— Тут тобі буде як у раю, — вів далі Кульгавий. — Бузок під вікном… Магнолії… Вишень, правда, нема, але, як бачиш, ростуть гіацинти, дім оповитий диким виноградом. Це надає усьому свіжості і не нагадує Сінг-Сінг… Холодильник набитий різним добром і жувальною гумкою. Ти ж уже американізувався. Свіжість і чистота в роті тобі забезпечена… Телефону, на жаль, нема. Відрізали… Залишаємо тебе самого. Без ключа… Все, що потрібно, — в туалеті. Під бузину ходити не треба… Та в цьому районі вона, здається, й не росте. Будеш гарним хлопчиком — побачиш маму. Будеш поганим — тебе побачить мама… Але цього разу тільки в труні… З відкритим віком. Затямив? А поки що — гуд-бай!

Кульгавий з Бордонісом вийшли й зачинили двері на два повороти ключа.

— Грати не пробуй знімати! Господарю це може не сподобатися! — кричав Бордоніс вже з того боку. — Ми сказали, що в тебе не всі дома, і просили його про всяк випадок прослідкувати за тобою… Усік?

Палагнюк на одеські штучки Бордоніса не реагував ніяк. Він їх вивчив ще в Афганістані. Балабон і там торохкотів, як висушений у стручках біб. Дмитро присів у крісло, роздивився. Останнім часом він бачив стільки американських фільмів, що й з ліку збився і майже не пам’ятав жодного з них. Запам’яталося тільки головне: герої цих низькопробних фільмів ніколи не розгублюються. Навіть тоді, коли їх у печері завалюють камінням. Все одно вони знаходять вихід. А він що, не зможе знайти? Ну, замкнули його ззовні. Ну, відрізали телефон. Апарат забрали з собою. Грати на вікнах… Поставили наглядача. Якщо поставили… Та який господар будинку буде сидіти і виглядати, коли його «божевільний» вибереться з квартири? Вішають на вуха спагеті. Граються в мафію «хрещені батьки». В усіх по одному, а в нього аж два. Наше-таки зверху…

Він підвівся, зайшов у туалет. Над унітазом висіла шафа з господарським реманентом. Дріт, викрутки, шурупи, цвяхи, навіть новий замок з п’ятьма ключами. «Ось і вихід, — подумав Палагнюк, — викручу той замок, вставлю цей. Прийде хазяїн, скажу — міняю. Його для чого купили?!» Але це його не влаштовувало. Він узяв ще кілька ключів. Тут їх була ціла в’язка… Підійшов до дверей. Вставив один, другий, третій… Відімкнув чи то шостим, чи то сьомим. Аж серце забилось. Відчинив двері… Ні, в цих ширвжитківських американських фільмах теж щось є… Ще не вечір… Ключа з в’язки зняв, на його місце почепив той, що був від новісінького замка… А раптом порахували. Хоча кому це в голову прийшло?.. Просто найняли тимчасово чиюсь квартирку… Сів на тахту. Подумав. Куди заховати ключ? Згадав, що в плавках є кишенька. Поклав туди. Не роздягатимуть. Спробують — дасть по зубах. Приліг. Тоді встав. Пробіг очима по кімнаті. У стінній шафі подушки не знайшов. Лежали ковдра, покривало, кілька простирадл, наволочки… Подушки жодної… Повернувся до тахти. Підняв ліжник. Так і думав. Подушка є. Тут і ковдра… Стара скакалка, розбита Барбі, маленьке велосипедне колесо, старий телефонний апарат… Ще довоєнного випуску. Не скрикнув, не вигукнув. Взяв спокійно в руки.

Оглянув. Є шнур, є вилка на кінці шнура… Ніде не розірваний… Не хотілося вірити і не хотілося загадувати. Знайшов проводку, збігав на кухню, взяв ножа. Зачистив два дротики, прикрутив до вилки. Підняв трубку. Вухам не повірив. Поклав трубку. Знову підняв. Набрав номер. Телефон працював справно. Почув свій власний голос. Звідти, звідки його забрали: «Ви телефонуєте до квартири Дмитра Палагнюка. Після третього сигналу прошу надиктувати текст. Залиште, будь ласка, свій телефон. Як тільки прийду, вам негайно зателефоную. Дякую». Слухав і не знав, що сказати. Набрав ще раз свій номер, продиктував. «Я вивезений в Даун-Таун. Ні номера будинку, ні вулиці не знаю. У дворі великий занедбаний басейн. Без води. Наповнений торішнім падолистом. Моє вікно з ґратами виходить на цей басейн. За ним дитячий майданчик. Карусель, гойдалка, чортове колесо. Усе занедбане. Я вийти з квартири можу… Але боюсь, що за мною слідкують. Знайдете, до квартири не підходьте, влаштуйте пункт спостереження. Мені загрожують двоє. Один високий, другий кульгавий на ногу. Перший — блондин. Другий — брюнет. Зі шрамом на правій щоці.

