— Нічого не розумію.

— Не розумів і я. А потім зрозумів усе, — капітан і Кублей вийшли з автомашини. — Ви чули, що тепер не вистачає робочих рук? Усі вдарились у бізнес. Нікому і ями викопати.

— Ну, я не сказав би, — мовив Кублей. — Судячи з тих фотокарток, що підсунули вам…

— Я не в тому розумінні. Ваш колега найнявся копачем. Копали могилу звечора… Я все обстежив… Копали поруч з могилою, як ви сказали, імені Миколи Мазура… і викопали нішу, ножівкою розрізали цинкову коробку і витягли те, що там лежало.

— І що ж там лежало?!

— От цього я сказати не можу. Але можу запевнити вас в одному — покійником там і не пахло…

— Чим же все-таки пахло?.. Кавказом, Придністров’ям, Середньою Азією?

— Можливо… Можливо, там переховували зброю. Саме тепер, через п’ять років, вона їм і знадобилася…

— Але ви сказали, що плита з могили була зсунута… Могила розрита. А те, що було в труні, — зникло. Чи я щось не так зрозумів?

— Саме так, Кублею. Ви правильно зрозуміли. У тім і загадка. Ви читали, звичайно, про літаючі тарілки… Про прибульців… Ви б зайшли до Лідії Андріївни. Запитали б, що саме вона читала перед з’явою сина і що їй приносив Марченко… Він матері утовкмачував у голову, що прибульці можуть появитися у вигляді рідного чоловіка, сина… Він уже знав… Власне, вони уже знали — Бородань і Марченко, — що Микола Мазур у Києві. Розуміли, що вона може зустрітися з ним на вулиці, на майдані, навіть побачити по телевізору. Адже про делегатів форуму і гостей передавали цілі репортажі… Він жив у готелі «Хрещатик». Мати працювала в кафе «Червоні маки». Стовідсоткова вірогідність зустрічі!

— А чому він не зайшов до неї відкрито? Це ж не вчорашній день. Сьогодні його за те, що не схотів воювати проти афганців, ніхто б не засудив. Мабуть, ще й похвалили б.

— Не знаю. Боявся не тільки він, боявся і Бородань, теж афганець… Чомусь не хотів, щоб Микола на форумі виступив… Не розповів правду. Чомусь несподівано виїхав… Все це ще треба з’ясувати.

— Добре! Повернемося до розритої могили…

— Вони й розрили… Викрали те, що лежало в труні, а наступного дня — після того, як мати побачила сина — хотіли переконати її, що син воскрес із мертвих… На що розраховували?! Не знаю. Може, на те, що нерви у неї не витримають і вона збожеволіє. Адже Лідія Андріївна сама казала: їй ніхто не вірить. «Невже й ви, капітане, гадаєте, що я божевільна?»

— Але ж ви привезли мене сюди не для того, щоб розповісти це, так?

— Ви здогадливі, Кублею… Не для цього. Мене цікавить тридцять третій сектор… І ось цей пам’ятник… Ви бачите?

— Ну й що?

— Читайте!

Кублей прочитав.

— Будь ласка, вголос. «Дружині і донечці Марченко А. М. і Марченко М. П. від люблячого тата і чоловіка». Ось за якого Марченка видав себе ваш Марченко, Кублею… Ви не припускаєте, що у Франкфурт полетів також Марченко, але інший? Одне прізвище — дві людини!

— Не припускаю, — твердо відказав Кублей. — Вони подалися за кордон не випадково і, боюсь, саме з тим товаром, що зберігався в могилі.

— Але що це за товар? І чи можна з ним подолати наш кордон?

— Наш кордон можна, капітане. Тим паче Марченку. З його давніми зв’язками і друзями.

Капітан Дубль задумався… «Може, це справді так, але є ще митний кордон у Франкфурті». І він сказав про це Кублею.

— Мабуть, ви маєте рацію, — погодився той. — Зі зброєю у Франкфурт вони не наважаться з’явитися.

— А з доларами?!

— А з доларами можуть… Якщо ту зброю у них закупили за валюту мафіозі… Тепер уже наші мафіозі…

У Міністерстві закордонних справ капітана Дубля уже чекали. Молодий клерк, словесний портрет якого намалював заступник міністра, стояв біля входу… Клерк, білявий юнак з вишуканими манерами, чіткий, елегантний і аж занадто ввічливий, звичайно мріяв, з усього було видно, стати міністром закордонних справ.

— Закінчили Київський університет? — спитав капітан Дубль.

— Так.

— Факультет міжнародних відносин?

