Ввечері, коли сідали за стіл, дядько розповідав бувальщини про життя далекого міста, такого великого, як триста й більше плантацій, і на кожній стоять багатоповерхові будинки і заходять у порт кораблі, в яких поверхів так само, як будинків у місті; батько зачудовано слухав, забуваючи про свій гнів. У такі дні до них навідувалися сусіди, товариство перебиралося на веранду, а Тереса засинала, заколисана переливами приглушених голосів.

Куля, що призначалася для її діда, пробувши в дорозі рівно сорок два роки, прилетіла на поле тієї миті, коли там працював батько. Як усі роботящі натури, був похмурим і податливим воднораз. Знавцям легенд про дідову молодість не вірилося, що то його син. Скромної батькової освіти вистачило, щоби правильно заповнити папери на землю. Поряд з батьковим підписом дідо зробив відтиск руків’ям змоченого в атраменті револьвера, залишивши на аркуші овальну пляму з дещо розплилою емблемою зброярні, поруч із якою писар тремтячою рукою приліпив штемпель земельної установи.

Сховавши документ у надійному місці, батько з притаманним йому завзяттям викорчував чагарі та переорав здобуте у природи поле. Наймитів ніколи не запрошували, як власники інших плантацій; батько підводився зі сходом сонця і лягав пізно після його заходу і, якби не знали його, ніхто не повірив би, що людина здатна доглянути стільки землі, бо хоча прокладена дідовим револьвером лінія не скрізь вийшла однаково рівною, зате тяглася щедро по всьому периметру.

На постріл, що розірвав полудневу тишу, збіглися працівники сусідніх плантацій. Батько сидів, прихилившись до плуга, і його погляд, з якого зникла звична похмурість, виражав по-дитинному щире здивування. Він був уже мертвим, а біла сорочка продовжувала заюшуватися гарячою кров’ю. Краплі стікали на землю, якій присвятив більшу частину свого життя, відмовившись від кар’єри представника ґубернатора, яку міг успадкувати від свого батька.

У краю, де мешканців усіх разом було менше, ніж у містечку над шляхом, а плантації охоплювали площу, на якій помістилася б окрема країна, кожний знав кожного. Тут лунали постріли мисливців на хижого звіра, що завдавав шкоди, і сюди не долинало відлуння кривавої боротьби ворогуючих партій за владу і землю, столиця якої лежала, здавалося, в іншому кінці світу. Тому тут, далеко від поборів і нестійких інтересів, розвивалося господарство. Кільканадцять родин, які першими осіли в цьому краю, прокинули родючі ґрунти з невинного сну, і слава про них, подолавши повноводі річки та непрохідні нетрі, якогось дня перетнула шумкий океан, приставши до берега в одному з портів Старого Світу.

Хтось вигукнув: «Там!», і тоді всі побачили силует, який мерехтів над яром, то з’являючись, то зникаючи. Убивця петляв, шукаючи шляху, тоді як вони були в себе вдома, знали кожний кущ і заглибину, і якби не відстань, що розділяла їх, уже давно його наздогнали б.

Коли вбивця вже ладний був пірнути в хащі, пролунав другий того дня постріл. «Цілься в ноги!» — і той із них, котрий тримав карабін, натиснув гачок. Утікач зупинився, його тіло неприродно вигнулося — здавалося, він силкується обернутися, наче зцікавлений, хто його переслідувачі.

Він, який ще дихав, жадібно хапаючи ротом сповнене пахощів вологувате повітря, що ширилося від лісу, не належав до наймитів, яких приваблювали сюди чутки про підробіток і привілля, що поширювалися далеко за межі краю, і про нечувану красу сором’язливих, розквітлих на відлюдді доньок власників плантацій. Дивлячись на цього чорноволосого парубка, якому не було й дев’ятнадцяти і який лежав та благально дивився на них, вони знали, що він лише найманець. Довгі пасма волосся, що кучерявилися на кінці, й темні очі, в яких палахкотів, згасаючи, спраглий життя вогонь, заповідали те, що так безглуздо перекреслила куля.

Минали дні, охочіше, ніж раніше, Тереса віддавалася звичним заняттям, одноманітний ритм монастирського життя більше не гнітив; під його благотворним впливом розвіювалися тривога й побоювання. Тереса, за якою не наглядали так невідступно, як попервах, здобула свободу, обмежену мурами і спільними молитвами. Ночами лежала без сну, дивлячись, як місячне сяєво проникає до келії.

