— Я вас, молодий чоловіче, ясно й виразно питаю: що ви тут видивляєтесь?

— Нічого… я тут просто так, — затинаючись промимрив Адам.

— Така собі нічна прогуляночка, отже… для розваги, отже… а може, для спорту?

— Я тут колись жив…— Це єдина можливість уникнути халепи. — І моя тітка тут живе. Ви її, мабуть, знаєте, її звуть Мелерова. Можна перевірити.

— Перевіримо, все перевіримо… Одного вже перевіряють унизу. Ходімо зі мною, любий хлопчику, ходімо до твоєї тітоньки! — промовив чоловік і зловтішно захихотів.

Ліворуч і праворуч по коридору відчиняються двері. Декотрі з мешканців уже в піжамах, у жінок сітки на волоссі. У всіх від збудження блищать очі. Просто диво, який цікавий вечір! Сенсація за сенсацією. Не встигли натішитись одним злодієм, як уже з’явився другий. Кілька днів буде про що говорити.

— Ще одну пташку спіймав! — гордо каже худий чоловік. — Мабуть, прийшов побачити, що з його дружком. А дружок уже любісінько сидить і чекає на міліціонера.

До Адама підходить літня жінка, уважно придивляється й обурено вигукує:

— Пане Яблонський, що ви витворяєте?.. Відпустіть хлопця, це ж Адам Гаєвський!

— Ну то й що з того, що Гаєвський? — відмахується чоловік.

— Я ж його знаю. Він приїхав з Варшави, жив тут, у тітки, у Мелерової.

— Ну то й що з того, що жив тут, у тітки? — Яблонський помітно невдоволений. Він хотів похизуватись перед міліціонером, хотів звернути увагу на свою скромну особу, і раптом усе почало ускладнюватись через якусь там тітку Мелерову.

— Я вам правду кажу! — Жінка тягне Адама до себе, але Яблонський не збирається відпускати свою здобич. — Хлопець стільки лиха набрався! Я саме була в Мелерової, коли він повернувся з Варшави. Є у вас серце, чи ні?

— Крутився тут у коридорі? Крутився! — зловтішно вигукує Яблонський. — Ішов до горища? Йшов! А півгодини тому Теофіль спіймав там злодія. Тут щось є!.. Я цього так не залишу, і ви не замилюйте мені очі варшавським повстанням!

Глядачі діляться на дві групи. Одні підтримують Яблонського, інші стають на захист Адама. В коридорі зчиняється такий гармидер, що ніхто не помічає міліціонера, який піднімається знизу. За міліціонером тюпає пан Теофіль. Пан Теофіль уже встиг дійти висновку, що всі події, які сталися сьогодні в цьому будинку, — тільки його заслуга. Тож він не може дозволити, аби хтось інший, от хоча б цей підлиза Яблонський, збирав нектар з чужих квітів. Якщо на обрії з’явиться ще один злодій, він має стати цілковитою власністю Теофіля.

Минав час, а в коридорі торгувались, ніби йшлося про принагідний продаж якоїсь речі. Адам гукав:

— Це помилка! Відведіть мене до моєї тітки, вона мешкає в цьому будинку, тільки вхід до неї з вулиці!

Але ніхто його не чув. Після тривалої суперечки міліціонерові вдалося вирвати Адама з рук Яблонського і з рук літньої жінки, яка невпинно вигукувала:

— Він варшавське повстання пережив! Матір утратив! Руки вам за такий гріх повсихають, безбожники!

— Не бійся, — сказав міліціонер Адамові, ведучи його вниз, — Усе з’ясується. В таку пору краще лежати в ліжку, авжеж?

Вони опинилися в квартирі сторожа. Пан Теофіль відчинив двері, і Адам побачив Ягелла. «Письменник» сидів на низенькому столику, затуливши обличчя руками, ніби йому щойно прочитали смертний вирок. Його стерегла дружина Теофіля, що сиділа на трохи вищому стільці. Обличчя її було войовниче, а в руках вона тримала лозову вибивачку. Вона насторожено глянула на прибульців — і раптом розпливлася в добродушній усмішці. Ніби хтось кинув грудочку льоду на гарячу сковорідку.

— Адасю! Що ти тут робиш, хлопчику? Це що, твій приятель?

Вона показала вибивачкою на Ягелла.

Ягелло аж підскочив. Збентеженість, страх, непевність, радість і надія в одну мить промайнули його обличчям.

