— Ми можемо потрапити до квартири пана Палагнюка?

— Ноу проблем! — посміхнувся пан Роман. Високий добродушний чолов’яга з уже помітним черевцем — багажем, зібраним за років шістдесят п’ять. — У тому будинку мені всі двері відкриті. Я господар того будинку. Як ви кажете, хмародряпа.

— Ми поки що кажемо хмарочоса!

— А то ще москальський вплив!

Пан Роман натис на педаль. Могутній темно-синій «Кадилак» з такою ж темно-синьою оббивкою на шкіряних сидіннях, м’яко рушив і покотив на гору, як з гори. Без напруги, без звичного для вуха капітана Дубля стукоту пальців у наших двигунах і стогону під колесами. Знайомий уже капітану Дублю швейцар цього разу розплився в такій посмішці, що складалося враження, ніби у нього й обличчя нема — сама тільки посмішка. На чистій натуральній гумі. Від вуха до вуха. Відчиняючи дистанційним управлінням шафу, за дверцятами якої висіли запасні ключі під відповідною нумерацією поверхів і квартир, швейцар, не гаючи й хвилини, вручив пану Роману потрібний ключ.

На поверх піднімалися з швидкістю ракети. Капітану здалося, що їх цього разу так швидко везуть тому, що вони їдуть з хазяїном.

Переступили поріг. Капітан Дубль оглянув невеличку кімнатку і навіть дещо розчарувався. «Ось звідки наші квартири, так звані хрущовки». Спарені кімнатки, спарені ванна і туалет. Маленька кухонька. На всю стіну в коридорчику стелажі. З книгами. Українською й англійською мовами… Українських більше… Більше і бідніших. Мабуть, виданих на гроші меценатів. У простих м’яких паперових обкладинках.

Посеред вітальні стояв журнальний столик. З штучними яскраво-рожевими трояндами. Із зеленим неприродним листям. Три попільнички. Усі з попелом. Але жодного недопалка. У кутку — телевізор. Відеомагнітофон. Три крісла в золотавій велюровій оббивці. Такого ж кольору пуфик. Під стіною тахта. На стіні фотопортрет Лідії Андріївни. На телевізорі фотокартка Лідії Андріївни на увесь зріст. Стояла біля яблуні у білопінні. Рання весна. На серванті портрет дівчини. Фотокартка прострелена. Капітан одразу впізнав Галю Медведчук… Тепер уже Бордоніс… А може, знову Медведчук?

Пан Роман як господар дому запросив усіх сісти. Капітан подякував і сказав, що він прийшов не за цим. Його цікавило все. Книги, письмовий стіл, тумбочка в спальні… Шухляди… Капітан щось шукав… Шукав ретельно… Тоді підійшов до телефону. Поглянув на пристрій, попросив пана Романа увімкнути. Сам не наважувався… В його кабінеті — трохи іншої конструкції. Пристрій раптом заговорив. Пан Роман здивовано глянув на капітана. Потім перевів погляд на Демчука.

— Даун-Таун… Я цей район знаю. Можна сказати виріс там. І де цей басейн, знаю. Знаю, чий це дім. Знаю, хто там живе з наших… Ноу проблем!

Дубль подвійно не вірив тому, що чув… Він аж ніяк не сподівався на такий успіх у Нью-Йорку.

— Можемо одразу й поїхати, — запропонував пан Роман. — Мені навіть цікаво, шляк би його трафив… Отже, комуністи живуть, комуністи діють. Були бандитами — бандитами й залишились.

— Одну хвилинку, будь ласка. Мене цікавлять деякі папери, — мовив капітан. — Ви посидьте, а я з вашого дозволу…

— То дуже прошу. То ви тутка командуйте. Я тільки їм прислуговую. Мені то дуже цікаво. Хотів би я видіти тих вар’ятів. У моєму «Кадилаці» такі шиби, що то ви все бачите, а вас ніц не бачать…

Капітан рився в паперах, перебирав течки… Нарешті, здається, знайшов те, що шукав. Він перегорнув кілька сторінок, прочитав. Потім з хвилюванням повернувся назад… Тоді забіг сторінками наперед… Потім закрив книгу, підійшов до пана Романа, обійняв його і розцілував. Той аж розгубився.

— То що то є? Мені сказали, що ви капітан поліції, і такі сентименти. У вас радість? Я дуже щасливий… Абись тільки не розчарувалися…

— Не розчаруюся…

— І в мені також… За такий поцілунок… Я вас, перепрошую, переводжу до своїх апартаментів… Пощо ви будете тому одеському вар’яту платити доляри… Україна ще не стала на ноги… То хай уже стане, тоді…

Капітан йому щиро подякував, потис руку і сказав, що згодний виїхати негайно.

— До того басейну!

— Так! Так, пане Романе. До басейну!

