— Я знаю, — промовив Віл. — А я хотів… Було б непогано навіть ще раз відвідати Ситагаз. Це чудове місце, і якби там не було примар… Однак у мене є мати… Мені треба повернутися додому та доглядати її. Я залишив її в пані Купер, але ж вона не може жити там весь час, це недобре, несправедливо щодо їх обох.

— А хіба справедливо те, що ти змушений був пройти через усі ці події?

— Звичайно, ні, але це трохи інша річ. Це як землетрус або буря: можливо, те, що ти постраждав від них, і несправедливо, проте винуватити нема кого. Я ж залишив матір зі старою жінкою, яка сама не дуже гарно почувається, повісив на неї такий тягар… Я повинен повернутися додому. Але, гадаю, тепер, коли минуло стільки часу, повернутися буде нелегко. Мабуть, якщо в моєї матері розпочнеться один із тих нападів, коли вона всього жахається, пані Купер не схоче тримати все це в таємниці. А може, це вже сталося, і коли я повернуся, то мене змусять переїхати в один із цих закладів для дітей без батьків.

— О ні! Ти маєш на увазі сирітські притулки?

— Гадаю, саме це мені загрожує, і мені це дуже не подобається.

— Віле, ти міг би втекти за допомогою свого ножа та перейти до мого світу!

— Але я мушу бути там, де перебуває моя мати. Ставши дорослим, я зможу дбати про неї як слід, оселити її у своєму будинку. Тоді ніхто не матиме права втручатися в наше життя.

— Як ти гадаєш, ти одружишся?

Хлопець на тривалий час замовк. Проте Ліра все одно знала, про що він думає.

— Я не вмію зазирати так далеко в майбутнє, — нарешті відповів він. — Я можу одружитися лише з людиною, котра розуміє… Гадаю, у моєму світі таких зовсім немає. Ати коли-небудь збираєшся одружитися?

— Не знаю, — нерівним голосом відповіла дівчина. — Принаймні, мені здається, що це також буде людина не з мого світу.

Вони повільно пішли далі. Весь світ до самого горизонту й до скінчення часу належав лише їм. Через деякий час Ліра спитала:

— Але ж ти збережеш ніж, чи не так? Тоді ти зможеш відвідувати мій світ…

— Звичайно! Безперечно, я не віддам його нікому.

— Не повертай голову ліворуч, — сказала Ліра, не зупиняючись. — Вони з'явилися знову.

— Вони йдуть за нами! — зраділо промовив Віл.

— Тихше!

— Я сподівався, що так воно й буде. Гаразд, поки що ми прикидатимемося, що просто блукаємо полями і шукаємо їх, зазираючи в усякі схованки.

І почалася гра. Діти знайшли озерце та деякий час шукали деймонів серед очерету й у багні, голосно проголошуючи, що ті, мабуть, мають вигляд жаб, водяних жуків чи слимаків. Потім вони тривалий час здирали кору з поваленого дерева на краю гайку, удаючи, що побачили, як деймони залізли під кору у формі щипавок. Ліра зчинила великий галас коло якоїсь мурахи, на яку наступила — виражала співчуття до її синців, казала, що її обличчя дуже схоже на Панте-Леймонове, навіть прикинулася, що заплакала через те, що Комаха відмовилася розмовляти з нею.

Але коли дівчина вирішила, що деймони не можуть їх почути, вона нахилилася до вуха Віла та серйозно сказала йому:

— Ми змушені були залишити їх, чи не так? У нас же не було вибору?

— Так, не було. Для тебе це було важче, ніж для мене, проте ми все одно повинні були це зробити. Ти пообіцяла Роджерові, що прийдеш по нього, а обіцянки слід виконувати.

— А ти мав ще раз поговорити зі своїм батьком…

— А ще ми мусили випустити духів із підземного світу.

— Я така рада, що ми це зробили! Колись Пантелеймон також радітиме з цього — того дня, коли я помру. Тоді нам не доведеться розлучатися. Ми зробили по-справжньому гарну річ.

Коли сонце піднялося високо над горизонтом і стало спекотно, вони почали шукати затінок. Полудень застав їх на середині довжелезного підйому, і коли вони нарешті досягли його вершини, Ліра кинулася на траву та промовила:

— Віле, якщо ми незабаром не відшукаємо якусь тінь…

Трохи далі лежала поросла чагарником похила долина, й діти вирішили, то там має бути струмок. Продершись крізь кущі, вони дійсно помітили поміж папоротей та очерету джерельце, яке дзвеніло серед каменів.

