І треба ж було, щоб пан Миколай припхався на галявину!»

Казика так захопили ці думки, що весь свій гнів він раптом зосередив на сторожеві. Ніби це сторож прив’язав його до дерева і відшмагав по обличчю кропивою. Ніби це сторож лякав його пекельним вогнем…

— Брешеш, воно все в тебе купи не тримається! — іронічно сказав Ягелло. — Ти або якийсь дурний роман прочитав, або в тебе гарячка. Свята інквізиція в Красноставі, в середині двадцятого століття;.. Казик Врубель у ролі чаклунки горить на вогнищі?

— Чого б я мав брехати?

— Бо переживаєш, що не пішов разом з нами. Сумління тебе гризе… ти собі приємні сни бачив, а ми ризикували, в лев’ячу пащу клали голови…

— Мені теж перепало. — Казик присунувся ближче до Ягелла. — Глянь на моє лице… це пам’ятка від кропиви, від катувань.

— Ти й сам міг себе пожалити. — Ягелло сказав це таким тоном, ніби кілька годин тому на власні очі бачив Казика, що повзав по кропиві. — Легше нажалити собі лице кропивою, ніж узяти участь у небезпечній вилазці.

Це вже було занадто. Навіть для Казика. Ягелло раптом побачив біля свого носа маленький кулачок Врубеля і почув голосне гарчання. Далебі, важко збагнути, як удалося Казикові видобути зі своїх легенів такий могутній рик.

— Я ж віч-на-віч зіткнувся з ворогом! Я кинув йому в лице все, що думаю про цю дику зграю гієн! А що ви? Герої… нишком, як злодії, дотюпали до якоїсь там повітки… Це крадіжка! Інакше не назвеш!

Хлопці зчепились, і якби не втручання Адама, довелось би, мабуть, Казикові пережити цього дня другу ганебну поразку…

— Не роби дурниць, Казику! — гримнув Адам, тримаючи Врубеля за руки. — Я тобі вірю… і в мотузку, і в кропиву, і в вогнище… Зрештою, легко все перевірити. Адже Миколай любить поговорити. Але не називай нас злодіями. Ти ж знаєш — ми все повернемо. Так умовились… все віднесемо за кілька годин до нашого походу в підвали.

— Що ти йому торочиш? — сказав Ягелло, співчутливо дивлячись на Казика. — Ми злодії — і крапка. Злодії, боягузи, варвари. В цьому місті є тільки одна людина, гідна поваги, — це пан Врубель…

Казик мовчки вибіг з кімнати. Вони чули, як він стрімголов мчить по сходах. Потім перезирнулися — здивовано й тривожно.

— Якось по-дурному вийшло! — буркнув Ягелло. — Але наш Врубель — теж добра пташка.

— Казик — це одне, а капітан Антось — зовсім інше, — відказав Адам. — 3 Казиком можна буде якось усе залагодити… А що робити з капітаном? Коли це правда, що вони вже все знають, що їм відомо, хто був уночі в повітці, — важко буде нам із цього викрутитись. Слухай, Ягелле, може, ти, нарешті, скажеш мені, в кого здобув усі ці відомості? Звідки ти взнав про повітку і скриню?

Ягелло уважно розглядав свої полатані черевики і мовчав.

— Ти повинен нам про це сказати! — крикнув Адам, хапаючи Ягелла за вилоги піджака. — Це пахне справжнісінькою провокацією! Не встигла ніч минути, не встиг початися день, а капітан уже про все знає.

— Або знає, або вдає, що знає! — гмукнув Ягелло. — Обережніше, піджак мені порвеш…

— Отже, ти не скажеш, як звати провокатора?

— Я сам роздобув ці відомості, сам усе й розплутаю. Коли це справді була провокація, то моя помста буде страшною.

— А сили вистачить?

— Не хвилюйся! Ти ж знаєш, чого варті мої мускули.

— Знаю…— сказав Адам і усміхнувся, хоча з усіх сил намагався бути серйозним.

Мандрівку в підвали призначено на п’ятницю. Треба було поспішати. Капітан Антось уже кілька разів зачіпав Ягелла, Качура і Адама, погрожуючи, що заявить у міліцію. І коли досі він цього не зробив, то тільки тому, що, мабуть, не був цілком певен, чи дійсно Справедливі залізли тієї ночі в повітку. Але це могло бути й просто хитрістю.