Важко знайти людей у цьому світі, які б сказали, що вони люблять чекати. Цього не міг сказати про себе і капітан Дубль… Але, сидячи в «Кадилаці» пана Романа, він того вечора подумав про себе: «Я таки вмію чекати…»

Подумав і спіймав себе на тому, що ця фраза належить не йому. Що він механічно цитує свою добру знайому.

Саме вона йому часто казала ці слова: «Я таки вмію чекати…»

Чекати довелося недовго. Та й час біг, як наше життя. Точніше, життя Дмитра Палагнюка — Миколи Мазура. Недовге, але таке, як пишуть українці, карколомне. Він прочитав щоденник воїна-афганця і тепер, здається, все зрозумів. Одне тільки дивувало: чим вони його залякували? Здається, й це розгадав, і все-таки… Не міг повірити… Отже, його дурили… Подавали односторонню інформацію і він, як кожна чесна і довірлива людина, вірив. Вірив, незважаючи на кілька зрад і на… розстріли… Ось це капітану не вкладалось у голову…

Кульгавий ішов позаду. Стомлений. Зігнутий. Загнаний… А Циган, як про себе прозвав капітан Дубль молодика зі шрамом, викидав ноги вперед бадьоро, весело, самовпевнено. Отже, вони почувають себе тут у цілковитій безпеці. От тільки Кульгавий — майор Марченко — помітно втомився життям чи щось відчував як старий досвідчений чекіст. «Чекіст» — це колись романтичне слово швидко набувало зовсім іншого відтінку і викликало всуціль неприємні асоціації. Мало'хто тепер міг би з гордістю сказати, що він чекіст, як і його близькі та й далекі родичі.

У під’їзд обидва зайшли не оглядаючись. Це додатково переконало капітана, що тут вони почувають себе поза підозрою.

— Вони? — запитав пан Роман.

— Вони, — відповів капітан Дубль. — Сучі сини!

— Москалі!

— Перевертні. Яничари!

— Від них усі наші біди… Горе наше, — зітхнув пан Роман. — Вилікувати б нашу націю від цього — їй ціни не було б.

— Ви, мабуть, їдьте, пане Романе. А ми уже з Дем’яном тут самі залишимось… У вас же інша професія, — посміхнувся капітан.

— Що інша, то інша… Але й мені цікаво… У мене ще трохи часу є…

— Ви ліпше скажіть, чи нема у вас другої автомашини і гарного водія?

— А то чому?! Ноу проблем… І водій файний є. Моя донця… Дорою звати. То якщо треба, то вона й зараз приїде. Може, ще й будемо родичами. У мене файна донця. У Києві по телевізору виступала, то купу листів з України привезла. Чи то тому, що гарна, чи тому, що багата. Тепер хіба зрозумієш? То треба вдавати з себе бідну, щоб зрозуміти правду…

Пан Роман узяв телефон. У трубці щось затріщало. Озвався жіночий голос.

— То є ти, стара? А де Дора? То дай-но Дорі ту слухавку. Донцю… Хай!.. Хай!.. То ти нині що робиш? А не хочеш з файними хлопами сі зазнайомитися? А то чому? То я жартую. То є з України, їм тра показати Нью-Йорк… А то я відки знаю? Мо’, й Нью-Джерсі. Бруклін, Бронкс. Куди скажуть… У Даун-Тауні. Дім Дорченка… Так… То не запізнюйся. Пальне є?.. То добре. Тоді простуй сюди. Поїж, доню. Бо ті хлопи гуляти майстри… Мо’, не на цілу ніч, але до світання… Мамі скажи, що я дозволив. Най буде!

— Буде заміна, — пан Роман поклав трубку.

Вечоріло. Нью-Йорк спалахував світлом і справжнім життям. Чиновники залишали свої фірми, комп’ютерні системи, крісла, апарати, секретарок… А втім, секретарок, мабуть, не залишали… А тільки давали змогу переодягнутись, прийняти душ і запрошували на вечерю… Десь бурхливо оживала 42 стріт, яскраворекламний, як вогняний метеорит, Бродвей, осліплюючи вас своїми вогнями і несподіванками, перерізав по діагоналі Манхеттен. А тут, у Даун-Тауні, життя, навпаки, завмирало. Тихо спалахували вікна, загорялися вогнями — зеленими від зелених абажурів, які тут залюбки використовували, і темно-синіми від кольорових телевізорів. У тимчасовій квартирі Джима Пеленса сиділи в напівтемряві. Горів тільки нічничок, миготіла на шибках тінь. Вона то накульгувала, то присідала, то раптово схоплювалась. Ішов активний діалог. Щось накреслювалося, щось планувалося. Одна сторона того чекала з нетерпінням, друга — з острахом, третя думала: аби швидше…