Анатолій Сагайдачний домігся відводу головуючого судді і повного перезавантаження процесу, в якому з’явилися нові докази та обставини. Як турбіни у літаку, що зайшов на посадку, починають обертатись у протилежний бік, так докорінно вони все змінили.
Було відкрито карну справу проти місцевого олігарха, в якій фігурував букет звинувачень, до яких додавались, спливаючи, як труп на поверхню, нові і нові, свіжі й не дуже, але то вже не було турботою ні його, ні Анатолія — це був той ефект, коли, опинившись перед до неспростовності очевидним, машина запрацювала в аверсному режимі. «Я не вмію звинувачувати, — то було єдине зізнання, що його дозволив собі в розмові з ним Анатолій. — Інакше я був би, мабуть, прокурором. Ми з ним на протилежних берегах, такі правила гри. Так, як улаштовано, це неуникно. Переконують, що насильство — рушій життя. Це — не моя філософія».
Олігарх, якого в місті та краї за історичною інерцією величали магнатом, входив не до першої, але й не до останньої десятки того одного відсотка, який, зіп’явшись на ноги в роки первісного накопичення (грабунку), урядував країною, перетворивши її на прибуткове акціонерне товариство, куди доступ решті громадян був суттєво ускладнений, а почасти внеможливлений. Сторіччями нищене і знегіднюване, це новітнє панство перейняло звички і витівки своїх кривдників і поводилося вдома, як окупант. Володіючи кількома підприємствами, газетою і телеканалом, він був також мисливцем і меценатом, мало не пустивши поставленій ним дерев’яній церкві, по тому як селяни віддали перевагу на виборах його конкурентові, півня.
Свідчення дав один із працівників маєтку, на краю якого Сергій так горопашно і коротко порибалив. Сергій слухав, як чоловік, тремтячи і всякчас озираючись, розповідав про тіло, яке, «мов лантух», затягли до пивниці, де відливали водою, щоби, привівши до тями, продовжити знущання, що його сам оповідач, здригнувшись, назвав «розвагами». До Сергія не відразу дійшло, що говорилося про нього, що то була частина його пригоди, про яку він, одначе, нічого не пам’ятав, і коли його попрохали підтвердити або спростувати, підвівся, не в стані зробити ні одне, ні друге.
У тих розбратах-дебатах спливла нагору давніша історія, про яку місто почало потихеньку забувати й оце знову загуло, як стривожений вулик. Жив колись у краю волоцюга й поет, балдахіном було йому небо, матрацом земля; як ішов, назирці тяглася вервиця приблудних собацюр. Бувало, вклякав над клумбою, як лицар перед дамою, тоді псиська сиділи півколом на шанобливій відстані, доки він вбирав ніздрями пахощі міських квітів. Ходив по селах, мов проповідник, читаючи замість проповідей залюблені у край і життя, яким воно є, мадригали, за що йому давали притулок на ніч і харчів на дорогу. Він називав себе мандрівним філософом, нащадком і послідовником Грицька Сковороди, і всі його за такого мали, не чинив лиха і ніхто не кривдив його, навпаки, у перехідний час, як містом і краєм трусило, мов трясцею, його блаженна рахманність промінила спокій. Полюбляв усамітнюватися в лісах, де розмовляв із деревами, звірами і птахами, через що декотрі називали його новітнім Франциском, інші — божевільним, а в одному вірші порівнював себе з оленем. Не курив, не пив, не буянив; подейкували, що й не знав жінки. І коли його не стало, в місті оселилася пустка, тільки-от ніхто не знав, коли і як це сподіялось. Той самий місцевий магнат, тоді ще не такий відомий, зафондував труну і могилу на цвинтарі між визначних діячів, з алебастровим надгробком, на який не пошкодував ні витрат, ні зв’язків на кордоні, через який матеріал перевозили аж з Італії. Й ось ту розкішну труну, справжній витвір мистецтва, не так уже й кепсько збережений, як на перетрухлий жмут років, було попсуто задля тіла всередині, що геть уже розклалося, але не куля від мисливського карабіну.
