Кондуктор сів навпроти хлопця, який мав честь бути родичем чудової людини, сердечного приятеля, Міхала. Щось тут не в’яжеться, здається кондукторові. Обличчя в нього таке, наче він виявив помилку в уже надрукованому розкладі руху.

— Ти казав, що твій тато дуже любить дядька Міхала…

— Тато… тато просто обожнює його!

— А я оце пригадав, що Міхал Ліпка взагалі не мас брата.

Кондуктор повідомляє це з такою втіхою, ніби цілком самостійно натрапив на слід винуватців жахливого злочииу.

— Не має брата? — дивується літній сивий пасажир, що досі сидів мовчки. Він з неприхованою цікавістю прислухався до мальовничої розповіді, в основі якої лежала біографія дядька Міхала. Він, мабуть, уже навіть встиг полюбити цього таємничого дядечка, бо зараз дуже співчутливо звертається до кондуктора: — Не має брата? Ви певні? Ой, як прикро без брата, без родичів, що то за життя!

— Вас це не стосується, — несподівано перебиває його кондуктор.

— Авжеж, — вторує кондукторові Богдан, — вас це не стосується. Дядько Міхал і без брата чудово себе почуває.

— А ти ж сам казав…— кондуктор підозріливо дивиться і на Богдана, і на сивого пасажира, який без достатніх на те причин втручається в дуже серйозні, майже службові розмови. — Ти ж казав, що твій батько… Ну, тепер не відмовляйся.

— Від кого мені відмовлятись? Від батька чи від дядька Міхала?

— Я тобі ясно кажу: в Міхала Ліпки немає брата, тож дядьком твоїм він не може бути.

— А я говорив, що в дядька є брат?

— Говорив.

— Ви, певне, щось переплутали. Я тільки казав, що мій батько дуже любить дядька Міхала.

— Ну от бачиш.

— А дядько Міхал — брат моєї матері. Це ж зовсім просто.

На мить очі в кондуктора лагіднішають. Справді, про Міхалову сестру він кілька разів чув. Як він зразу до цього не додумався? Замучив хлопця підозрами, замість почастувати його бутербродом із сиром.

— Тоді все правильно, — з полегкістю зітхає залізничник. — А сюди я вернувся, бо в мене всі кінці з кінцями мають сходитись. Така вже професійна звичка. Точність у всьому… Тільки-но яка-небудь дрібничка не грає, в мене зразу голова пухне від сумнівів. Розумієш?

— Розумію…— Богдан раптом починає любити не лише дядька Міхала, а й цього симпатичного кондуктора, який виявився справжнім спецом логічного мислення.

— Ти не голодний? — Запитання, як, зрештою, й передбачалося, дуже доречне. Ліпку розпирала гордість від того, що йому довелося схрестити зброю з таким мудрим, а отже й небезпечним противником.

— Що-небудь з’їв би…— Боротьба боротьбою, але в цьому разі не можна завдавати противникові прикрощів, відмовляючись від частування.

— Хочеш бутерброд із сиром? — питає залізничник і витягає І8 сумки загорнені в цупкий папір бутерброди.

— Я дуже люблю сир.

— Достоту як наш Міхал, — радіє кондуктор, — він за добрий сир будь-яку ковбасу віддасть.

— Я теж за добрий сир віддав би будь-яку ковбасу, — з цілковитою щирістю заявляє Богдан. Адже відмова від ковбаси проголошується виключно в плані теоретичному…

— Слухай, хлопче…— залізничник уже подає бутерброд Богданові, та раптом відсмикує руку й нашорошується, — ти кажеш, що твоя мати — рідна сестра Міхала Ліпки?

— Хіба я так сказав? — перепитує Богдан, бо в нього знову починає все плутатись.

— Саме так і сказав, — втручається в розмову сивий пасажир.

— Вас це не стосується! — уриває його кондуктор.

— Це справді вас не стосується, — вторує кондукторові Богдан.

— Отже, твоя матуся й дядько Міхал…— заговорив кондуктор таким тоном, ніби розповідав казку малюкам.

— Брат і сестра! — вигукнув Богдан, бо саме пригадав зміст цієї казочки.

— Чудово! Але чому в такому разі твоє прізвище Ліпка?

— Бо це прізвище мого батька, — випалив Богдан, ще не розуміючи, до чого хилить кондуктор.

