Повернення листів батьків приятель, з яким разом служили у війську, де й познайомилися, домагався роками — попри те, що часи змінилися, вони жили в новій державі зі старою системою, що ревниво оберігала свої архіви: огром суцільного злочину тривалістю в сім десятиріч, в якому, пригнічене і здеформоване, тривало життя з маленькими радощами та безмежними печалями, розсурмленими звитягами і невеличкими, обійденими увагою успіхами, не даючи вигребти з того злочину мільйони людських історій, мов діаманти — понівечені, стьмянілі. Але таки витребував свої акти з ретельно затертими прізвищами виконавців. Поклав іще раз пройтися колами тодішнього пекла, цього разу не виходячи годинами з-за столу; по марудному зволіканні йому повернули всю без винятку кореспонденцію — приватні речі, бездоганно збережені.

Кілька аркушів і кожний рябів густо покладеними літерами наївного, як у школярів, вразливого, так що його хотілося захищати, почерку, не залишаючи вільного місця, тоді як властивий лист вичерпувався кількома рядками. Все, що далі, було P.S. «Проект міста щастя. Вільні фантазії до облаштування майбутнього». Почавшись вступом «Докорінно змінити життя можна, тільки здолавши силу тяжіння, що сковує нас, роблячи в’язнями прекрасного саду, названого нами Землею. Така наша, загальнолюдська незмірна трагедія закайданених у раю», «Проект» описував таке ідеальне місто, що його однаково легко було потрактувати і за марення, і за філософію — дерева там цвіли на бажання мешканців, вулиці то з’являлися, то зникали, називаючись одночасно так і інак, а засобом пересування слугували повітряні кулі. Було там ближче до кінця й таке міркування, підсумовуючи бурхливий, дарма що стислий виклад: «З цієї дилеми ми вирвемося тільки тоді, як сила волі перевершить силу тяжіння, але що, коли ми спроможемося цього, не звільнившись від лихого в собі…» Замість, здавалось би, звичного у такому випадку знака питання стояли три крапки.

Цим «P.S.» лист, що — так виглядало — постав у відповідь на щось висловлене (можливо, й не раз) адресатом, випинався з-поміж решти також велеслівних, одначе присвячених змалюванню сценок буденного життя епістол, в які Сергій впивався, наче у пригодницьке читво: в ньому бриніло й калатало, перемотлошуючи, трусячи пам’ять і тіло, як ото образки чийогось великого кохання, до яких маєш стосунок не інакший, як читача, зворушують до самої глибини, наче все те діялося колись із тобою.

До того ж його згадувано майже в кожному листі — «малюк», інколи «наш Сергійко», якісь походеньки, що їх пам’ятав і не пам’ятав і про які батько розповідав, мов про неабиякі досягнення; промовляли гордість і радість можливості поділитися ними ще з кимось, рідше листи містили звіряння внутрішнього характеру і варіанти, як повестися в тій чи тій, знову ж таки побутовій оказії — радше міркування, ніж спрямовані до співрозмовника сподівання на підказку. Це все історія — не абстрактна, а конкретної людини, тільки тоді вона щось важить. Для Сергія вона важила подвійно. Сергієву маму батько називав у листах Матильдою, вряди-годи «моя жінка», з благоговінням й острахом і майже так зачасто, як його, сина.

Деякі листи Сергій, виснажений раптовістю, з якою на нього наринуло минуле, від надміру і перехлескування емоцій, перебігав по діагоналі. Аж ось погляд приріс до фрази, вихопленої навмання з нерівно надірваного конверта з маркою, на якій монументальні чоловік і жінка подалися допереду, чоловік із молотом, жінка тримаючи серп: «… був близький до самогубства». Сергій перечитав його від початку до кінця, разів десять-дванадцять чи й усі двадцять — так, наче якогось наступного разу могла з’явитися протилежність до багатократно прочитаного, його спростування.

«Дорогий друже!

Нас спіткало щось жахливе, невиправне, чому немає виразу і збагнення — хоч там як я силкувався б назвати, жодне слово нездатне передати нашу скорботу. Одного з попередніх разів я обіцяв тобі поділитися небавом радісною новиною, я хотів, щоб для тебе це стало великою несподіванкою, яку ти розділив би з нами у спільних почуваннях. У нас така думка була, ми з Матильдою давно обговорили її та порішили, що ти приїдеш нас перевідати, адже ти ще ніколи не був у нашому місті, та й чудовішої нагоди познайомитися з Матильдою, нашим Сергійком і…

Всі ці місяці я літав, мов на крилах — тричі в житті я був безмежно щасливий: коли повернувся, наче з того світу, мій батько; коли ми з Матильдою побрались і потім, як народився Сергійко, наш коханий малюк, й ось, але не так судилося.

