Одинадцята сходинка… Як хитро вона від нього сховалася! Жак гигикнув. Тієї миті заскреготіли гальма і посипалася лайка. Більшості конфліктних ситуацій Жак уникав, не помічаючи їх. От і зараз — він тільки перерахував сходинки. Таки виявив її. Ич, пустунка!

На іншому боці вздовж паркана дріботів їжак, шукаючи більшої шпарки. Жак роззирнувся у пошуках чогось, чим міг би підсобити. Тим часом їжак протиснув частину тіла всередину, далі ще і врешті опинився по той бік металевої огорожі. Жакові зцікавилося, що робить тваринка там, у саду, — якщо ходить по яблука, то чи справді настромляє на спину, як про те повідомляють кожної осені.

Вулиця була порожньою, жодної душі о ще не такій пізній порі. Вже коли спробував підтягнутися, побачив трохи далі хвіртку з такої самої металевої сітки, що й паркан. Жак натиснув на клямку, і хвіртка подалася. Він був усередині, обережно ступаючи по землі, як раптом зрипнули двері, і, перш ніж спалахнуло світло, перетворивши силует на чолов’ягу в майці, Жак почув хрипкий голос.

— Хто там?

Жак стояв за стовбуром, затамувавши подих.

— Є там хтось?

Засліплений ліхтарем над ґанком, що його сам і увімкнув, чолов’яга вглядався в сутінки.

Жак відчуває: ще мить, і він озветься — може, господареві на ґанку й самому стане цікаво, тоді вони споглядатимуть їжака разом.

Ліхтар згас, черевань знову став силуетом, одначе тваринки вже не було. Жак нагнувся, мовби у пошуках чогось загубленого, потім укляк і поколінкував. «Не міг же він отак безслідно зникнути?» — це міркування додало снаги, і, збільшивши радіус, Жак удався до нових пошуків. Чуючи шарудіння, Жак заклякав, відтак нишпорив далі, тоді знову чув шарудіння і так кілька разів, доки збагнув, що то сам він і шарудить у чужому саду, в сутінках, що загусали, переходячи в ніч.

Місячи тісто, Матильда зважувала, чи Жак уже виїхав, чи ще заводить автомобіль. Жак переходить дорогу щоразу в тому самому місці — такий педантизм не поєднувався з його розхристаністю, з якою Матильда боролася ось уже двадцять чотири роки.

Матильда думає поперемінно про чоловіка і сина. Не раз автомобіль уже близько, а Жак раптом береться переходити дорогу, іншого ж разу стоїть і чекає, хоча з обох боків вільно.

Нарешті її уява доправляє його на інший бік, і страх за дорогу відступає. Матильда думає про їхній автомобіль, що мовби ще один член сім’ї, до якого в неї неоднозначне ставлення. Коли закінчується бензин, Жак висідає з машини, бере порожню каністру і шланг та, піднісши над головою, зупиняє транспорт. Приватники люто сигналять, але він на них не дуже і розраховує. Його розгрішення — водії вантажівок, які зливають за півціни державне пальне.

Коли відлітає колесо, йому, який котиться на помірній швидкості, щастить безпечно загальмувати. З’їхавши на узбіччя, Жак виймає домкрат — багажник захаращений інструментами і всіляким непотребом. «Сиди», — недолуго шкіриться. «Не буду!» — протестує Матильда й виходить, траскаючи дверима. «Куди ти?» — розчарування в його голосі нагадує Матильді розчарування дитини. Матильда прямує в кущі. Присівши, слухає, як Жак вовтузиться біля домкрата.

Матильда вертається з букетиком придорожніх фіалок. «Сідайте, мадам, — запрошує Жак. — Карету полагоджено». Матильда мовчки сідає, і він обережно зачиняє за нею двері. Матильда й сама до пуття не певна — колись цю гру вона сприймала по-іншому.

Жак дивиться на свої довгі ноги, що цибатіють, тримаючи його, на черевики з недоладно зав’язаними шнурівками, заледве видні у темряві, скупо розрідженій місяцем і каправим ліхтарем, що сутулиться на дерев’яній підпорі з іншого боку вулиці. «Я лише хвильку», — каже впівголоса сам до себе, відчуваючи спиною рапаву кору.