— Ага, он як… дівоче прізвище матері — Ліпка, батько Ліпка, дядько Ліпка… куди не глянь, самі Ліпки. Слухай, усе це надто красиво, щоб бути правдою. Комусь розказати — не повірять, що я дав себе обдурити такому шмаркачеві. Стид і сором, але дарма — моє ще буде зверху. Постривай, голубе, я тобі такого Міхала влаштую, що про рідного батька забудеш.

— Про що це ви говорите? — невпевнено запротестував Богдан. Він зрозумів: боротьбу завершено, і в боротьбі цій його покладено на обидві лопатки. — Яке відношення має дядько Міхал до стида й сорому?

— Яке відношення? Скоро будемо в Щеціні, то я тобі все як слід розтлумачу… у відділенні міліції. Брехун, шантажист! Їде зайцем, негідник, та ще й насміхається.

— Ну, то як же врешті-решт із тим дядько Міхалом? — знову озвався сивий пасажир. — Хто кому дядько, хто шантажист, а хто черговий по станції? Цікаво все почалося, а тепер якийсь дивний фінал…

Якби побажання кондуктора, висловлені на адресу літнього сивого добродія, могло зараз справдитись, останній сю ж мить перетворився б на маленького безпорадного пуцьвірінка, оточеного зграєю голодних котів.

Крізь відчинені вікна запахло водою. Поїзд в’їхав на міст. Темна глибока річка рівною смугою розтинала розлогі луки.

— От ми вже й дома, — сказав моряк, не встаючи однак з лави.

Справді, за кілька хвилин проминули зруйноване передмістя Щеціна й завершили цю свою божевільну подорож. Часу на обговорення деталей останньої операції вже не було. Та й моряк дуже ускладнив їм усі переговори. Не могли ж вони допустити, щоб він про все здогадався.

На вокзалі, тільки-но вийшли з поїзда, зразу стали ланцюжком уздовж перону. Останньою ланкою цього патруля були вчитель і Адам. Вони саме спускалися в тунель, аби перекрити вихід у місто, і Адам питав учителя, що буде, коли Богдан не приїде цим поїздом або й взагалі сюди не з’явиться, а повернеться з Познані до Варшави, — аж раптом пролунав дикий вереск Казика:

— Ось він! Ловіть… тримайте… стій! Не будь ідіотом! Ми для тебе… ми по тебе!..

Очевидно, Казикові слова не переконали Богдана. Він зупинився лише на секунду. Стільки часу йому потрібно було, щоб подолати розгубленість, викликану раптовою появою Казика Врубеля. Правда, потрясіння було сильним, але страх перед кондуктором — сильніший.

— Сам ти ідіот, пусти! — гарикнув Богдан і без особливих зусиль вирвався з обіймів Казика, який верещав щораз голосніше.

Але кінець великої пригоди невблаганно наближався. І ні перемога над Казиком, ні раптова задишка кондуктора, що біг дедалі повільніше, нічого змінити вже не могли. Бо зненацька перед Богданом, який біг, нахиливши голову, виріс найнебезпечніший супротивник, добре натренований, спритний і дужий, — учитель Микула. А біля нього Адам Гаєвський…

Богдан намагається вдатися ще до однієї хитрості. Він зупиняється на великій швидкості, ніби в підошви його сандалів умонтовано найнадійніші гальма. І зразу ж — блискавичний ривок ліворуч. Вдасться чи ні? На жаль, не вдалося… Велика рука вчителя залізними обценьками зімкнулася на плечі втікача. Кінець усьому…

— Погрались, Богдане, і годі. Ми вже всі добряче наморилися; годі тобі дуріти, лобуряко!

Богдан перестає пручатись. Опускає голову, наче приречений до страти, якого ведуть на ешафот. Більшої ганьби годі й чекати, скотився він на самісіньке дно… А так чудово все складалося… він усім їм хотів показати, чого вартий, здійснити вікопомний учинок… І ось як це виглядає, будь ласка: усміхнені пики Справедливих, що накрили його, мов безпорадне немовля, гурт цікавих, що росте з кожною хвилиною. Перешіптування, розмови: «Що він зробив? Це, мабуть, якийсь злодіяка». І ще цей кондуктор… Іде до нього з міною Наполеона.

— Дякую вам за допомогу, — каже Наполеон у формі залізничника. — Вирвався в мене цей негідник… ще трохи, і втік би… Зараз покличу міліціонера.

— Навіщо? — питає вчитель Микула і, ніби підкреслюючи, що втручання властей тут зайве, знімає свою важку долоню з плеча Ліпки. Богдан вільний, але він ні про яку втечу вже й гадки не має. Коли вже цілий світ довідався про його плани, то втеча позбавлена будь-якого сенсу. Нехай буде, що буде.