— Він без квитка їхав! — вигукує кондуктор. — А ви хто такий, що захищаєте цього негідника?

— Я вчитель цього хлопця. Ми саме й чекали тут на вас, щоб заплатити за квиток.

Від того часу минуло три тижні. Не можна сказати, що це був якийсь особливо бурхливий період. Але й канікулярною ідилією теж його не назвеш. Блокнот Ягелла поповнявся новими зауваженнями, роздумами, коментарями. Ягелло пообіцяв перетворити в недалекому майбутньому ці записки на трилогію Спілки Справедливих. Хлопці, однак, усерйоз погрозу не сприйняли. Мали надію, що до втілення в життя цих літературних планів ніколи не дійде. Всі ж бо чудово розуміли, як виглядатимуть в освітленні Ягелла їхні надзвичайні пригоди. Щоб мати про це уявлення, досить ознайомитись з останніми записами в блокноті. Ягелло писав для нащадків:

«Наша подорож закінчилась напрочуд успішно. Ми здобули Варшаву, Щецін, після шаленої погоні взяли в полон Богдана, проявивши при цьому неабияку волю й залізну витримку. Однак я чомусь більше ніж певен, що, якби не моя присутність, наслідки були б вельми нікчемні. Вплив на психіку товаришів — моя спеціальність».

«Казик Врубель дедалі більше переводиться на пси. Напускає на себе солідність, але це ніяка не солідність, а всього-на-всього страх. Важко збагнути, звідки в одній людині береться стільки літрів страху. В Казикових жилах тече не кров, а чорний розпач».

«Зате наш загартований мандрівник, Богдан, занедужав на недовір’я. Його справу ми залагодили просто по-рицарськи. Увага: тут теж моєї заслуги найбільше. Вчитель надіслав з Варшави телеграму Богдановому батькові: «Богдан з нами. Все гаразд». Ця телеграма — теж моя ідея. Останнім часом ми почали готувати Богдана до переекзаменовки з польської мови. І знову на моїх плечах найбільший тягар. Моє сумління несе найбільшу відповідальність. До кого Бродзіцька має найбільше довір’я? Звичайно ж, до мене. І цілком слушно. Не знаю напевне, чи в історії нашої гімназії був коли-небудь такий здібний полоніст, як я. Коли говорити про Адама, то я мушу з повною відповідальністю визнати: акції його катастрофічно падають. Якщо дивитись на все це об’єктивно, то саме я повинен тепер узяти в свої руки долю Справедливих».

«Я сказав би про це при всіх, але Адам може з помсти вибовкати ту нещасливу таємницю щодо горища.

Я згадав про ту відчуженість Богдана. В Красноставі ніхто не знає про його втечу до Щеціна. Тримаємо язики за зубами. Якби тільки Ластатому не закортіло комусь похвалитись! Директор гімназії знає лише те, що Ліпка поїхав з нами до Варшави. Вчитель Микула згладив усю цю справу, але хтозна, чим усе це скінчиться. Богдан став буркотливим, зовсім не виявляє нам вдячності за те, що ми врятували його від жахливої біди. Подумати тільки — через нього ми мусили скоротити наше перебування в Варшаві аж на чотири дні. Адам ходив по Варшаві і вдавав із себе повстанця. Показував усе так, наче сам був генералом: отут стояла барикада, тут спускалися в підземні канали, тут був госпіталь повстанців. Аби я стільки бачив і пережив, як він, то написав би не одну книжку на цю тему. Мабуть, природа не дала йому таланту… Правда, розповідає цікаво, але розповідати — то не штука».

«Микула — молодець, учитель — те, що треба. Такі рідко трапляються, тому особливо на цьому наголошую».

«Схоже на те, що цей дженджик з 2-Б, якого Адам замкнув тоді в землянці, привселюдно заявив, що незабаром хай дехто начувається… Це— камінчик у наш город. Налякали, де ж пак… хіба що страхополоха Казика. В усякому разі побачимо, що з того вийде…»

«Спеціальний запис: я повинен присвятити Варшаві особливі урочисті, святі години роздумів. Колись я бачив знімки руїн, слухав різні розповіді, читав книжки й статті, але про це не напишеш і не розкажеш. Минуло вже майже три роки від часу визволення столиці… вже три роки! Ні, не вмію, не можу говорити. Уламки, руїни, кладовище будинків, пекло нищення… що там робилося!

