Вони явно були налаштовані йти, і Мері не хотілося сперечатися.

— Принаймні пообіцяйте мені, — попросила вона, — що ви не підходитиме до дерев. Якщо цей чоловік і досі десь тут, то він може ховатися в лісі, й у такому разі у вас не буде часу на те, щоб утекти.

— Обіцяємо, — промовила Ліра.

— Візьміть із собою їжу на той випадок, якщо ви не повернетеся до полудня.

Повернувшись до селища, Мері загорнула у тканину коржі, сир і купку червоних фруктів, що чудово втамовували спрагу, а потім прив'язала до пакунка шнур, аби його можна було нести на плечі.

— Доброго полювання, — побажала вона на прощання. — Будьте обережні!

Вілу й Лірі було зрозуміло, що жінка дуже хвилюється за них: вона ще довго стояла та дивилася їм услід.

— Цікаво, чому вона така засмучена, — промовив Віл, озирнувшись.

— Мабуть, вона хвилюється, що ніколи не повернеться додому, — відповіла Ліра. — А також думає, що станеться з її лабораторією. Можливо, також тому, що вона сумує за чоловіком, котрого кохала.

— Можливо, — погодився Віл. — А ти як гадаєш, ми коли-небудь повернемося додому?

— Не знаю. Хай там як, у мене немає свого дому. Мабуть, мене вже не візьмуть до Коледжу Джордана, а з ведмедями та відьмами я жити не можу. Либонь, я могла б жити з циганами, і я не заперечувала б, якби вони дали мені притулок.

— А як щодо світу лорда Ізраеля? Ти не хотіла б жити там?

— Ти що, забув, що в нього нічого не вийде? — спитала дівчина.

— Чому це?

— Це стверджував дух твого батька саме перед тим, як ми зробили прохід до цього світу. Він казав, що деймони не можуть довго жити за межами свого рідного світу. Але лорд Ізраель, тобто мій батько, не знав цього — коли він розпочинав усе це, про інші світи було відомо обмаль. Й усі його зусилля, уся хоробрість його людей виявляться марними!

Рухатися по кам'яній дорозі було дуже зручно. Невдовзі вони досягли вершини схилу, що вів від селища, і там зупинилися та подивилися вниз.

— Віле, — промовила дівчина, — а що, як ми їх не знайдемо?

— Знайдемо, я впевнений. Мене більше цікавить, яким буде мій деймон.

— Тати вже його бачив. А я навіть брала його на руки, — сказала Ліра, почервонівши. Звичайно, торкнутися деймона іншої людини було серйозним порушенням неписаних законів. Це було заборонено не лише з міркувань ввічливості: зробити так було чимось на кшталт ганьби. Дівчина, спідлоба глянувши на Віла, побачила, що його щоки також запалали: він знав це так само добре, як вона. Проте вона не могла сказати, чи відчуває хлопець щось схоже на ту суміш переляку та збудження, що охопила її минулого вечора й повернулася тепер.

Вони пішли далі, невідомо чому відчуваючи гострий напад сором'язливості. Але за хвилину Віл, котрого навряд чи можна було назвати боязким, спитав:

— А коли деймон припиняє змінювати вигляд?

— Приблизно… приблизно в нашому віці, можливо, трохи пізніше. Ми часто обговорювали це з Пантелеймоном, гадали, яким він буде…

— А що, люди цього зовсім не знають?

— У ранньому дитинстві — ні. Коли ти підростаєш, то справді починаєш думати, ким би міг стати твій деймон… І зазвичай він стає чимось таким, що відповідає твоїй природі — я маю на увазі справжню природу. Наприклад, якщо твій деймон — собака, то тобі подобається чинити, що тобі скажуть, виконувати накази, знати, хто твій бос, і робити йому ласку. Більшість слуг мають деймонів-собак. Тож якщо ти бажаєш дізнатися, який ти насправді, корисно подумати, що ти вмієш робити добре. Як люди у твоєму світі дізнаються, які вони?

— Не знаю. Мені не дуже багато відомо про мій світ: Я лише знаю, як маскуватися та не привертати зайвої уваги, і майже нічого не знаю про дорослих. А також про дружбу й кохання. Гадаю, мати деймона було б для мене дуже складно, адже людині досить глянути на нього, і вона відразу знатиме, який я. А я люблю триматися в затінку, там, де на мене Ніхто не зверне уваги.