Молодий клерк кивнув і, проходячи повз старшину міліції, що охороняв центральний вхід до міністерства, чемно сказав:

— Це до заступника міністра!

Старшина віддав честь.

— Мабуть, знає вас, пане капітане?

— А ви мене звідки знаєте?!

— Я вас часто бачу по телевізору. Читав про вас статті. Ви ж наша знаменитість…

Капітан подякував і переступив поріг високого, в прямому і переносному розумінні, міністерського кабінету. Заступник міністра вийшов з-за столу, подав випещену тонку руку, запросив сідати. Сам сів навпроти.

— Я вас уважно слухаю, капітане. Мені уже телефонували… Просили посприяти… Чим зможемо — допоможемо…

— Нам потрібно зв’язатися з американцем українського походження. Його справжнє ім’я і прізвище Микола Мазур. Він живе в Нью-Йорку під прізвищем Дмитро Палагнюк. Поїхати туди самим ми не маємо змоги.

— У вас є адреса Палагнюка?

— Так. Він приїжджав на Всесвітній форум українців, але раптово від’їхав, не дочекавшись навіть відкриття форуму…

— Що нам потрібно зробити?

— Як би вам це делікатніше сказати… Скажу, як раніше казали: завербувати одного чоловіка…

— Ви не за адресою, капітане.

Заступник міністра підвівся, даючи зрозуміти, що аудієнцію закінчено і що він сприймає слова капітана як провокацію.

— Пробачте, але там, до кого ви мені радите звернутися, порадили звернутися саме до вас. Я був у генерала Ситорчука… Це дуже серйозна справа…

— Але ми вербовкою агентів не займаємося.

— Ви мені пробачте. Я просто ляпнув дурницю. Коли довго підбираєш слова і намагаєшся сказати м’якше, виходить завжди навпаки… Я хотів, щоб ваші люди… наші люди з нашої місії, якомога тепліше поговорили з цим Палагнюком. Запевнили його, що йому нічого боятися. Зараз його шантажують, залякують… І якщо він і справді відчуває вину перед Україною… Хоча особисто я так не думаю. Він мав виступити на форумі, але йому не дали такої можливості. Його змусили негайно залишити Україну… А нам потрібна правда… Хоч би якою вона була… Заради його матері… Мати тяжко хвора…

— У вас стільки запалу, капітане. Ви намагаєтесь переконати мене у чомусь. Але я, слово честі, нічого з усього того, що ви сказали, не зрозумів. Хто такий цей Дмитро Палагнюк і чому ви ним цікавитесь. Зверніться краще в товариство «Україна». Там зв’яжуться з вашим Палагнюком… Або запишіться в хор співаком чи в ансамбль танцюристом. Поїдьте самі… Ви ніколи не були в Америці?

Капітан зрозумів, що пан заступник міністра з нього просто кепкує. Сміється йому в очі. Він мовчки підвівся і пішов з кабінету, але раптом зупинився.

— О, ледь не забув найголовнішого, — проказав капітан Дубль. — Ви, прошу пробачення, випадково не пам’ятаєте агента кадебе майора Марченка? Аркадія чи Артура Марченка? Він у 1984 році їздив до Нью-Йорка в складі нашої делегації радником з економічних питань. Добре грав на балалайці. «Гоп, мої черевички, гоп»…

Заступник міністра сполотнів:

— Ви що, знущаєтеся з мене? Що це все означає?!

— Нічого, пане заступнику. Абсолютно нічого. Я просто хотів би почути вашу відповідь: знали чи ні?

— А яке я маю до того відношення? Я не належав до кураторів агентури.

— Але я, як ви помітили, не випадково вжив слово «завербував», яке вам дуже не сподобалося, — капітан удав, що збирається відчинити двері.

— Зачекайте. Речення можна докінчити і в кабінеті. Не обов’язково, щоб його чула моя секретарка.

— Безперечно, пане заступнику. Я й не ставлю перед собою такої мети. Я лише хочу вам нагадати, що майор комітету безпеки за вашою вказівкою завербував воїна-афганця, який не схотів воювати, в свої агенти.

— Це неправда. Мазура ніхто не вербував. Його просто прибрали. А хто саме, я не знаю. Казали, мій водій. Кублей його прізвище. Він нині на пенсії.

— Я вам дуже вдячний за інформацію.

— Ви задоволені?

— Так! — мовив каштан Дубль.

— Я дуже радий, — заступник міністра спробував зобразити на обличчі ту радість. Але усмішка вийшла помітно кривою і, як здалося капітану Дублю, зовсім не щирою…