Правду кажучи, останнім часом у Справедливих не все було гаразд із задуманою операцією. Щось дивовижне стало коїтись із Спілкою. Казик не міг забути Ягеллу тих образливих слів: «Легше нажалити собі лице кропивою, піж узяти участь у небезпечній вилазці». Він уже двічі не з’являвся на штабні наради, де розроблявся детальний план мандрівки. Спочатку Ягелло хотів вибачитись перед Врубелем. Він навіть прийшов до нього додому й завів обережну розмову на дражливу для обох тему. Казик терпляче слухав, намагався усміхнутись, ніби хотів підбадьорити товариша. І таки підбадьорив. Ягелло на мить забув про основну свою мету і сказав з помітною зачіпкою в голосі:

— Не думав я, що ти такий істерик… Поводився тоді в Адама, як справжня базарна баба.

Врубель владним жестом показав Ягеллу на двері:

— Геть з моїх очей! Ще бракувало, щоб мене ображали у моєму власному домі.

Відтоді Ягелло уникав зустрічей з Казиком, при кожній нагоді підкреслюючи, що не хоче мати нічого спільного з хлопчиськом, який удає із себе героя.

Конфлікт почав розростатись. Не всі Справедливі стали на бік Ягелла. Першим запротестував Качур. Йому вдалося добути від сторожа Миколая — свідка екзекуції над Казиком — кілька фактів, які незаперечно свідчили про те, що Врубель таки пережив у «Мавпячому гаю» трагічні хвилини. Пан Миколай ніяк не міг збагнути, чому жертва мовчить, чому з приводу цієї розбійницької справи досі не розпочато слідства… «Прив’язали його, бідолаху, до мученицького стовпа. Знущалися з нього, як людожери… вже мали палити, та я перешкодив…»

Розповідь пана Миколая, слово в слово повторена Качуром, не сподобалась Кальошеві:

— Хіба ви не знаєте нашого Миколая! Він завжди все перебільшує… І коли є хоч половина правди в тому, що я тільки-но почув, добровільно вип’ю цілу пляшку рицини.

В розмову втрутився Ластатий і зразу ж пригадав ту ніч, коли Кальош з акторською майстерністю розігрував мученика.

— Мабуть, тобі таки доведеться випити рицину… і після цього в тебе таки заболить живіт. До Казика сікаєшся, а сам повівся як боягуз.

Ось у такій атмосфері й готувалися хлопці до мандрівки в таємничі підвали. Треба ще додати, що Богдан Ліпка, великий мастак розвіювати бурі, був нині зайнятий приємнішими справами. Він навдивовижу наполегливо готувався до переекзаменовки, й до незгод між Справедливими ставився з явною байдужістю. Зате хлопцям гімназичне майбуття Богдана не було байдуже. Зразу ж після повернення з Варшави вони почали гуртом намовляти його взятися до книжок. Однак Ліпка був непохитний і сказав, що зробить вчительці Бродзіцькій неабияку несподіванку — не відповість на жодне запитання. Правду кажучи, це не було б несподіванкою ні для Бродзіцької, ні для Справедливих. Адже за весь шкільний рік Богдан і разу не опустився так низько, щоб добре вивчити урок. І раптом, коли вже навіть Адам утратив надію, що недавній ентузіаст подорожі до Америки скине з себе апатію і присвятить історії польської мови бодай п’ять хвилин у день, — почали діятись дивні речі. Ліпкою оволоділа гарячка науки. Ніхто досі не бачив такого Ліпки. Тож дивилися на нього товариші з радістю, але водночас і з неспокоєм. Пильно приглядались до сина і батьки. Цілими днями Богдан сидів за книжками. Коли наставав вечір, старанний учень обводив кімнату затуманеним поглядом, потім брів до ліжка і, не чекаючи на вечерю, поринав у сон.

Важко уявити, які сни снилися найгіршому учневі 1-А, проте нам здається: однією з найголовніших осіб, котрі приходили до Богдана з нічним візитом, був, певне, Ян Кохановський, який декламував свої фрашки…

— От, будь ласка, — скрушно говорив Ліпка часом, — кажуть: фрашка… а згодом виявляється, що звичайна та фрашка — не просто собі в житті коротенький віршик. Це ж справжня драма.

Але забудемо про той чорний день у житті Богдана. Бо вже настала середина серпня, і багато що за цей час докорінно змінилося. Справедливі стежать за Богданом з дедалі більшим піднесенням. Сперечаються, губляться в здогадах. Адже виходить, як у казці: ліг спати запеклий ледар, а прокинувся справжній титан праці. Хіба це не підозріло?