Передав Дмитро Палагнюк. Дякую. Будьте обережні. Втретє не воскресають. Ще раз дякую», Дмитро поклав трубку, від’єднав шнур, поклав телефонний апарат на місце. Приліг на тахту, Задумався. «А що, як послати їх к бісу? Втекти». «А якщо дістанеш кулю втретє? І знову не одну?» Встав. Підійшов до холодильника. Заглянув… Напхали по саму зав’язку. Отже, прибирати мене швидко не збираються. Узяв кілька бананів. З’їв. Захотілося чогось випити. Відкоркував пляшку мінеральної. Випив із задоволенням. Заглянув в аптечку. Ковтнув пігулку аспірину. Знову приліг. Настрій нікудишній. Увімкнув телевізор… Але нічого не розумів. Піймав себе на тому, що картинки бачить, а слів не чує. Вимкнув. Витяг подушку. Поклав під голову. Спробував заснути. Заснув.

Ухопивши голову в руки, капітан Дубль думав. Думки, як весняні крижини, нагромаджувались одна на одну. Фактів, подій, деталей, дійових осіб така кількість, що вони ніяк не вкладалися в одну струнку фабулу. Не трималися купи. Але все вертілося навколо Мазура, його записок, його листів. Капітан спробував пройтися з перших кроків… З чого почалося? З Афганістану. Але саме цього епізоду він не знав… Перекинувся з Кабула на Київ. Розмова з молодим гравером. Той упізнав типа, який змусив батька писати записку, давши власну кров. Допитав старшого гравера… Признався одразу… Про валюту промовчав. Сказав, що взяв відповідно до прейскуранта, як по металу. По очах помітив, що бреше. Та капітана Дубля не так цікавило, чим платив замовник. Цікавив зміст листа. Лист писав Мазур до мами — Лідії Андріївни Мазур. Писав, що в нього все гаразд. Служба як служба… У те, що він загине в Афганістані, — не вірить. Відчуття у нього таке. Але якщо його відчуття, як і доля, зрадять, то він просить матір про одне — поховати його разом з батьком… В одній могилі… Про Галю не згадував. Отже, мати про наречену не знала. Або соромився, або… не був певним, чи вона залишиться йому вірною… У листі стояла адреса. Мама жила за київським Ботанічним садом, на Печерську. В приватному будинку. На схилах Дніпра.

Що ж у цьому листі важливе? Головне? Листа він не бачив. Але його читали двоє: гравер батько і гравер син. Зміст передали майже дослівно. Передали і зміст записки, написаної кров’ю Бордоніса… Капітан підвівся. Виглянув у вікно. Манхеттен прокидався. Прокидався пізно. Десь приблизно о другій годині дня. О другій, щоб завмерти приблизно о другій годині ночі. Зсунута доба, зсунуті мозки. Капітан опустив білі пластикові штори. У кімнаті стало темно. Засвітив настільну лампу. Створив свою маленьку ніч. Уночі думалося краще… Що виділяється в цьому загалом банальному солдатському листі? Чим він відрізняється від інших листів, яка його особливість? І чи є вона тут? Він вимкнув світло. Заплющив очі. Уявив лист Мазура… Ніби жирними літерами виділилось в уяві речення: «Але якщо мої відчуття, як і доля, зрадять мене, то поховай мене разом з татом». Він розплющив очі, увімкнув світло… Його осінило… Ось воно що! Як я не здогадався раніше?! Майор Марченко… Майор Марченко і агент кадебе Бордоніс! Авжеж вони. Чи відіслали вони цього листа Лідії Андріївні? А якщо відіслали, то коли: до чи після?! Ось питання. Хотів би я це знати…

Він підійшов до телефону. Набрав номер місії. Попросив Демчука. Демчук відгукнувся одразу.

— Нам за будь-яку ціну потрібно потрапити в квартиру Палагнюка. За будь-яку ціну… Шукайте представників діаспори, шукайте поліцію. Я хочу бачити покинуте приміщення.

— Я спробую, — промовив Демчук. — Ви з номера? Чекайте!..

Чекати довелося довго. Капітан спробував читати Біблію. Шукав місце про Ісуса Христа. Те, де описується, як Ісус Христос воскрес. Нарешті знайшов, але саме в цей час у двері постукали.

— Ви щасливчик, пане капітане! У тому будинку живуть наші люди. Знайомтесь… Пан Роман. До ваших послуг.