— Тоді твій деймон, мабуть, буде твариною, яка добре вміє ховатися. Або такою істотою, що схожа на іншу — скажімо, метеликом, котрий заради маскування виглядає як оса. У твоєму світі повинні бути такі створіння, бо в моєму їх багато, а наші світи дуже схожі.

Деякий час вони йшли мовчки. Довкола них вигравав ранок: прозорий у низинах, перлисто-блакитний у теплому повітрі в них над головами. Всюди, куди сягало око, тягнулася, переливаючись відтінками коричневого, золотого та зелено-сірого, велика порожня савана. Можливо, вони були єдиними людьми у цьому світі.

— Насправді цей світ зовсім не порожній, — промовила Ліра.

— Ти маєш на увазі того чоловіка?

— Ні. Ти знаєш, що я маю на увазі.

— Так, знаю. По траві весь час пролітають тіні — мабуть, це птахи, — відповів Віл.

Він уже деякий час стежив за маленькими швидкими тінями, що миготіли тут і там, і з'ясував, що тіні легше побачити, коли на них не дивитися. Вони набагато охочіше-відкривалися куточкам ока, і коли хлопець звернув на це Лірину увагу, вона відповіла:

— Це називається негативною властивістю.

— А що це таке?

— Першим це описав поет Кітс. Доктор Мелоун також про це знає, а я саме так читаю алетіометр. Хіба ти не так користуєшся своїм ножем?

— Гадаю, що так. Але я думав, що ті тіні можуть бути нашими деймонами…

— Я теж, однак…

Дівчина приклала палець до губ. Віл кивнув.

— Дивись, — промовив він, — он одне з цих дерев, що впали.

Це було те дерево, на яке залазила Мері. Діти обережно наблизилися до нього, стежачи за гаєм на той випадок, якщо почне падати ще одне. Прохолодним ранком, коли листя лише ворушив легкий вітерець, важко було навіть уявити собі, що такий велетень може впасти, але…

Товстенний стовбур, котрий з одного боку підтримували вирвані із землі корені, а з другого — численні гілки, не лежав на землі, а висів у м'якому повітрі, так що вони могли вільно проходити під ним. Деякі зі зламаних гілок самі були завдовжки як найбільші з бачених Вілом дерев, а рясна крона, що складалася з ще не зів'ялого листя та уцілілих після падіння гілок, височіла неподалік, наче напівзруйнований палац.

Раптом Ліра стиснула хлопцеві руку.

— Тихше, — прошепотіла вона. — Не повертай голову. Я впевнена, що вони тут. Я бачила, як щось рухалось, і можу присягнутися, що то був Пантелеймон.

Рука дівчини була теплою, і думки Віла відразу залишили велике дерево та поринули туди, де вона торкалася його тіла. Прикинувшись, що розсіяно розглядає горизонт, він дозволив своїй увазі почати блукати по сплутаній масі листя й гілок, і там дійсно зачаїлося щось відмінне від дерева! А також ще одне поруч.

— Ходімо звідси, — ледь чутно промовив хлопець. — Ми підемо в якесь інше місце та подивимося, чи вони підуть за нами.

— Здається, вони залишаються… Та ні, зрушили, — прошепотіла у відповідь Ліра.

Діти прикинулися, що просто роздивляються все довкола, потім, нібито намірюючись залізти на стовбур, учепилися в гілку, що лежала на землі, але після цього начебто передумали — потрусили головами та пішли геть.

Коли вони відійшли на декілька сот метрів, Ліра сказала:

— Може, подивимося, де вони?

— Ні, поки що не треба. Вони нас бачать, а тому не загубляться. Вони підійдуть до нас, коли схочуть.

Діти зійшли з чорної дороги та пішли по траві заввишки по коліно, шарудячи ногами по стеблах та спостерігаючи за комахами, що висіли над землею, миготіли перед очима, перестрибували з рослини на рослину, пурхали над самою травою та мільйоноголосим хором співали, дзижчали і шкреблися.

— Що ти робитимеш далі, Віле? — тихо спитала Ліра після кількох хвилин мовчання.

— Насамперед я повернуся додому, — відповів хлопець. Але Лірі здалося, що його голос прозвучав якось невпевнено — і вона сподівалася, що це їй не просто здалося.

— Проте вони можуть і досі шукати тебе, — зауважила вона. — Я про тих чоловіків.

— Зрештою, ми потрапляли й у гірші халепи.

— Мабуть, це так… Але я хотіла б показати тобі Коледж Джордана і Фене. Мені хотілося, щоб ми…