— Адаме, скажи їм! — нестямно вигукнув він і замахав руками, ніби хотів випурхнути з кімнати. — Поясни їм усе! Я, мабуть, збожеволію, я вже більше не можу! Сто разів їм казав, як усе було насправді, а вони своєї… співають, хочуть зробити з мене злодія, торочать казна-що…

І Адам заговорив. Швидко, дуже швидко, щоб його ніхто не перебив. І про той вечір, коли вони вперше побачили таємничого незнайомця, що стояв навколішках, і про розмову з Ягеллом, який вирішив будь-що викрити злочинця, і про те, що Спілка Справедливих уже кілька разів допомогла міліції — навіть у газетах про це писали, а за спійманих Ваню й Лисого їх навіть нагородили: Справедливі поїдуть цього року на екскурсію.

Першою засміялася дружина пана Теофіля. Вона сміялась так тоненько й заливисто, що, здавалося, голосять на кладовищі. Якусь мить пан Теофіль з глибокою повагою дивився на плечі жінки, що здригалися від сміху, а потім і собі зайшовся сміхом у зовсім іншій тональності — на низьких, басових нотах. Тепер настала черга міліціонера. Спочатку він намагався бути серйозним, та й пасок під підборіддям його стримував, тож довелося знятн кашкета; і, немов відкинувши всю серйозність, до якої зобов’язував опущений пасок, міліціонер засміявся дзвінко та голосно.

Прочинилися двері, зазирнув Яблонський і здивувався.

— Ідіть, ідіть собі! — давлячись сміхом, забелькотів пан Теофіль. — Медалі ви сьогодні не заслужили.

Вони сміялися, поглядаючи на Адама та Ягелла, пригадуючи перелякані обличчя хлопців, аж поки раптом міліціонер схаменувся, що не все ж іще з’ясовано, і зразу споважнів.

— А ці гроші…— почав він, дивлячись повними сліз очима на пана Теофіля, — ці гроші… навіщо ви їх ховали на горищі? Що за дурна звичка?

— Чого мовчиш? — глузливо спитала жінка. — Скажи панові капралу, що то за гроші. З сорому горітимеш. Бо я вже згоріла. За себе й за тебе.

Пан Теофіль безпорадно здвигнув плечима, кашлянув раз, удруге й почав розповідати так тихенько, що його голос навіть не заглушав настирливого дзижчання мух.

— Воно ніби й просто, а однак не зовсім. Як би вам пояснити, не знаю, з чого почати… та скажу всю правду. Я мріяв купити рибальське знаряддя. Гарну бамбукову вудку з котушкою, гумові чоботи й таке інше, ви самі розумієте. А коштує воно чимало. От і складав. Злотий до злотого. То води кому-небудь принесу, то в печі напалю, дров нарубаю. Розумієте? А чого ховав усе те на горищі?.. Ви жонатий? Ні? То дякуйте богові. Думаєте, ті гроші влежали б дома? Жінка завжди знайде. Колись я ховав гроші під стільницю. Все одно знайшла. Отож… отож я й зробив собі схованку на горищі. Туди ніхто не приходив, було безпечно й зручно.

Він випалив усе це одним духом і глибоко зітхнув, наче після тяжкої роботи.

Сонце палило так нещадно, ніби хотіло перетворити околицю Красностава на справжню Сахару. Трава на лузі, яким зараз ішли хлопці, давно перестала бути зеленою. Жовто-сіра, вона пекла підошви, мов розжарений пісок. Від найближчих будинків, незграбно перевалюючись, дріботіли до річки гуси й качки. Що ближче були вони до води, то більше прискорювали свій трохи комічний марш, аж нарешті затріпотіли важкими крильми й шубовснули із стрімкого берега в чисту, швидку воду.

Хлопці простували до кладки, перекинутої над річкою, паче театральна декорація. Кладка мала двадцять метрів завдовжки і сантиметрів двадцять завширшки. Коли доводилося ступати по вузенькій дошці, що пружинила, мов трамплін, часто не допомагав навіть поручень, збитий з молоденьких сосонок. Кількома метрами нижче звивалася темно-зелена річка Вєпж. Декому досить було глянути з цієї хисткої кладки вниз, і в голові починало паморочитися так, мовби секунду тому зійшов з гігантської каруселі.

Та, незважаючи на це, кладкою ходили всі. Бо завдяки їй дорога з міста до лісу скорочувалась на кілька кілометрів. Веселий вереск лунав тут досить часто. Раз у раз хто-небудь, замість того берега, опинявся у воді, але в цьому місці не було надто глибоко — навіть низенькому Казикові тільки до підборіддя, — тож така мокра пригода кінчалася сміхом, жартами і сушінням одягу.