Зануривши розпалені обличчя у воду, вони довго пили її, а потім пішли вниз уздовж струмка. Він то збирався в мініатюрні вири, то долав крихітні кам'яні пороги, поступово стаючи ширшим і повноводнішим.

— Як йому це вдається? — поцікавилася Ліра. — В нього не впадають інші струмені, але він все одно став набагато більшим, ніж був спочатку.

У цю мить Віл, котрий краєм ока спостерігав за тінями попереду, побачив, як вони перестрибнули через папороті та заскочили в чагарник. Він мовчки вказав на них Лірі, а потім повернувся до теми струмка.

— Він просто вповільнюється, — пояснив хлопець. — У джерелі вода тече дуже швидко, але потім вона збирається в калюжі та зупиняє там свій біг… Вони зараз он там, — сказав він, показавши на купку дерев біля підніжжя схилу.

Серце Ліри стукало так швидко, що вона навіть відчувала, як у горлі б'ється пульс. Вони з Вілом серйозно подивилися один на одного, і вирушили далі берегом струмка. У нижній частині долини рослинність стала густішою, і струмочок то поринав у тунелі зелені, то виходив на відкриті луки лише для того, щоб перестрибнути через великий камінь і знову сховатися під кущами. Дітям доводилося обходити ці зарості, і триматися русла ставало дедалі складніше.

Здолавши чергове згущення чагарнику, вони побачили внизу лісочок із дерев зі сріблястою корою.

Отець Гомес спостерігав за дітьми з вершини схилу. Йти слідом за ними було не так уже й складно: попри впевненість Мері в тому, що на відкритій місцевості важко залишатися непоміченим, у траві було досить легко ховатися, крім того, чоловіку допомагали поодинокі дерева, що росли серед савани. Вранці молоді люди весь час озиралися, наче відчуваючи, що за ним хтось стежить, і священик змушений був триматися віддалік, але ближче до полудня вони дедалі більше поглиблювалися у своє, у спілкування один з одним та все менше уваги звертали на довкілля.

Отець Гомес дуже не хотів зашкодити хлопцеві: завдати болю невинній людині було б для нього порушенням усіх його принципів. Єдиний спосіб дотриматися цих принципів полягав у тому, щоб наблизитися до дівчини достатньо, аби напевно влучити в неї, а зробити це можна було лише в лісі.

Священик тихо й обережно вирушив уздовж русла струмка. Його деймон, жук із зеленими боками, літав над його головою, принюхуючись до повітря. Зір комахи був гіршим, ніж у чоловіка, однак у неї був гарний нюх, і йти за запахом молодої плоті було для нього вельми просто. Зазвичай жук пролітав уперед, сідав на травинку та чекав на чоловіка, щоб потім знову полетіти на розвідку. Запах дитячих тіл ставав дедалі сильнішим, й отець Гомес віддав хвалу Господу за те, що цю місію доручили саме йому: для нього уже було цілком очевидно, що хлопець і дівчина ось-ось упадуть у смертний гріх.

Нарешті священик помітив, як серед зелені промайнуло русяве волосся дівчини. Він ще трохи наблизився та зняв із плеча гвинтівку. Вона була обладнана оптичним прицілом, не дуже міцним, але все одно вельми корисним за таких обставин. Піднісши приціл до ока, чоловік побачив просто перед собою обличчя Ліри — вона саме зупинилася та озирнулася. Дівчина аж світилася від щастя й надії, й отця Гомеса надзвичайно здивувало те, що в людини, настільки загрузлої у злі, може бути такий непорочний вигляд.

Збентеження змусило його забаритися з пострілом, і зручний момент було упущено: діти зайшли за дерева. Що ж, далеко вони не відійдуть. Священик пригнувся та пішов за ними берегом струмка, в одній руці тримаючи гвинтівку, а другою балансуючи.

Він підійшов так близько до успішного виконання своєї місії, що навіть уперше замислився щодо того, що він робитиме далі та що сподобається небу більше: якщо він повернеться до Женеви чи якщо залишиться тут і проповідуватиме в цьому світі християнське вчення. Спершу треба буде навернути до справжньої віри чотириногих тварин, котрі, здається, мали зародки розуму — слід переконати їх, що звичка їздити на колесах є огидною та сатанинською й суперечить волі Божій. Якщо йому це вдасться, то їхнє спасіння не загається.