Я не знав, що зі мною діється, ходив, як нестямний, нездатний за що-небудь узятися, не маючи слів розради — ні для себе, ні для Матильди, яка геть спала з лиця, і я боявся, що втрачу і її. Були миті, в які я був близький до самогубства.

Ми довго не наважувалися, і, мабуть, саме Сергійкові завдячували новий спалах тепла і близькості між мною та Матильдою, нову надію. Пригадую, як народився Сергійко, ми тоді мешкали ще в гуртожитку над сквером, ділячи кімнатчину, де нам утрьох було тісно і затишно. Коли ми принесли його, запеленаний згорточок, стіни мовби освітилися сяєвом. І потім, уже на новому місці, як ми ходили з ним на прогулянку, якби ти бачив, як він звав вивірок затисненими у п’ястучках горішками! Робота залишала обмаль часу, переважно неділі, в які ми відсипалися, такими втомленими були і… щасливими (по всьому, що сталось, я пишу і сахаюся цього слова).

Я не знаю, що та як сказати Сергійкові — він так хотів братика або сестричку, випрохував купити. Ладний був віддати в обмін улюбленого ведмедика — на рідкість зворушливу плюшеву забавку, з якою нізащо не розлучався — ні вдень, так що Матильда тарабанила до дитсадка їх удвох (як Сергійко був іще зовсім малим, ведмедик був майже такий, як він), ні вночі (він із ним спав).

Ми вирішили нічого не розповідати, щоб не ранити його. Лікарі сказали, що шансів практично не було. А ми вже знали й імена, їх вибрав Сергійко — якщо донечка, назвемо Христинкою, якщо хлопчик, — Устимком.

Єдиний промінець, розрада, надія — наш Сергійко.

Ось так воно все.

Твій Жак».

Мабуть, це й було воно, приховане, що його Сергій так марно шукав ще й тепер, повернувшись до рідного міста й батьківської оселі, по всіх її закутках, тельбушачи речі. Ця прихована від нього сімейна трагедія, запавши невиразною, інтуїтивною ремінісценцією, поступово прибрала рис скарбу, коштовностей, чогось такого-такого. Перед ним у всій ясноті зринув сон дитинства, в якому мати народжує сонце, що їх усіх обпікає.

Сергій вглядався в дату на поштовому штемпелі, нанесену дещо невиразно, загинав пальці, лічачи час, йому було тоді чотири або п’ять років, у кожному разі то було вже в їхньому новому помешканні, згаданої в листі гуртожитської кімнатчини Сергій не пам’ятав. Його відлік часу починався квартирою, де він бігає та ховається, наче в лабіринті, і велетенським парком — з озером й лебедями.

Він був у дев’ятому класі і пішов геть із занять. Мав, нарешті, ключ від помешкання — те, як батьки роками зволікали, тільки підживлювало його переконаність, що вони щось утаємничують і це щось — удома, одначе жодного разу йому так і не пощастило що-небудь знайти. Й ось він якомога тихіше відімкнув двері і так само замкнув, стояв на застеленому цератою, підбитою войлоком, коридорчику і бачив у навстіж відчинені до вітальні двері батька на табуретці з краваткою, що звисала з шиї, не торкаючись грудей, тоді як рука тримала дріт, на якому завжди і ще вранці висів світильник. У всьому тому панувало безглуздя, жаске й лиховісне.

«Я… ти…»

Було химерно, як вони вибріхувалися один перед одним. Батько, продовжуючи стояти, — «Ось бачиш, ремонтую», одначе Сергій ні тоді, ні перед тим не помічав, щоб світильникові чогось бракувало. Белькотів, скидаючись у такій позі на янгола, який, до схилвіку так і не дочекавшись крил, лаштувався все одно полетіти.

Нарешті батько зліз зі стільця і скинув із шиї краватку, мов зашморг, одягнув звалені на купу сорочку й штани і то чіпав, то знову скидав краватку, загиливши врешті до шафи, після чого попрощався та пішов із дому, сказавши, що на обід не прийде, а перекусить на підприємстві й, можливо, як не затримається, після роботи відразу піде в гараж.