Та хто б тепер марнував на це час? Момент був надто урочистий, щоб псувати його такою дурницею…
Посеред кімнати стояв Казик. Ще блідий, але вже з усмішкою від вуха до вуха, врятований від смерті, яку він сам собі міг заподіяти. В елегантному синьому костюмі, Казик, здавалося, зараз вирушить на якийсь урочистий бенкет. Вилоги піджака любовно припали до грудей, стрілки на штанях були такі гострі, що якби сіла на них муха, її, певно, перетяло б навпіл.
Коли минув перший захват, Гаєвський-старший спробував применшити свої заслуги, кажучи, що, власне, нічого особливого він і не зробив, що костюм пошитий з доброї вовни і чудово витримав купіль. Але кого ці слова могли ввести в оману? Адже вони на власні очі бачили, який вигляд мав Казик, коли вийшов з води. Адже вони власними руками торкалися тієї мокрої синьої губки, того чудового спогаду від костюма. Вони найкраще знають, чого вартий учинок Адамового батька.
Та найкраще знав про це, мабуть, тільки Адам. Увечері, коли вже батько лежав у ліжку й напевне встиг забути про свій подвиг, хлопець раптом сказав:
— Ти навіть не уявляєш, тату, скільки зробив добра…
— Не перебільшуй… Ви просто як діти-дошкільнята…
— Врятований костюм — це ще не все, — вів далі Адам. — Ти врятував нашу Спілку. Сьогодні ми відчули, що знову потрібні один одному. Боролися пліч-о-пліч. Ще перед бійкою декотрі хлопці чіплялись до Казика, кепкували, що він убрався, наче блазень, мовляв, сонце так пече, а він у темному костюмі… А потім… та ти ж і сам добре знаєш, що було потім. Ми нарешті знайшли один одного. Як добре, що ті хлопці кинули Врубеля в воду. Його костюм тепер ніби прапор. Тату, а я матиму коли-небудь такий костюм?
Поразка Богдана Ліпки.
Хто підкинув пацюка?
Адам у ролі Шерлока Холмса.
В гімназії вже нікого не було. Заняття скінчилися три години тому, і в коридорах панувала тиша й спокій. Коридори вже також скучили за канікулами. Щодня тут відбувалися невеличкі землетруси. Сипалась штукатурка із стін, тріщали лавки, деренчали шибки, з вікон випадали, невідомо яким чином, важкі мідні шпінгалети. Тільки тоді, коли лунав останній дзвоник, сповіщаючи про кінець уроків, червоний будинок гімназії заспокоювався. Сторож Миколай старанно замикав двері за останнім учнем, ніби побоюючись, що хтось іще може сюди вернутись, діставав із кишені м’яту сигарету, ламав її навпіл і закурював, мружачи очі від насолоди. Важко сказати напевне, чи насолоджувався він димом, чи все-таки свідомістю того, що до завтрашнього ранку в коридорах і класах дзвенітиме урочиста тиша, як у священному храмі: що не пролунає зненацька в одному з кутків крик, або волання, або плач, або дикий вереск, який зробив би честь навіть індіанцям з войовничого племені команчі.
Сторож Миколай був тут особою майже історичною. Ходили легенди, що перш ніж заклали підмурівок будинку гімназії, до пана Миколая вже було вислано делегацію місцевих патриціїв з проханням обійняти посаду сторожа. Коли навіть і є в цьому, як буває в легенді, певне перебільшення чи неточність, то все одно сьогодні важко уявити собі красноставську гімназію без пана Миколая.
Небагато є на світі сторожів, які так серйозно й так неповторно ставляться до своїх обов’язків.
Сторож Миколай глибоко певен: не тільки вчителі, а навіть сам міністр освіти, який має владу над усіма школами, допускається принципових педагогічних помилок, що рано чи пізно обернуться бідою. Якби, приміром, Миколай був директором гімназії, він заборонив би під страхом виключення голосно розмовляти в коридорах, бігати по сходах, їсти другі сніданки, бо ж відомо, що папір усі чомусь обов’язково кидають на підлогу; відчиняти в класах вікна, бо й випасти можна, і шибку потовкти — раз плюнути; залишати класи під час перерви, бо найбільша користь від перепочинку тоді, коли нерухомо сидиш на лаві; дихати, бо якщо сто вісімдесят осіб почне одночасно дихати, то в коридорах од цього дихання буде протяг, а відомо ж бо — протяг ще нікому на здоров’я не пішов.
