Водив його, підрослого, на повідку, доки усвідомив, що з живою істотою, ще й такою, яку сам виплодив, не обходяться. Усюди потикало свого носа чи то пак дзьоба. Куди йшов, туди й воно назирці. Змушений заробляти на хліб щоденний, віддав його в добрі чи такі вже, як були, руки, але тільки-но закінчувався робочий день, біг по нього. Воно ж тюпало вздовж дитсадкового паркана, стривожене і через це ще недоладніше, від чого Жакові краялося серце. «Тобі немає чого боятися, я тебе ніколи не покину», — загрібав із кишені зерно, на яке накидалося, визбируючи до останньої крихти. «Бідолашне, геть зголодніло!» — журився, дивлячись, як орудує розплюснутим жовтим дзьобиком. «Жовтодзьобе, — пестив, — ще рости й рости». А як дивилося на нього!
«Моя наука», — пишався, спостерігаючи, як опушене створіння тримається на воді. «Бодай не потоне, — притакував. — А в житті, яким воно є, це вже не абищо». Ще відданіше зводило на нього допитливі оченята, таке мале, наївне. Брав на руки і так ніс останні кількасот метрів додому. Запевнював себе (і його), що воно таке, як усі, і щоб не робило собі з того справи та й поготів замале ще, аби про таке думати.
П’ятирічного, Жак уперше взяв його з собою на риболовлю, де воно плавало, вправно тримаючись проти течії. «Близько не підпливай, — застерігав. — Зачепишся за гачок». Пірнуло сторчака, так що гузниця стала, мов поплавець — хай бавиться. Яке ж було ошелешення, коли випірнуло з рибиною в дзьобі. «Молодця», — похвалив, заохочуючи плисти до берега. Одначе як підпливло, рибу було вже з’їдено, і він напоумлював, що сирою не їсться. «Колись наші пращури їли її сирою, але то було так давно…» — Жак пояснював, хто такі пращури: «Дідо діда твого діда і так далеко-далеко назад». «Дідо?» — «Ну мій батько. Так як я твій батько, а то мій батько, у нього був його батько, а в того, звичайно, теж і так далі, бо як же воно без батька?» — Жак, як ніхто, це знав. «То я маю діда?» — «Авжеж», — брехав, кахикаючи. «Я хочу до діда! Я хочу до діда!»
Вдома воно знову згадало про діда. «Неодмінно поїдемо», — Жак зішкробував над смітником луску, але йому кортіло їхати вже. «Вже ні. Я чищу рибу, варю картоплю, ми їмо і лягаємо спати». — «Тоді завтра». — «Завтра теж ні, — треба було багато терпцю, — завтра ти йдеш у садок». — «Мені там не цікаво». — «Я працюю, — пояснював. — І не можу отак поїхати. Мене не відпустять, ще й насварять. Ти хочеш, щоб мене насварили?» Мотало головою: «Я лише дуже хочу до діда, тату». «Це від цибулі, — сказав, змахуючи сльозу. — Коли тримаєш близько до очей, набігають сльози». Олія, куди виклав шматки упереміш із посіченою полінцями картоплею, зашипіла. Як узялось рум’янцем, присолив усе і виклав на таріль, де якусь мить продовжувало шкварчати: «Не квапся, гаряча».
М’яса взагалі не їло, що зводив на карб свого невмілого куховарства. «Який з мене кухар? Ніякий». Подався до книгарні, достеменно не знаючи, де вона і чи взагалі там подібним торгують. Натрапивши на вітрину з книжками, несміливо зайшов досередини, де його очі розбіглися від розмаїття, примусивши забути, по що прийшов, тож якийсь час стояв, роздивляючись, насправді ж силкувався пригадати. Сяк-так призвичаївшись, вирушив уздовж стелажів, читаючи упівголоса назви, доки натрапив на одну, в якій було слово «кухня», схопив прожогом, хоч у книгарні, крім нього, інших покупців і не було. Гортав, і поволі до нього доходило, що то не та кухня — такої, де убивають і переслідують, не потребував. «Мені, будь ласка, таку, де не вбивають, а тільки готують їсти». З-поміж книжок з кулінарними рецептами, що, купно з подарунковою кухонною енциклопедією, містилися біля каси, вибрав ту, де найбільше йшлося про готування м’яса, проте описані там способи і рецепти, всі з яких він один по одному випробував, виявилися геть безсилими: воно й далі хотіло риби, до того ж сирої.
Радів, спостерігаючи, як поглинало салати, звичайний зелений охочіше за огірки й помідори, і сумував, коли надворі накидалося на траву. Навчав: «Людина траву не їсть». Казав: «Ти ж не з голодного краю». А ще: «Подумавши, що я тебе не годую, заберуть і віддадуть до сиротинця». Намагався гуляти на викладених бетонними плитами майданах, бродив заасфальтованими тротуарами, перестав прогулюватися туди, де періщив фонтан, в який лізло і брьохалося. «Вилазь! — наказував. — Застудишся і кашлятимеш». Виховання коштувало зусиль, тож роззувався і, закасавши штани, й собі ліз у воду. Від того, як воно, пухнасте і недолуге, дивилося, гнів згасав і невідь-звідки додавалося сили.