І тоді, коли тишу роздер зойк, і тоді, як почула стукіт, і тоді, як затупотіли кроки в коридорі, а гамір перемістився на монастирське подвір’я, і ще довго, коли вже все стихло, стояла приперши спиною двері й тремтіла.

Тієї ночі диявол спокушав також мешканок інших келій цього відлеглого Господнього дому: прибравши подоби волоцюг, зазирав у вікна над муром, стукав п’ястуком по шибах, намагався розчавити скло, налягав на віконниці, звеселяючись і розпалюючись від опору, на який повсюдно наштовхувався. І коли на одному вікні йому пощастило вирвати защіпку з петельки, його зустрів частунок у вигляді оправленого в шкіру з металевими накутниками Святого Письма.

І тільки одна черниця, пройнявшись настановою милосердя, доброхіть віддалася чортові. Як удосвіта мешканки келій зустрілися на спільну молитву, слухаючи цей голос, що вирізнявся з-поміж решти пристрасністю і цнотливою свіжістю, настоятелька не без вдоволення відзначила, що наскок нічних волоцюг мав також і сприятливий вплив, міцніше привернувши її підопічниць до Бога.

Тереса згадувала першу поїздку до міста, в яку вирушили зі сходом сонця, а прибули, коли вогняне кружало стояло високо в небі. На мить їй, яка зачудовано розглядалася доокола, здалося, що це і є місто, про яке розповідав дядько, — ось зараз попереду відкриється океан з будинками, що гойдатимуться на воді, проте замість океану з-за рогу з гуркотом вискочив віз без коней, промчався повз неї, підстрибуючи на виямках, і зник у здійнятих ним же порохах та бензинному смороді. А коли курява вляглася, Тереса побачила його. Проминаючи її, він злегка вклонився, наче зналися завжди…

19

Було, наче повернення з далекої подорожі, в якій Матильда по багатьох роках зустріла читачку в ситцевій, короткуватій сукні у такий модний пелюстковий візерунок, з великими очима, що дивилися на світ довірливо і допитливо, з ротом, який заливався дзвінким, щедрим сміхом.

Книжку їй подарували подруги з нагоди одруження: «Нашій любій Матильдочці з сердечним побажаннячком відсвяткувати золоте весіллячко. Цьом і не забувай про нас, своїх льольок. Ми тебе любимо». Засвідчуючи невимушену інтимність дружби, жартівливе сюсюкання мовби випереджало час, в який небавом увійде життя. У дні, коли страх позбутися робочого місця гнав на автобус, Матильда ладна була пожбурити в Жака миску з марляною ганчіркою, якою підтирала загиджену зеленуватими виділеннями гузничку їхнього спільного сина.

Від відкриття, що розрюмсаний згорток зі зморшкуватим личком має запах і що це запах її чоловіка, Матильда розплакалася. Працівники пологового будинку знали всяке — породіль, які цуралися власних дітей; чоловіків, котрі, мов ті вовцюгани, завивали під вікнами; нічні салюти, що перетворювали дім на розбурханий вулик, звідки ще довго лилися плачі немовлят і сипалися прокльони розтривожених матерів.

Хоч як ретельно обтирала тільце, запах не зникав. Пологи були очищенням, торкнувшись найпотаємніших фібрів. Матильда знову спізнавала ні з чим не зрівнянну насиченість вражень від перших тижнів перебування в цьому місті, проте вже не могла віддатися їм так, як тоді. Від думки, що варто було вийти зупинкою швидше і її життя потекло б зовсім по-іншому, впадала в бентежний трем.

Лише неділя, сповнена спокою та сімейного затишку, коли за вікном туркотіли голуби, а сонце наповнювало кімнату світлом, виокремлювалася, мов острівець серед розбурханих вод. Вони вирушали в парк, де гуляли під крислатими парасолями старезних дерев, з яких скрапувала липковина. Заглиблювались у закапелки, куди не проникав гамір атракціонів, у глибину зарослих травою стежок, де лежала галявина, на якій сонце і тінь влаштовували мерехтливий театр. Матильда любила його, палахке кружало, чийого проміння ніколи не було забагато, заплющувала очі, дозволяючи пестити себе. Від пестощів прибувало молоко, Матильда прикладала немовля до грудей, тоді як Жак читав поруч газету, після чого вони прямували до кафетерію в центрі міста, де їй подобалася чистота застелених на столиках обрусів, свіжі букетики у вазочках, пари та сім’ї, що, як і вони, насолоджувалися принадами єдиного відведеного для відпочинку, згідно з Біблією, дня.