Анатолій побував у «Шхуні», де почув чимало цікавого. Йому поталанило переконати кількох завсідників, які прописалися в тому кишлі, де фіранки було напнуто, як вітрила, і впиналась у стелю, ніби підпираючи небо, що раптом узялося просідати, прикрашена вимпелами і таранькою щогла, виступити в ролі свідків — на підставі тих знань, що здатні були вплинути на перебіг процесу, бо, борознячи моря-океани на цьому судні, якого не покидали, достолиха понадовідувалися, а дещо спізнали на власній шкурі. Сам Анатолій не вилазив вечорами з архіву й кілька разів побував у бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, де вивчав різні акти, шукаючи підтвердження чуток і таки нарешті знайшовши. «Як вийду на пенсію, засяду за детектив», — пожартував, і було видно, що й він, який ні в залі суду, ні на зустрічах із Сергієм ні разу ні з якого приводу не висловив здивування й обурення, непомалу заскочений.
З’ясувалося, що став розташовувався на людських городах, розданих свого часу на підприємстві, яке на початку дев’яностих за не зовсім ясних обставин збанкрутувало. Аж гульк — нові документи, свідоцтва про право на власність і жодних підтверджень продажу-купівлі. Можна було тільки уявити розмах шахрайства, про юридичний бік якого було — постфактум — подбано з усією належністю. То було вершиною іронії, родзинкою і відкриттям, переконливою ілюстрацією того, що все у місті та краї переплетено та поґудзано міцними нитками — добре й лихе, вчорашнє і нинішнє.
Змикитивши, що війнуло смаленим, магнат через ніч став замість вибулого на той світ профспілкового діяча, що, доки віку, блазнював, плутаючи тих, чиї інтереси мав обстоювати, з тими, перед ким це мав робити, депутатом Верховної Ради, прозваної злоріками Зрадою, поповнивши ненадовго овдовілу більшість та ініціювавши «з метою гуманізації застарілого карного кодексу» закон «Про відкуп», яким за вбивство пропонувався штраф у розмірі тисячі мінімальних зарплат, а за незмогу його сплатити — ув’язнення. За медійною шамотнею довкола цієї революційної ініціативи, що її одне помірковане столичне видання порівняло з поверненням у середньовіччя, залишилася непоміченою допомога, отримана новоспеченим депутатом, якої вистачило б на утримання сиротинця, що їх масово закривали через брак коштів.
Присягався, що поцілив бідолаху, який був йому, наче рідний брат, випадково, сприйнявши його за лісову дичину, хоча трапилися й такі, хто в цьому сумнівався. Цих останніх він називав недоброзичливцями, котрі, мов шуліки, чигають на його власність (це останнє могло й не далеко відбігати від істини), яку збирав крихта по крихті (галаслива опозиційна газетка згадувала в цьому зв’язку про хитромудрі схеми, якими з бюджету вимивалися мільйонні суми), створивши кілька тисяч робочих місць, які тепер опинилися під загрозою (газетка повторювала те саме із заміною, щоправда, «створивши» на «привласнивши»).
Тоді як проект закону припадав порохами у профільному комітеті, новоспечений депутат навіть не склав присяги, вирядивши свого першого помічника, який зробив це від його імені. Доки його картка голосувала, сам він зі свіжим завзяттям заходився боронити своє добре ім’я. Йому лише заважають виконувати нові суспільні обов’язки — місію, покликання, нічого для себе, все для моїх виборців, на що сайт, який одразу й закрили (по тому, як хакери зламають банківські рахунки судді, який виніс відповідну ухвалу, він запрацює знову), проілюстрував цю фразу фотографіями свіжої мисливської оргії. Ображений вдався, з-поміж іншого, до підопічних рупорів — телеканалу і газети, проте колектив останньої став дибки, влаштувавши акцію протесту проти втручання у редакційну політику. Хоч там як, коли в парламент було зроблено подання на зняття з нього депутатської недоторканності, проти проголосувала не лише монолітна більшість, а й чимало депутатів від розпорошених опозиційних фракцій — свобода парламентаризму незазіханна.
Сергій і Анатолія запитав, чи знає той відчуття, коли летиш трубою, в кінці якої сліпуче сяйво, проте Анатолій не зрозумів його: «Світло в кінці тунелю? Так ми тим і займаємося, що його наближаємо», від чого Сергій ураз повеселішав. Його виправдали, тепер він «був чистим» (попри те, що його не один раз було названо волоцюгою, як і його покійних батьків, «які, зсунувшись на старість із глузду, розвели у квартирі город»), одначе ніхто і ніщо не змогло повернути проведених за ґратами без малого двох років. Отак Сергієва історія переплелася з історією міста і краю — житейською (ба, поетичною) і політичною, в яку ним, Сергієм, було вписано, мов тим пензлем, штрих.