Так до решти і не розвіявши вагань, віддав до школи з математичним ухилом, що видалася йому серйознішою і надійнішою: «До школи з математичним ухилом шибеників не посилатимуть». Господи, як недоладно сидів на ньому шкільний костюм! Загальне першовересневе піднесення налякало його, воно стояло на шкільному подвір’ї, геть знічене, втягнувши шию і не наважуваючись звести погляд. Як лунав гімн, у Жакові здійнялася хвиля, наче сам іде в перший клас.
По двох роках записав його спершу на боротьбу — хай мужніє, а по тому, як тренер порадив віддати на якийсь легший спорт, перевів на плавання, де вже у сьомому класі малюк мав третій дорослий розряд. Виступав у республіканських змаганнях, посідаючи призові місця. Жак проводжав його, садовив у вагон, приглядаючись до пасажирів, наскільки їм можна довірити такий скарб, як свою дитину, тупцював і біг, набираючи швидкість разом з електротягом, який рушав, доки нитка, що єднала його і малюка у брудному віконці, не витримувала і рвалася. Незглибно самотній, чекав, приходячи на вокзал задовго до того, як виринав, вертаючись, потяг.
Малюк ще й досі їв сиру рибу, щоправда, потайки, Жак нітився і вдавав, що не помічає, вважаючи великою батьківською поразкою, що так і не прищепив манер. У змайстрованих на довжину підвіконня ящиках кучерявився салат, що його малюк споживав великими кількостями. «Може, йому всі необхідні речовини надходять із салату, такого багатого на мінерали?» — міркував Жак. «Мабуть, це все-таки не добре, їсти одноманітну їжу», — губився у сумнівах. «Треба рідку теплу страву, — казав, — бодай раз на день». Варив суп, витягаючи м’ясо, аби малюк нічого не запримітив. Його син — вегетаріанець. Малюк, який далі виступав у змаганнях, виплававши атестат зрілості, мав тепер новий дорослий костюм, в якому виглядав, утім, так само недоладно, як у шкільному. Коли напередодні випускного отримував паспорт, Жак прийшов у таке хвилювання, що скидався на розбурхане море. Фотограф заледве вписав його у вимоги до світлин для офіційних документів, вкотре поправляючи об’єктив: «Якийсь він у вас нестандартний». Піднесли келихи, від чого малюк швидко сп’янів, укотре продемонструвавши непристосованість до життя. Жак поклав будь-що залишити його в рідному місті, біля себе: «Такий завжди потребуватиме опіки». Нагороди допомогли запхати малюка у вищий навчальний заклад, де він майже не відвідував занять, представляючи на змаганнях факультет, інститут, місто, республіку.
Коли на четвертому курсі малюка ввели до збірної, яка мала виступати на міжнародних змаганнях, Жак, який вирушив із ним, уперше побачив столицю. Доки син тренувався, Жак блукав містом — великим і чужим, перекушуючи у кафетеріях та їдальнях, де вибирав найдешевші страви. Сидячи на лавах біля пам’ятників, дивився на голубів та клумби з квітами. Потім малюк простягнув у віконце паспорт, потім Жак почув, як заводяться мотори і перегодом побачив літак, що стрімко набирав висоту…
Жак сидів, хмільний від останніх подій — звістки про перемогу, зустрічання і офіційного вшановування, як їх наздогнало повідомлення про сумнів експертної комісії. «Це мій син!» — загорлав так, що із сусіднього купе застережно загрюкали. Домагаючись справедливості, оббивав пороги інстанцій, де до нього оберталися спиною. Незугарний пробити мур, склав лист у міжнародний спортивний комітет і, оплативши переклад, місяцями чекав на відповідь.
Відтак знову вирушав до столиці, тим самим поїздом, тим самим шляхом, борючись із сум’яттям, що вкидало його то в холод, то в жар. На призначену зустріч вирушив сам. «Я у справі мого сина», — черговий, який чув це вже, либонь, уп’яте, кивав, беручи слухавку внутрішнього зв’язку. Від хвилювання Жак не міг всидіти, то ж раз по раз зіскакував з крісла в кутку вестибюля поряд із фікусом. «На Вас чекають», — черговий назвав поверх і номер кабінету. «Ваш син…» — почав було уповноважений представник, проте Жак, кваплячись відвернути те жахливе, яке зараз буде промовлено, вигукнув: «Мій син — людина!» «Ваш син — лебідь», — Жакові продемонстрували висновок медичної експертизи. «Це його право бути, ким він бажає…» — Жак покидав приміщення в суперечливому, пригнічено-переможному настрої.