Дорогою прогуркотів автомобіль. Коли проїде п’ять, він відірве спину від дерева. Жак пригадує, як небавом після одруження вони виграли в лотерею свій. Відтоді був персональним водієм, відчиняючи двері, в які Матильда сідала, підібравши полу сукні. «Вам куди?» — освідчувався, а Матильді здавалося, що вона в одному з тих фільмів, героїнею яких мріяла опинитися.

Жак присягався в коханні, Матильда не вірила, і так за грою одного разу вони проходили попри лотерейний кіоск. «Гаразд, — Жак раптово зупинився. — Якщо я тебе кохаю, ми виграємо». Судячи з виграшу, любов Жака до Матильди була великою, мала колеса, фари, багажник, сімдесят кінських сил, була зеленавою, як ранньоквітневий палист. У лотерею вони більше ніколи не грали.

Їхні любощі перемістилися з гуртожитської кімнатки з полакованими дверима, де проводили вихідні, на природу. Навесні, коли ще було прохолодно, кохалися в салоні, увімкнувши мотор, аби затепла спрагло, мовби надолужуючи дні минулі й випереджаючи ті, що настануть, віддаватися одне одному серед трав і польових квітів, на відлюдді річок та осяяних літнім сонцем гірських галявин, і одного разу над ними постав олень. Вони лежали, а олень продовжував стояти, здивований та очуднений, а коли пішов, ще довго долинав хрускіт гілок у хащах.

Вони трохи таки попоїздили, доки Жак змушений був уперше відігнати автомобіль на станцію техобслуговування.

Не те щоб любив, як ламалося колесо, яке міг полагодити самотужки: незапланована зупинка прокидала в ньому світле відчуття — наче вигравав невеличкий раунд, на якийсь час забуваючи, що неминучим завершенням усієї партії так чи інак буде програш.

Піднімаючи машину домкратом, спізнавав невимовну насолоду від того, що Матильда всередині, та був близький до розпачу, коли вона якогось разу, без жодної на те причини, застрайкувала, а він лише безпорадно белькотів. Мріяв про такий домкрат, яким підняв би її до неба. Був упевнений, що, відколи побачив її, робив усе задля неї.

Жак зіскакує й трусить стовбур. Плоди глухо гепають у траву. Жак трусить і трусить, доки останнє яблуко, влучаючи в нього, нагадує, нащо о цій порі вирушив із дому. Тоді нарешті покидає сад і його занишклих у кублі мешканців.

Матильда намагається не бачити червоної стрілки, зосереджуючись на чорній, цієї миті вона майже ненавидить його, подарованого їм на весілля. Їй так, наче на стіні цокає її самотність.

З кухні долинає запах тіста на дріжджах. Матильда вмикає дерев’яну скриню, з допотопної утроби якої по кількох хвилинах нагрівання вириваються голоси, а невдовзі з’являється чорно-біле зображення. Вони придбали його, аби «щось бачити» — переважно концерти й показові виступи фігуристів, під які Жак, напівсидячи біля неї, засинав; зрідка кінокомедії. Її ображало, що він дрімає, але, думаючи про інших чоловіків, які гайнували життя у компаніях таких самих волоцюг, як вони, Матильда воліла за краще надміру не розчаровуватись.

З появою машини Жак остаточно втратив інтерес до екрану. Від відкриття, що Жак ставиться до машини майже так само, як до неї, Матильда почала кусати пальці. «Не будь смішною, — втішали її. — Краще біля машини, ніж коло чужої хвойди». «Тобі машина дорожча?» — допитувалась у нападі ревнощів. «Таке скажеш!» — кепський знавець людини загалом і Матильди зокрема, Жак не розумів, жартує вона чи говорить серйозно, і схилявся до першого, тим паче що сама Матильда теж не могла розібратися до пуття у цьому своєму настрої. «Красивіша, ніж я?» — не вгавала, виклично підбиваючи зачіску — раз навіть спробувала непомітно роздряпати покриття, але лак виявився надійним.

Непомітно для себе Матильда не раз поринала у фантазії про те, що було б, якби сказала тоді, на зупинці, «Ні!», знісши сумку, як багато разів перед тим, сама або якби автобус приїхав пізніше, вона сіла на наступний чи вийшла далі. Її уява пробувала намалювати того іншого, проте кожний його образ виходив сумішшю її улюблених книжкових та кіногероїв, а коли розпадався, із решток, наче фенікс із попелу, поставав її Жак — із тією безпорадною подобою усміху, що її не могла терпіти.