Це тільки частина пропозицій пана Миколая, пропозицій, які рано чи пізно мають втілитись у життя. Хіба що міністр освіти — людина легковажна і не усвідомлює небезпеки, яка загрожує красноставській гімназії.
Коли й далі так піде, то весь учительський колектив разом із сторожем Миколаєм буде узятий у ясир ордою дикунів і згорить на величезному вогнищі, розкладеному із звалених на купу парт, класних дощок, шкільних підручників і кошиків з-під сміття. Не кажучи вже про те, що якась інша орда любителів фізики й хімії може будь-якої хвилини підпалити будинок або, в кращому випадку, висадити його в повітря…
Пан Миколай, тривожно вслухаючись щодня у це жахливе ревю це кількох сотень молодих горлянок, раз у раз застерігає директора, що тільки тверда рука й суворі покарання можуть урятувати червону будівлю від згуби. Він застерігає, що хоче мати чисте сумління. Коли завтра все полетить шкереберть, він може дорікнути: «А я ж казав, благав, пояснював… якщо на поріг навчального закладу пускають ватагу турків, татар та інших варварів, то треба бути напоготові й треба карати, як, перепрошую, отой Хаммурапі»[5].
Отак вважаючи, сторож Миколай дійшов цілком логічного висновку, що провидіння вклало в його міцні руки долю цієї гімназії. Він зрозумів, що вчителі, на жаль, стероризовані варварами і тільки він, Миколай, здатен повести нещадну боротьбу за встановлення ладу, порядку і справедливості. Якби не його рішуча позиція, цей двоповерховий храм освіти був би вже давно занапащений.
Пан Миколай зручно вмостився на дубовій лаві, що стояла в нижньому коридорі біля вхідних дверей, востаннє глибоко затягнувся димом і саме зібрався докладно підрахувати, скільки ще днів лишилося йому до повної свободи, тобто до канікул. Аж раптом перед ним постала не вельми ждана особа.
— Скучив за школою, Ліпко? — ущипливо спитав сторож, про всяк випадок підводячися з лави й наближаючись до прибульця.
— І в голові такого не було, пане Миколай! — відповів Богдан. — Збори зараз будуть, от я і прийшов.
— Ніяких зборів. Ніяких нарад. Знаємо ми такі штуки. А хто шибки вставлятиме?
— Які шибки?
— Звичайні. Державні. Пустиш вас — шибка тільки бренькне, а платитиму я… Мене, старого горобця, на полові не зловиш. Іди, не стовбич отут…
— Так уже ж погоджено…
— Без мене? — здивувався Миколай, і від обурення йому аж дух перехопило. — Ми: я, директор, педагогічна рада, — постановили, що після обіду на територію школи не зайде жоден паразит.
— То вчитель Микула — паразит? — Богдан сказав це з таким невинним виразом обличчя, ніби вперше в житті опинився в гімназіальному коридорі.
— Цить, бусурмане! — сторож підніс над своєю сивою головою сухі кулаки, грізно потрясаючи ними. — За моїх часів учні шанували вчителів. Пам’ятай, Ліпко — ти погано скінчиш. Хто вчителя ображає, тому до шибениці лишився один маленький крок… Колись ти згадаєш мої слова…
— Я нікого не ображаю, — Богдан і далі вдавав із себе лагідну, дурну овечку. — Я тільки спитав… бо ви сказали, що паразитам вхід заборонено, а ці збори скликав учитель Микула. От я й хочу спитати — вчителя Микулу впустять, чи ні?
Сторож опустив руки, якийсь час приглядаючись до них з трохи перебільшеною увагою, потім повернувся до Богдана спиною і крикнув:
— Чухрай звідси, Ліпко!.. Бо я на тебе скаргу напишу! На ім’я директора… Геть з-перед моїх очей, варваре! А вчителеві Минулі я знайду що сказати.
Він кричав щось іще про судний день, в який Ліпка дістане по заслугах, про пекельний вогонь, а також про міністра, що безкоштовно пускає до школи таких, як Ліпка, замість того, щоб запроторити їх на каторгу.
Богдан кивав головою, визнаючи слушність слів пана Миколая. Іншої ради не було — вернувся на шкільне подвір’я. Учні часто дражнили сторожа, і той щоразу виголошував прокурорські промови, проте сьогоднішній виступ пана Миколая був неперевершений. Лишалося тільки пошкодувати, що вислухала його тільки одна особа.
5
Хаммурапі — цар Вавілонії (1792–1750 до н.е.). Видав знаменитий «Кодекс діючих законів».