Сьогодні я можу ствердити, що взагалі не пережив війни. В порівнянні з тією варшавською трагедією події в Красноставі — гарна романтична казочка. Уламки, руїни, уламки, руїни… жах! Набудували трохи нових будинків, але стоять вони, наче на кладовищі. Треба про все це добре подумати».

«Повідомлення в останню хвилину: одержав записку від Магди. Витримав і не відповів. Перемога за мною. Записка трохи дивна. Якась бабська таємничість: «Справа дуже важлива. Для тебе і для твоїх товаришів. Я вірю у Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатися про велику таємницю?» Бреше, мабуть. Певне, шукає нагоди помиритись. Я сердитий на Магду вже чотири місяці. Правду кажучи, на неї гніваються всі Справедливі. Адже Магда сказала Адамові, що Ліпка не вміє культурно поводитись. Адам тримав язик за зубами аж доти, доки Магда заявила Ліпці, що Гаєвський задирає носа і взагалі корчить із себе велике цабе. Богдан сказав про це Гаєвському, а Гаєвський відразу взяв реванш: не вмієш, мовляв, культурно поводитись, гірше того — ніколи не носиш з собою носовичка. Пекло зчинилося. Конфлікт із Магдою на цьому не скінчився: я з радістю переказав Качурові, що Магда назвала його занудою над занудами. А Качур на це: «А мені вона сказала, що твої вірші — вершина графоманії і що ти ніколи не напишеш нічого путнього, бо письменником треба народитись. А ти — класичний приклад нездари…»

Я поклявся собі: Магда для мене не існує. Лукава істота. Зла, підступна… Подумати тільки — колись я писав на її честь поеми. Який жах! Яка наївність! Благородна спроба виправдати Магду: хіба ж можна бути порядною людиною, коли ходиш до 2-Б класу? До цього жахливого класу, який давно треба розігнати або вислати на тяжкі каторжні роботи. Сторож Миколай не завжди виголошує золоті думки. Особливо коли йдеться про мене. Але його оцінка 2-Б просто-таки геніальна й заслуговує на широке розповсюдження. Сторож Миколай, наприклад, каже, що учні 2-Б — це збіговисько наймерзенніших типів у світі. Порівняти їх можна хіба що з печерними людьми. І серед таких дикунів перебуває Магда… Тож чи варто дивуватися, що вона стала на них схожа? Якби Магда погано вчилася, можна було б сподіватись, що вона залишиться на другий рік і, отже, опиниться в нашому достойному товаристві. На жаль, вона вчиться цілком пристойно, тож розраховувати на це нема чого.

Пропоную висунути таке гасло: «Геть 2-Б! Жоден громадянин нашої країни не повинен підтримувати особистих контактів з троглодитами, вождем яких є капітан Антось!»

Додаткові зауваження щодо Магди: «Геть Магду! Не варто звертати уваги на її таємничі листи. Не треба ходити на будь-які побачення з цією істотою, котра підтримує товариські контакти з троглодитами!»

Урочисті клятви, складені опівночі: «На побачення я не піду. Записку від Магди порву! На побачення не піду. Записку від Магди порву! Честь — річ свята. Ніколи! Нізащо! Крапка».

Вже з цих гарячих клятв і присягань, записаних у блокнот, легко зробити висновок, що Ягелло з’явиться на побачення з Магдою дуже пунктуально. Суто особистого характеру записи робилися в блокноті з глибокою надією на те, що колись він потрапить до рук істориків. Історики поставлять перед собою запитання: який був вплив великого Ягелла на діяльність Спілки Справедливих? Отож треба зробити все можливе, щоб показати: вилив був колосальний. Справедлива, принципова позиція, залізна воля, наполегливість і нещадність — ось риси характеру неперевершеного Ягелла.

Але в приватному порядку можна собі дозволити піти на деякі поступки. Історія історією, а цікавість цікавістю. Магдин лист і справді інтригує. Можна й далі гніватись на цю дівчину, але водночас можна з’ясувати, що криється за словами: «Я вірю в Справедливих. Вірю в їхню силу. Хочеш дізнатись про велику таємницю?» А може, в його руках опиняться справи, які затьмарять усі дотеперішні успіхи Адама й Богдана?

Щоб остаточне рішення, яке мало бути прийняте, не здавалось легковажним і поспішним, Ягелло провів ще коротку боротьбу із собою, потім напустив на себе неприступність і бічними вуличками почимчикував на побачення з Магдою. У думках він назвав Магду лукавою супротивницею, якоюсь мірою зобов’язуючи й нас до того, щоб і ми, принаймні найближчим часом, вживали саме це визначення.