнавчих музеїв великих міст можна побачити карету місцевого магната — поміщика, графа чи й імператора, який, якщо й не бував, то володарював там через посадників, так праворуч від входу стоїть, чекаючи на відвідувачів, переважно мешканців міста й прилеглостей, шкільних класів під орудою вчителів і незрівнянно рідше туристів, звичайна й водночас оповита легендами, мов туманом, фіра — символ рахманності й миру, згоди з землею й довкіллям, у час збройних конфліктів (так нагадує про себе, загострюючись, недуга) вона перетворювалася на маленьку пересувну фортецю. Школярі залюбки вмощувалися на ній, ігноруючи напис «Прохання не доторкатися», й щоразу їм дозволяли зробити колективну світлину — хронічне недофінансування змусило поставити цю послугу на комерційну основу.